праворуч від мене, ― то він уявляв себе чайником; до речі, хіба не дивно, що така ідея зароджується в головах у божевільних дуже часто? Навряд чи знайдеться у Франції хоч одна санаторія для душевнохворих, де не було б людини-чайника. Наш добродій був олов'яним чайником і щоранку полірував себе замшею та віденським вапном.

― А крім того, ― втрутився високий чоловік, що сидів навпроти нього, ― нещодавно тут був один такий, що забрав собі в голову, ніби він віслюк. У переносному розумінні це була чиста правда. Він неабияк докучав нам, і вдержати його в рамках пристойності було нелегко. Дуже довго він не хотів їсти нічого, крім будяків; та від цієї гадки ми дуже скоро вилікували його, не даючи йому більше нічого, самі будяки. А крім того, він увесь час хвицався ногами ― ось так, ось так...

― Пане де Кох! Будьте ласкаві поводитись пристойно! ― перебила його літня дама, що сиділа поряд. ― Не розмахуйте своїми ногами! Ви мені парчеву сукню зіпсували! Ну невже неодмінно треба ілюструвати свої слова такими різкими рухами? Наш гість напевне зрозумів би вас і без цього. Далебі, ви поводитесь надто безпосередньо.

― Mille pardons! Ma'm'selle!^[3] ― відповів, на це пан де Кох. ― Тисячу разів перепрошую! Я не хотів вас образити. Мадемуазель Лаплас, пан де Кох просить у вас такої честі ― випити з ним!

Пан де Кох низько вклонився, церемоніально поцілував власну руку й цокнувся келихом з мадемуазель Лаплас.

― Дозвольте мені, друже мій, ― мовив пан Майяр, звертаючись до мене, ― дозвольте мені передати скибочку оцієї телятини по-сенменульському: ви пересвідчитеся, що вона надзвичайно смачна.

В цю хвилину троє дужих лакеїв саме обережно ставили на стіл величезний таріль, на якому стояло те, що видалось мені «monstrum, horrendum, informe, ingens, cui Lumen ademptum».^[4]* Та, придивившись ближче, я побачив, що то всього-на-всього маленьке телятко, запечене цілим і поставлене в тарелі навколішки, з яблуком у зубах ― як у Англії сервірують зайця.

― Дякую, не треба, ― відказав я. ― Сказати правду, я не дуже полюбляю телятину по-сен... як там воно? По-моєму, вона мені вадить. Але я переміню страву, візьму собі трохи кроля.

На столі було ще кілька тарелів: те, що лежало на них, видавалося звичайнісінькою кролятиною по-французькому; велика смакота, можу вас запевнити.

― П'єре! ― гукнув господар. ― Переміни тарілку цьому панові, дай йому бочок із отого кроля «під кота»!

― Що, що? ― перепитав я.

― Отого кроля «під кота».

― Ні, дякую... я передумав. Я краще візьму трохи шинки.

У цих провінціалів, подумав я, ніколи не знаєш, що тобі подадуть. Не хочу я їхнього кроля «під кота» ― якщо це тільки не кіт «під кроля».

― А потім, ― підхопивши урвану нитку розмови, озвався від, дальнього кінця столу ще один із застільників, схожий на трупа, ― а потім, поміж інших дивовиж, колись, досить давно, ми мали одного пацієнта, так той уперто вважав, що він ― кордовський сир. Ходив скрізь із ножем у руці й умовляв усіх знайомих, щоб відрізали скибочку від його стегна.

― То, звичайно, був великий дурень, ― докинув ще один, ― але годі рівняти його з певним суб'єктом, котрого знаємо всі ми, за винятком нашого гостя. Я маю на увазі того, що мав себе за пляшку шампанського й раз у раз бахкав корком та сичав ― ось так.

Він украй вульгарно, як на мій погляд, застромив великого пальця правої, руки за ліву щоку, вихопив його зі звуком, схожим на бахкання корка, а потім, притуливши кінчик язика до передніх зубів, різко засичав. Так він сичав добру хвилину, імітуючи шумування шампанського. Я добре бачив, що така поведінка не до вподоби панові Майярові; але той не сказав нічого, і нитку розмови підхопив худющий низенький чоловічок у великій перуці.

― А був ще й такий невіглас, ― сказав він, ― що вважав себе жабою, і треба сказати, він таки справді був дуже схожий на жабу. Хотів би я, щоб ви, добродію, побачили його, ― звернувся чоловік до мене, ― вас би надзвичайно потішило те, як природно це в нього виходило. Я можу тільки пошкодувати, що він не був жабою насправді. Як він скрекотав: «бре-ке-ке-ке-ке!», «бре-ке-ке-ке-ке!», як він кумкав ― це був просто шедевр! А коли, випивши келих-другий вина, ставив лікті на стіл ― отак-о, ― та розтягував рота, отак-о, та вилупляв очі, отак-о, та починав кліпати ними швидко-швидко, то я вас запевняю: ви не могли б надивуватися з такої геніальності.

― Не маю сумніву, ― відказав я.

― А ще, ― озвався котрийсь, ― був у нас такий П'єр Гайяр, що мав себе за понюх тютюну, то його страшенно мучило те, що він не міг узяти сам себе двома пальцями в щіпку.

― А був іще Жюль Дезульєр, теж великий дивак, що схибнувся на думці, ніби він ― гарбуз. Він не давав спокою кухареві, щоб той начинив ним пиріг, а кухар нізащо не погоджувався, аж сердився. А я от зовсім не певен, що гарбузовий пиріг із Дезульєра не був би дуже доброю стравою!

― Ви мене дивуєте! ― відказав я й запитально подивився на пана Майяра.

― Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Хі-хі-хі! Хо-хо-хо! ― зареготав той. ― Добре, дуже добре! Не дивуйтеся, друже! Наш приятель жартун ― не треба розуміти його надто дослівно.

― А потім, ― озвався ще хтось із-за столу, ― був ще Буффон Леґран ― теж досить незвичайний тип. Він зсунувся з глузду через кохання і уявив, ніби в нього дві голови. Одна, як він твердив, була головою Ціцерона, а друга ― від лоба до рота Демосфеновою, а від рота до підборіддя ― головою лорда Брума.* Цілком можливо, що він помилявся; але вас би він переконав, що має рацію, бо він був дуже красномовна людина. Він був до решти захоплений ораторським мистецтвом і не міг утриматись від його демонстрації. Наприклад, він мав звичку стрибати через обідній стіл отак-о, і... і...

Тоді сусід цього оповідача поклав йому руку на плече й щось прошепотів йому на вухо; оповідач враз умовк і сів.

― А крім того, ― заговорив той, що спинив його, ― був у нас іще Буллар, дзиґа. Я називаю його дзиґою, бо він. справді був під владою кумедної, хоча й не зовсім безглуздої химери, ніби його обернено в дзиґу. Ви б луснули зі сміху, якби побачили, як він крутився. Бувало, цілу годину на одному підборі крутиться, отак-о...

Тепер уже той, кого він щойно спинив, зробив із ним те саме.

― Але ж ваш пан Буллар божевільний! ― на весь голос вигукнула одна старенька дама. ― Та ще й дурний! Бо хто це, дозвольте спитати, коли чув, щоб людина була дзиґою! Це ж безглуздя. Пані Жуайоз, як ви самі знаєте, була розумніша. У неї теж була химера, але не позбавлена здорового глузду, і та химера тішила всіх, хто мав приємність бути знайомим з нею. Розміркувавши як слід, вона вирішила, що якась фатальна випадковість обернула її на півника; але, ставши півником, вона поводилась пристойно. Надзвичайно