якщо не послухаєшся, ризикуєш теж утратити назавжди.
Джордж схопив Дженні за руку і притягнув її до себе.
- Ні, ні! Цієї Дженні я не віддам нікому! Я шукав її половину свого життя і втрачати не збираюся!
- От і добре, - Кларнес полегшено перевів подих. - Я це знав і тому від твого імені дав тим джентльменам
гарантію, що ти більше не будеш цікавитись причинами загибелі Дженні Стівенс. - До Дженні: - Мила леді,
приготуйте нам обіцяну каву без цукру.
Дженні пташкою метнулась на кухню. Кларнес провів її поглядом і повернувся до детектива.
- Заради такого щастя, яке само прийшло до тебе в новорічну ніч, - заговорив він по хвилі, - я на твоєму місці
теж погодився б на будь-які умови! Втратити Дженні через якогось там старого, хоч і омолодженого діда... ні,
цього і в думках не можна припустити.
Джордж скреготнув зубами.
- А той маніяк і вбивця так і буде безкарно чинити своє? І все йому сходитиме з рук?
- Два віки він уже не житиме, а перший, здається, вже завершує, - відмахнувся Кларнес.
- Але цей дідуган ще встигне завдати своїм ближнім чимало горя.
- Ах, все це емоції, емоції, - з досадою вигукнув інспектор. - Іноді доводиться йти на компроміс.
- Із своєю совістю?
- Тоді бийся головою об стіну, яка, до речі, непробивна- зітхнув інспектор. - Тільки це заняття, по-моєму, не з
приємних. Не кажучи вже про вигоду від нього, що дорівнює нулю.
- Але ж у нас найдемократичніше, найсправедливіше і найвільніше у світі суспільство! Найгуманніше!
Принаймні так нам щодня і щогодини втовкмачують у голови!
- Джо, не будь наївним хлопчиком, - перебив його Кларнес. - Деякі речі треба сприймати такими, якими вони є.
- Ти маєш рацію, - Джордж похилив голову. - Я й справді ще наївний хлопчик, хоч і розміняв п’ятий десяток.
Але все ще вірю, що в нас і справді може бути - хоч колись - справедливість!
- Будемо в це вірити, - в голосі Кларнеса відчувався скептицизм. - Зрештою, людина доки живе, доти й вірить. А
про того... маніяка і вбивцю - забудь. Просто для тебе він більше не існує, та й все одно ти його не дістанеш. Руки
короткі, вибач за відвертість. Він існує лише для Політичної, яка будь-кого відправить на той світ, аби вберегти
такого дорогоцінного для них працівника. Ван Гофф один з найбільших - підпільних звичайно, - спеціалістів
Політичної служби з промивання мозку.
Джо здивовано глянув на нього.
- Не в переносному значенні, ні. - Кларнес оглянувся і перейшов на шепіт. - Дещо мені вдалося дізнатися.
Інститут біології, в якому працює той тип, - лише ширма. Десь у надрах того інституту, на одній із його баз, під
якоюсь там невинною вивіскою ховається засекречений госпіталь для душевнохворих. І лікує тих бідолах ван
Гофф. Як лікує? О, краще туди не потрапляти. Як ти вже й здогадуєшся, туди запроторюють цілком здорових і
нормальних людей, зокрема, безправних імігрантів, а то й своїх співвітчизників. Із тих, хто самотній, у кого немає
рідні чи впливових друзів та..знайомих, хто взагалі не має у нашому суспільстві ніякої ваги і не може
захиститись... А стіни там товсті, криків звідти не чути. За завданням військових на тих нещасних випробують
вплив сильнодіючих наркотиків та електрошоку. Щодня впродовж кількох годин пацієнтів змушують слухати
записані на магнітофонну стрічку команди, їм дають великі дози наркотиків, піддають гіпнозу, щоб вони поринали
в сон тривалістю тиждень і більше... Все це робиться для того, щоб вивчити способи штучного керування
поведінкою людини. Сюди входять електронне маніпулювання мозком за допомогою ультразвуку та
мікрохвильового випромінювання, наркотичні препарати тощо. Військові гадають, що така психічна обробка плюс
медикаменти може повністю позбавити людину пам’яті і перетворити її в робота, котрий слухняно виконуватиме
команди. Після двох місяців тортур бранці повністю втрачають пам’ять і перетворюються на живі трупи. Частину з
них нашпиговують якимись ліками, і нещасні, забувши, хто вони і що з ними було, стають веселими, задоволеними
і виконують будь-які команди своїх хазяїв. Інших же оброблюють так, щоб вони ставали агресивними і втрачали
все людське...
Джордж похмуро дивився на Кларнеса.
- А якщо я...
- Ти хочеш сказати: якщо я повідомлю пресу про той таємничий госпіталь ван Гоффа? - посміхнувся інспектор. -
Ти можеш це зробити. Але того ж дня тебе буде знищено. І твою Дженні. Це в кращому випадку. Ви просто
загинете під час випадкової авіакатастрофи чи, зрештою, накладете на себе руки. Так буде потім сказано. В
гіршому - ви станете пацієнтами професора ван Гоффа. А він уже постарається щоб із вас видресирували живих
роботів або безтурботних кретинів.
- Мовчи! - крикнув Джордж.
До кімнати зайшла усміхнена Дженні, несучи на невеличкій таці три чашечки кави і три склянки з холодною
водою. Вона була така щаслива, що Джо, глянувши на її лице, на її усмішку, вмить відтанув душею. І подумав, що
Дженні - то єдиний його скарб у житті, і треба все зробити, щоб його не втратити, бо навіщо тоді жити?
- Прошу... - Дженні поставила перед ними по склянці холодної води і по чашечці гарячої кави. - Замовляли каву
по-бразільському, починайте із склянки холодної води. І даруйте, містере Кларнес, що більше не маю чим вас
пригостити.
- Так вип’ємо ж цю прекрасну каву за те, що я знову не мільйонер, а проста, звичайна людина, - реготнув
Кларнес. - Це так... гм-гм... прекрасно бути бідним.
Джордж насупився, і Кларнес, аби зам’яти свою нетактовність, сьорбнув кави й обпікся.
- А-а... диявол! - і відразу ж сьорбнув холодної води. - О, з водою прекрасно. Напій просто чудовий.
- Кава чи вода? - уточнила Дженні.
- Все, все, місіс Лі. - Кларнес вже знову був надміру балакучим і веселим. - До речі, я назвав вас місіс Лі, але не
знаю, чи ви вже оформили свій шлюб?
Дженні почервоніла і, схопившись, увімкнула телестіну.
- Згадала! Зараз