майже втішається нею. Себе він зве «цілком пропащою людиною»; авт. не може погодитись на таку оцінку якраз тому, що вона походить від самого Генгеса. Хоч ніхто його не просив, Генгес признався, що він, бувши на службі в одного недавно вбитого дипломата графського походження, «вербував» у Радянському Союзі робочу силу для німецької воєнної промисловості і «зрадив свою російську мову, яку так досконало знає». Генгес живе «в непоганих матеріальних умовах» (Г. про Г.) на селі поблизу Бонна, де працює як перекладач для різних часописів та установ, що спеціалізуються на східній політиці.
Ми надто далеко зайшли б, якби вже тут докладно перерахували всіх тих, до кого зверталися по інформацію. Вони будуть названі в належному місці й показані у своєму середовищі. Згадаємо ще тільки одного колишнього букініста, що дає нам інформацію не про саму Лені, а лише про одну особу, що зіграла важливу роль у її житті, черницю католицького монастиря; він воліє, щоб його називали просто ініціалами Б. Г. Т.: вважає, що цього досить.
Слабий, але все ж таки ще живий інший свідок — Генріх Пфайфер, дівер Лені; його свідчення не беруться до уваги як небезсторонні тільки тоді, коли йдеться про нього самого. Йому сорок чотири роки, він одружений з якоюсь Гетті, у дів. Ірмс, і має двох синів, вісімнадцятирічного Вільгельма й чотирнадцятирічного Карла.
У відповідному місці з відповідною до їхнього значення для цієї розповіді докладністю будуть ще представлені: три високі особи чоловічої статі, один — активний діяч у галузі комунального господарства, другий — великий промисловець і третій — службовець військового міністерства, що обіймає там одну з найвищих посад; дві робітниці-пенсіонерки; власниця кількох квіткових крамниць; старий квітникар; не такий старий колишній господар квітникарства, який тепер (його власні слова!) «цілком присвятив себе доглядові за своїм нерухомим майном», і ще дехто. Представляючи важливих свідків, авт. точно вкаже їхній зріст і вагу.
Умеблювання в помешканні Лені, те, що лишилося після багатьох описів майна,— мішане, воно походить з 1885 і 1922—1925 років: до Лені потрапили успадковані її батьками 1920 і 1922 року кілька речей стилю модерн кінця XIX століття — комод, книжкова шафа і два стільці антикварної вартості яких досі, вважаючи їх за «мотлох», не добачили й не описали судові виконавці. Натомість вони описали й забрали вісімнадцять картин місцевих художників з 1918—1935 років, переважно на релігійні теми. Судові виконавці склали їм надто високу ціну, оскільки то були оригінали; Лені за ними нітрохи не шкодує. Стіни її помешкання оздоблені кольоровими знімками: точними зображеннями органів людського тіла; ті знімки Лені постачає її дівер Генріх Пфайфер. Він працює в канцелярії відділу охорони здоров'я, де, між іншим, завідує учбовим та інформаційним матеріалом, і («хоч це трохи суперечить моєму сумлінню» — Г. Пфайфер) приносить Лені використані і зняті з ужитку таблиці; а щоб провести їх, як належить, по бухгалтерських книгах, Пфайфер купує ті списані таблиці, платячи за них якусь дрібницю. Оскільки ж їх замінюють також під його наглядом, то Лені часом щастить придбати через нього й нову таблицю, просто з фірми, яка їх виробляє; тоді вже, звичайно, вона платить зі своєї (досить убогої) кишені. Використані таблиці вона власноручно оновлює: старанно чистить лугом чи бензином, наводить чорним олівцем лінії, потім розфарбовує аквареллю з дешевого набору, який лишився ще з тих часів, коли її син був малий. Улюблена таблиця Лені — по-науковому точне, збільшене зображення людського ока, що висить над її піаніно (щоб урятувати не раз уже описуване піаніно й не дати його в руки судовим виконавцям, Лені йшла на приниження: просила грошей у давніх знайомих своїх покійних батьків, позичала їх у свого дівера Генріха, брала наперед платню з пожильців, а найчастіше ходила до старого Гойзера, хоч і не зносила його нібито родинних ніжностей; як твердять троє найпевніших свідків (Маргрет, Марія, Лотта), вона казала навіть, що заради піаніно «ладна піти, хоч і на вулицю» — для Лені надзвичайно сміливий вислів). Стіни помешкання Лені прикрашають і не такі приємні на вигляд таблиці, наприклад, зображення людських кишок, є навіть збільшені зображення статевих органів з докладним описом усіх функцій,— вони висіли в Лені ще задовго до того, як їх зробила популярними порнотеологія. Свого часу між Лені й Марією виникали гострі суперечки за ці таблиці, які Марія вважала непристойними, проте Лені вперто боронила їх.
Оскільки колись однаково доведеться говорити про ставлення Лені до метафізики, то скажемо з самого початку: метафізика не завдає Лені жодних труднощів. Вона щиро приятелює з дівою Марією, майже щодня бачить її на екрані телевізора й щоразу дивується, що діва Марія також білява й не така вже молода, як хотілося б; ці зустрічі відбуваються мовчки, здебільшого пізно вночі, коли всі сусіди сплять і звичайні телевізійні програми — голландські теж — кінчаються. Лені й діва Марія усміхаються одна одній. Ні більше, ні менше. Лені анітрохи не здивувалася б і не злякалася б, якби одного чудового дня після закінчення телевізійної програми їй показали на екрані сина діви Марії. Чи вона взагалі сподівається на таке, оповідачеві невідомо. Але після всього, що він тим часом довідався, для нього не було б дивиною, якби й сподівалася. Лені знає дві молитви й подеколи мурмотить їх: «Отче наш» і «Богородице, діво, радуйся». Крім того, знає ще окремі уривки з деяких інших молитов. Молитовника в неї немає, до церкви вона не ходить, вірить у те, що в світовому просторі є «розумні істоти» (Лені).
Перше ніж ми відтворимо з більшими чи меншими прогалинами процес навчання Лені, гляньмо ще на її книжкову шафу, в основному заповнену ганебно припорошеними томами з однієї бібліотеки, яку її батько купив колись гамузом. Книжки, що пасували до забраних картин, досі уникли судового опису; серед них є також кілька річних комплектів одного давнього ілюстрованого місячника духовного (католицького) напрямку, які Лені часом гортає на дозвіллі: той місячник — букіністична рідкість — лишився тільки завдяки необізнаності судових виконавців, яких увів в оману його непоказний зовнішній вигляд. Зате від пильного ока судових виконавців не сховалися, на жаль, комплекти за 1916—1940 рр. часопису «Ірландське нагір'я», а також вірші Вільяма Батлера Їтса, що зосталися від матері Лені. Той, хто передивлявся книжки уважніше, як, скажімо, Марія ван Дорн, що здавна витирала на них порох, або Лотта Гойзер, що під час війни довго була другою, після найближчої, повірницею Лені,
Ми надто далеко зайшли б, якби вже тут докладно перерахували всіх тих, до кого зверталися по інформацію. Вони будуть названі в належному місці й показані у своєму середовищі. Згадаємо ще тільки одного колишнього букініста, що дає нам інформацію не про саму Лені, а лише про одну особу, що зіграла важливу роль у її житті, черницю католицького монастиря; він воліє, щоб його називали просто ініціалами Б. Г. Т.: вважає, що цього досить.
Слабий, але все ж таки ще живий інший свідок — Генріх Пфайфер, дівер Лені; його свідчення не беруться до уваги як небезсторонні тільки тоді, коли йдеться про нього самого. Йому сорок чотири роки, він одружений з якоюсь Гетті, у дів. Ірмс, і має двох синів, вісімнадцятирічного Вільгельма й чотирнадцятирічного Карла.
У відповідному місці з відповідною до їхнього значення для цієї розповіді докладністю будуть ще представлені: три високі особи чоловічої статі, один — активний діяч у галузі комунального господарства, другий — великий промисловець і третій — службовець військового міністерства, що обіймає там одну з найвищих посад; дві робітниці-пенсіонерки; власниця кількох квіткових крамниць; старий квітникар; не такий старий колишній господар квітникарства, який тепер (його власні слова!) «цілком присвятив себе доглядові за своїм нерухомим майном», і ще дехто. Представляючи важливих свідків, авт. точно вкаже їхній зріст і вагу.
Умеблювання в помешканні Лені, те, що лишилося після багатьох описів майна,— мішане, воно походить з 1885 і 1922—1925 років: до Лені потрапили успадковані її батьками 1920 і 1922 року кілька речей стилю модерн кінця XIX століття — комод, книжкова шафа і два стільці антикварної вартості яких досі, вважаючи їх за «мотлох», не добачили й не описали судові виконавці. Натомість вони описали й забрали вісімнадцять картин місцевих художників з 1918—1935 років, переважно на релігійні теми. Судові виконавці склали їм надто високу ціну, оскільки то були оригінали; Лені за ними нітрохи не шкодує. Стіни її помешкання оздоблені кольоровими знімками: точними зображеннями органів людського тіла; ті знімки Лені постачає її дівер Генріх Пфайфер. Він працює в канцелярії відділу охорони здоров'я, де, між іншим, завідує учбовим та інформаційним матеріалом, і («хоч це трохи суперечить моєму сумлінню» — Г. Пфайфер) приносить Лені використані і зняті з ужитку таблиці; а щоб провести їх, як належить, по бухгалтерських книгах, Пфайфер купує ті списані таблиці, платячи за них якусь дрібницю. Оскільки ж їх замінюють також під його наглядом, то Лені часом щастить придбати через нього й нову таблицю, просто з фірми, яка їх виробляє; тоді вже, звичайно, вона платить зі своєї (досить убогої) кишені. Використані таблиці вона власноручно оновлює: старанно чистить лугом чи бензином, наводить чорним олівцем лінії, потім розфарбовує аквареллю з дешевого набору, який лишився ще з тих часів, коли її син був малий. Улюблена таблиця Лені — по-науковому точне, збільшене зображення людського ока, що висить над її піаніно (щоб урятувати не раз уже описуване піаніно й не дати його в руки судовим виконавцям, Лені йшла на приниження: просила грошей у давніх знайомих своїх покійних батьків, позичала їх у свого дівера Генріха, брала наперед платню з пожильців, а найчастіше ходила до старого Гойзера, хоч і не зносила його нібито родинних ніжностей; як твердять троє найпевніших свідків (Маргрет, Марія, Лотта), вона казала навіть, що заради піаніно «ладна піти, хоч і на вулицю» — для Лені надзвичайно сміливий вислів). Стіни помешкання Лені прикрашають і не такі приємні на вигляд таблиці, наприклад, зображення людських кишок, є навіть збільшені зображення статевих органів з докладним описом усіх функцій,— вони висіли в Лені ще задовго до того, як їх зробила популярними порнотеологія. Свого часу між Лені й Марією виникали гострі суперечки за ці таблиці, які Марія вважала непристойними, проте Лені вперто боронила їх.
Оскільки колись однаково доведеться говорити про ставлення Лені до метафізики, то скажемо з самого початку: метафізика не завдає Лені жодних труднощів. Вона щиро приятелює з дівою Марією, майже щодня бачить її на екрані телевізора й щоразу дивується, що діва Марія також білява й не така вже молода, як хотілося б; ці зустрічі відбуваються мовчки, здебільшого пізно вночі, коли всі сусіди сплять і звичайні телевізійні програми — голландські теж — кінчаються. Лені й діва Марія усміхаються одна одній. Ні більше, ні менше. Лені анітрохи не здивувалася б і не злякалася б, якби одного чудового дня після закінчення телевізійної програми їй показали на екрані сина діви Марії. Чи вона взагалі сподівається на таке, оповідачеві невідомо. Але після всього, що він тим часом довідався, для нього не було б дивиною, якби й сподівалася. Лені знає дві молитви й подеколи мурмотить їх: «Отче наш» і «Богородице, діво, радуйся». Крім того, знає ще окремі уривки з деяких інших молитов. Молитовника в неї немає, до церкви вона не ходить, вірить у те, що в світовому просторі є «розумні істоти» (Лені).
Перше ніж ми відтворимо з більшими чи меншими прогалинами процес навчання Лені, гляньмо ще на її книжкову шафу, в основному заповнену ганебно припорошеними томами з однієї бібліотеки, яку її батько купив колись гамузом. Книжки, що пасували до забраних картин, досі уникли судового опису; серед них є також кілька річних комплектів одного давнього ілюстрованого місячника духовного (католицького) напрямку, які Лені часом гортає на дозвіллі: той місячник — букіністична рідкість — лишився тільки завдяки необізнаності судових виконавців, яких увів в оману його непоказний зовнішній вигляд. Зате від пильного ока судових виконавців не сховалися, на жаль, комплекти за 1916—1940 рр. часопису «Ірландське нагір'я», а також вірші Вільяма Батлера Їтса, що зосталися від матері Лені. Той, хто передивлявся книжки уважніше, як, скажімо, Марія ван Дорн, що здавна витирала на них порох, або Лотта Гойзер, що під час війни довго була другою, після найближчої, повірницею Лені,