Омирова війна жаб з мишами

(Батрахоміомахія)

Переклад з давньогрецької Степана Руданського

Спочатку я співів гуртом з кругосвіту

Прошу в моє серце прийти для заспіву

І на моїх листах вузликами скласти

Про тяжкую бійку, Ярилову справу.

Хочу-бо всім людям довести до слуху,

Як збруйнії миші на жаб військом вийшли,

Наче землероди чи велетні тії,

Що люд про їх каже; діло так почалось:

Миш колись жажденна, від кішки удравши,

В сусіднє болото всю морду уткнула –

Так пить їй хотілось. Тут її зуздріла

Кракавка болотна і крякнула так їй:

«Відкіля ти, гостю? хто ти і чий рід твій?

Говори по правді, не мороч брехнею.

І, як друг ти справжній, попрошу в світлицю,

І дам тобі дарів щедрих та багатих,

Бо я Мішкорил-цар, мені у болоті

Почесть, і володар у жаб я щоденний.

Мене родив батько Болотець, Водницю

Щиро пригорнувши біля Іридану.

Но й ти, бачу, жвавий, далек-кого кращий

Ціпковий володар і храбрець на війнах,

Мабуть, так про рід свій говори скоріше».

Душогуб на сеє одвічав і мовив:

«Що мій рід питати? Усім, друже, звісно:

І богам, і людям, і птахам небесним,

Що я Душогубом зовусь і що син я

Батька Трощохліба гордого, а мати

Моя Млинолизка, дочка Стегноїда.

Родивсь я в коморі, а виріс на їжі:

На смоквах, оріхах і стравах усяких.

І який я друг твій, коли все в нас різне?!

Твоя жизнь в болоті, а у мене звичай –

Звісно людям – гризти. Мені не бракує

Ні хліба пухкого з круглої сковродки,

Ні коржа тонкого пшеничного з сиром,

Ні стегна кусочка, ні риби-линини,

Ні свіжого сиру й молока густого,

Ні пряників медних, що боги вживають,

Ні всього, що людям поварці готують,

У горшки кладучи різнії приправи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І в бою я тилу не казав ніколи,

А, біжучи полем, бивсь з передовими.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Не страх мені й люди з їх тілом великим.

В постелю забравшись, гризу їх за пальці

І їм собі стегна; людям ані гадки,

І сон не кида їх милий, як я їм що.

Двох лиш на всім світі тяжко я боюся –

Кота і шуліки: вони лихо діють

І засіди ставлять по весь гіркий вік наш.

Но більш я боюся кота – він найгірший:

Хоч би ти в норі жив, і з нори потягне.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А не їм я редьки, огірків, катрану,

Зеленого прасу, також і петрушки,

Бо се вже ваша страва, пожильців болотних».

На се, усміхнувшись, Мішкорил промовив:

«Гостю! не хвались так животом, і в нас є

По землі й болоті много добра їсти,

Бо жабам двоякий звичай дав Кроненко:

І по землі шльопать, і по воді човгать

(І жить у будинках, ділених на двоє).

Хочеш перевірить те все, так легко:

Сядь мені на спину, держись, та не падай,

І до мого дому щасливо прибудеш».

Сказав і підставив спину, а той скочив

Легким скоком і вхопивсь за шию.

І радів спочатку, як близько був берег,

І, веселий, дряпав Мішкорила: тільки ж

Забризкала хвиля червона, – заплакав,

Каяття страшнее завив, рвав волосся,

Ногами хапався за живіт, забилось

Серце з непривички, на землю схотілось,

І пищав він в злиднях в холодному страху.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хвіст пустив у воду і ніби правилом

Виляв, моля бога на землю дістаться,

В червоній хвилі тонув, кричав: пробі!

Напослідок мовив такими словами:

«Ох! не так на крижах ніс вагу любові

Той бик, що Європу морем віз до Кріту,

Як, на спину взявши, везе мене в дім свій

Жаба, підійнявши спину над водою…»

Аж тут вуж з’явився – страховисько страшне

Обом – над водою виправив він шию.

Мішкорил від його пірнув, не подумав,

Що він кида друга на вірну погибель,

На дно саме кинувсь, тікав злої смерті.

А той, як підбитий, пав правцем на воду,

Зціпив свої руки і, тонучи, бився.

Не раз і під воду ходив, і не раз він,

Плескаючи, всходив, та не минув смерті:

Змоченая шкура ще більш ваги дала,

І він, погибавши, таку мовив мову:

«Буде ж тобі, злосний Мішкорил, за теє,

Що тоншого з себе скинув ти, як з камня,

Не взяв би мене ти на суші, паскудо,

Найдужчого в бою і в бігу, а звів ти,

В воду мене кинув… Мстиве око боже!

Заплатиш ти кодлу мишей і не житимеш!»

Мовив і під воду пішов. Сеє вбачив

Правоїд, по м’яким берегам стрибавши,

Заголосив тяжко і мишам дав знати.

Ті ж, як діло вчули, злостю всі понялись,

Приказали зараз кликунам до світу

Закликать на раду у дім Трощохліба,

Батька Душогуба, вмерця, що на ставу

Його тіло синіло мертве, що й не близько

Синіло, воно вийшло аж посеред ставу.

Зійшлось товариство на зорі, встав первий

Трощохліб, за сина мстивий, і промовив:

«Хоч один я, милі, много тут маю

Від жаб, но і всіх вас жде лихая доля.

Я тепер, нещасний, трьох синів позбувся.

Первого загарбав, кігтями схопивши,

Злющий кіт, піймавши його за норою.

А другого живо злії люди вбили

Видумками, – пакость з дерева вчинивши.

Що пасткою зветься, – мишам на погибель.

Третій же – любимець був той і матусин, –

Мішкорил і сего згубив у ковбані,

Так нуте взбруїмся і на них наступим,

Нарядивши тіло в збрую дорогую».

Мовив – і підняв їх усіх узбруїться

(Усіх ошеломив війнолюб Ярило).

На голені спершу наділи голінці,

Приладжені добре з зеленого бобу,

Що його, уставши, за ніч натрощили.

Броня у них була з писаних кожушків,

Що, кішку обдерши, кравці їм пошили;

Щитом було днище з каганця, а списи

Острії роботи коваля Ярила.

На висках був крепкий оріховий шелом.

Так в оружжі стали миші, аж почули

Й жаби, поспливали наверх, в одно місце –

Зійшлись і ну радить про війну погану.

Ще ж вони справлялись: що? яка тривога?

Аж посол з’явився із ціпком у лапках,

Горшколаз проворний, синок Сиролюба.

Він і з’ясував їм війну і промовив:

«Жаби! до вас миші з грізьбою послали

Приказать збруїться до війни та бою.

Душогуб наш плава на воді, убитий

Царем Мішкорилом вашим; так виходьте

Всі жаби, які лиш родились храбріші!»

Мовив і пішов сам; мова всім до слуху

Дійшла і в жаб гордих печені звернула.

Начались попреки – аж Мішкорил мовив:

«Милі! не губив я миші і не бачив

Хирної; сама, знать, гралась і втонула,

По-жаб’ячи плавать задумавши, а хирні

Тепер винуватять мене; так даваймо ж

Радиться, як вражих мишей стеребити.

За себе скажу я, так ми лучче зробим:

Добре нарядившись, станем всі у збруях

Край берегів узьких, де місце обривне.

І як вражі миші на нас повиходять,