картоні міську водокачку й якогось поважного громадянина, що поспіхом промчав повз митця. Цей плід творчих зусиль був обрамлений і виставлений у вікні аптеки, поряд із цікавим качаном кукурудзи, в якому зернини складали непарну кількість рядів. Коли ж Джо Лерребі виповнилося двадцять років, він, вільно зав'язавши краватку й тугіше затягнувши пояса, відбув із рідного міста до Нью-Йорка.

Ділія Керузер жила на Півдні, у поселенні, оточеному соснами, і звуки, які вона вміла видобувати з шести октав фортепіанної клавіатури, вселяли настільки великі надії в серця родичів, що за їхнього сприяння в її скарбничці зібралося достатньо грошей для поїздки «на Північ» з метою «завершення освіти». Як саме вона її завершить, родичі передбачити не могли… хоча саме про це й буде наша розповідь.

Джо та Ділія зустрілися в студії, де молоді люди, які вивчали живопис і музику, збиралися, щоб посперечатися про світлотіні, Ваґнера^[5], музику, творіння Рембрандта^[6], картини, шпалери, Вальдтейфеля^[7], Шопена^[8] й Улонґ^[9].

Джо та Ділія закохалися одне в одного чи сподобалися одне одному — як вам більше подобається — і, не гаючи часу, побралися, оскільки (дивися вище), коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі.

Містер і місіс Лерребі найняли квартирку й почали господарювати. Це була усамітнена квартирка, що загубилася в якомусь закапелку, який відповідав би нижньому ля дієз фортепіанної клавіатури. Молодята були щасливі. Вони належали одне одному, а мистецтво належало їм. І ось моя порада тому, хто молодий і багатий: продай маєток твій і роздай усе жебракам… а ще краще — віддай ці гроші швейцарові, щоб поселитися в такій самій квартирці зі своєю Ділією і зі своїм мистецтвом.

Мешканці квартирок, безперечно, підпишуться під моєю заявою, що вони найщасливіші люди в світі. Дім, у якому панує щастя, не може бути занадто тісним. Нехай комод, покладений набік, буде вам за більярд, камінна дошка — трюмо, письмовий стіл — кімнатою для гостей, а рукомийник — піаніно! І якщо всім чотирьом стінам заманеться насунутися на вас, — не біда! Лише б ви зі своєю Ділією знайшли місце для обох. А якщо у вас все ж немає у домі злагоди, то хай він буде великим і просторим, щоб ви мали змогу зайти до нього крізь Золоті ворота^[10], повісити капелюха на мис Гаттерас, одяг — на мис Горн і вийти крізь Лабрадор^[11]!

Джо навчався живопису в найбільшого Маестрі. Ви, без сумніву, чули це ім'я. Дере він за свої уроки в три шкури, а навчає поверхнево, що, ймовірно, й створило йому гучну славу майстра ефективних контрастів. Ділія навчалася музики у Розенштока — вам, звичайно, відомо, яку широку популярність має цей збурювач спокою фортепіанних клавіш.

Джо та Ділія були надзвичайно щасливі, поки не витратили всіх своїх грошей. Так воно й буває… але я не хочу здатися циніком. Мета, яку ставили вони, була для них очевидною. Джо в найкоротші терміни мав би написати такі полотна, заради володіння якими підстаркуваті джентльмени з ріденькими бакенбардами й товстими гаманцями будуть бити один одного обушками межи очі ще в його майстерні. Ділія ж повинна була спізнати усі таємниці Музики, а потім пересититися нею й завести звичку від самого вигляду непроданих місць у партері чи в ложах лікувати несподівану мігрень^[12] омарами, усамітнившись в особистих апартаментах і відмовляючись вийти на естраду.

Та найпрекраснішим, на мою думку, було їхнє життя в малесенькій квартирці: гарячкуваті, захопливі суперечки після повернення з уроків; затишні обіди вдвох і легкі, необтяжливі сніданки; обмін далекоглядними мріями — причому кожен марив не так своїми успіхами, як досягненнями іншого; взаємна готовність допомогти й заохотити, і — хай вибачать мені невибагливість моїх смаків — бутерброди із сиром і оливки перед сном.

А дні йшли, і високо підняте знамено Мистецтва непорушно завмерло на своєму держальці. Так воно часом трапляється, хоча прапороносець аж ніяк не винен у тому. Все з дому й нічого в дім, як кажуть грубі, одержимі практицизмом люди. Зникли гроші для сплати неоціненних послуг містера Маестрі та гера^[13] Розенштока. Але коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі. І ось Ділія заявила, що має намір давати уроки музики, щоб звести кінці з кінцями.

День за днем вона йшла з дому вербувати учнів і, нарешті, одного разу таки повернулася додому ввечері в доброму гуморі.

— Джо, любесенький мій, я знайшла урок! — у захваті оголосила вона. — І, знаєш, такі милі люди! Генерал… генерал А. Б. Пінкні з донькою. У них свій будинок на Сімдесят першій вулиці. Розкішний будинок, Джо! Глянув би ти на їхній під'їзд! Візантійський стиль — так, здається, ти це називаєш! А кімнати! Ой, Джо, я ніколи не бачила чогось подібного!

Я буду давати уроки його доньці Клементині. І уяви, я просто захопилася нею з першого погляду. Вона така ніжна, делікатна і тримається так просто. І вся в білому з ніг до голови. Їй вісімнадцять років. Я буду займатися з нею тричі на тиждень. Ти лиш уяви, Джо, урок п'ять доларів! Це ж чудово! Ще два-три таких заняття, і я поновлю свої уроки з гером Розенштоком. Ну, будь ласка, рідненький, не супся, краще влаштуймо святкову вечерю.

— Тобі легко говорити, Ділі, — заперечив Джо, озброюючись столовим ножем і топірцем та кидаючись в атаку на банку консервованого горошку. — А мені ж як? Ти, значить, будеш бігати на уроки й заробляти на життя, а я безтурботно витатиму у сферах високого мистецтва? Ні ж бо, клянуся останками Бенвенуто Челліні^[14]! Я, гадаю, теж можу продавати газети чи стелити вулиці й приносити в дім долар-два.

Ділія підійшла й повисла в нього на шиї.

— Джо, любий мій, ну який же ти дурненький! Ти не повинен кидати живопису. Ти зрозумій — коли б я кинула музику і почала займатися чимось іншим… а я сама навчаюсь, коли даю уроки. Я ж не прощаюся з моєю музикою. А на п'ятнадцять доларів на тиждень ми будемо жити, немов мільйонери. І думку кидати містера Маестрі викинь з голови.

— Гаразд, — сказав Джо, дістаючи з полиці блакитну порцелянову салатницю у формі мушлі. — Усе ж мені дуже прикро, що ти мусиш бігати по заняттях. Ні, це не мистецтво. Але ти, звичайно, справжній скарб і молодчина.

— Коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі, — вимовила Ділія.

— Маестрі похвалив небо на тому етюді, який я писав у парку, — повідомив Джо. — А Тінкл дозволив мені виставити дві картини в нього на вітрині. Може, хто й купить одну з них, якщо вони трапляться на очі якому-небудь мішку з грошима.

— Звичайно, куплять, — ніжно промуркотіла Ділія. — А зараз подякуймо долі за генерала Пінкні й цю телячу