Вільям Шекспір

СОНЕТИ

Переклав Дмитро Паламарчук

1

Ми пагінці плекаємо кущів,

Щоб відновить красу троянди ними.

Хай кущ старий і всохне без дощів, —

Весною пагін молодий цвістиме.

А ти, в свій блиск закоханий без меж,

Марнуєш скарб, позичений в природи,

І з голоду серед достатку мреш,

Жорстокий вороже своєї вроди.

Провіснику весняної снаги,

Коротких днів окрасо нетривала,

Твоя самітність нині в ланцюги

Потік життя безжально закувала.

Над світом змилуйся і дар краси

Новим вікам назустріч понеси.

2

Як сорок зим, суворі й невмолимі,

Чоло твоє поріжуть молоде,

А врода юності більш не цвістиме

І вже зів’ялим листом опаде, —

Що скажеш ти, де молодості шати?

Слова: «Я зберігав недбало їх»

Ганебним будуть вироком звучати

Тоді в устах, розтратнику, твоїх.

Чи відповідь не краща від тієї:

«Оце мій син, на нього подивись,

В нім виправдання старості моєї

І свідчення, яким я був колись».

Раз по раз дивлячись на сина свого,

Подібним станеш сам до молодого.

3

В свічадо глянь на свій дозрілий квіт, —

Чи то ж не час тобі нащадка мати?

Сівби уникнувши, обдуриш світ,

Якусь жону позбавиш благодаті.

Котра з дівчат не дасть під твій посів

Свойого лона безколосу ниву?

Та й хто б самозакоханий хотів

Зійти в могилу, занедбавши жниво?

Ти — матері свічадо, і вона

Стрічає там свої далекі квітні.

Так і до тебе юність чарівна

Загляне в зморщок вікна непривітні.

Не кинеш сліду в пам’яті людській, —

То сам умри, і згине образ твій.

4

Ти, любий марнотрате, не владар

Отого спадку, що марнуєш нині, —

Природа щедра, та красу не в дар,

А в позику лише дає людині.

Чому ж, скупарю, зловживаєш ти *^[1]

Щедротами, що дані для роздачі?

Чому ціннотам не даєш рости,

Ховаєш скарб, як той лихвар ледачий?

Ти — сам крамар і сам же — покупець,

Сам — розкрадач у свого Я господі.

Та як життю настане вже кінець, —

Не станеш ти перед судом, як злодій?

Свою красу — намарне вжитий скарб —

В могилу візьмеш ти, лихий скупар.

5

Всевладний час зродив краси взірець,

Що досконалістю вражає зір.

Тоді нищителем стає творець

І нищить свій неперевершний твір.

Це ж саме він під вітру дикий рев

Жбурляє літо злій зимі до ніг,

І пада лист, і стигне сік дерев,

І всю красу вкриває мертвий сніг.

Коли б не квітів запахущий хміль —

Текучий бранець у тюрмі зі скла,* —

Забули б ми в морози й заметіль

Красу весни, що квітами цвіла.

У тій тюрмі зелений гине лист,

Не пахощі — душі і тіла вміст.

6

Не дай зимі нищівною рукою

Весни й твоєї погубити шал.

Жагою сповни будь-який фіал,

Помнож скарби не літом, а весною.

Це — не лихварство, гідне осороми,

А з власної краси належний зиск,

Це сил поновлення і юний блиск,

Це десять Я навколо тебе в домі.

Ти щастя десять би разів помножив,*

Якби відбився в десятьох синах.

Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах,

Бо погасить твого вогню не зможе.

Вродливий ти, тож не давай краси

Під вістря невмолимої коси.

7

Поглянь на схід, як в сяйві благовіснім

Лице вогненне ранок підійма,

І вся земля тим променям навкісним

Вітання шле, ясніючи сама.

Зеніту дійде світла колісниця,*

Як молодість — найкращої пори,

І ми за сяйвом повертаєм лиця,

Рвучись душею й тілом догори.

Коли ж з горба небесного поволі

Світило стомлене іде на спад,

Його красу забувши, мимоволі

Ми до землі вертаємось назад.

Пополудні й твою забудуть вроду,

І сам помреш, як не поновиш роду.

8

Ти — музика, чого ж музичні звуки

Печаль породжують в очах твоїх?*

Чом любиш те, що завдає лиш муки,

Радієш прикрощам і прагнеш їх?

Ті звуки, здружені в однім концерті,

Твій дух бентежать, нищать супокій?

В них докір лиш самотності упертій

І докір безпотомності твоїй.

Чи чуєш ти, як струни дружним ладом

Озвалися на ніжний звук струни?

Неначе пісню, посідавши рядом,

Співають батько, мати і сини.

1 звуки ті без слів проголосили:

«В твоїм житті не має соло сили».

9

Чи втримує тебе від шлюбу страх,

Щоб не лилися сльози удовині?

Якщо ж краса, не втілена в синах,

Разом з тобою щезне в домовині,

То безпотомною жоною світ

Розпачливо ридатиме в жалобі.

Син — втіха удовина: мужів цвіт

Живе для неї в синовій особі.

Не щезне скарб змарнований, о ні!

Він тільки з рук перейде в інші руки.

То гине світла врода повесні,

Як не несуть її сини і внуки.

Чи має добрі до людей чуття,

Хто сам собі вкорочує життя?

10

Спростуй чутки, позбавлені підстав,

Що, люблений, нікого ти не любиш

І спадщину, що від батьків дістав,

Ганебно так, так нерозважно губиш.

Жорстокий вороже, в добрі своїм

Вдаєшся ти до нищення й розбою, —

Ти люто батьківський руйнуєш, дім,

Що мусив буть поновлений тобою.

Змінися сам, тоді змінюсь і я.

Чи треба ліпшого любові дому?

Ласкавий будь, як зовнішність твоя,

І стань господарем у домі свому.

Змінись — таж любиш ти мене, відай, —

І синові свої скарби віддай.

11

Йдучи в ущерб, ти в синові ростеш,

Що навесні плекав колись при собі.

Він твій вогонь несе в своїй особі,

Його снага стає твоєю теж.

Це мудрості закон, який стоїть

Основою усіх основ назавше.

Вогонь життя без нього, відпалавши,

Навік би згас за шість десятиліть.*

Хай безпотомно йдуть у небуття

Безликі й ниці пасерби природи.

Тобі ж вона не шкодувала вроди,

І мусиш ти продовжити життя.

Вона тебе різьбила на печать, —

Пора вже й відбиватися почать.

12

Коли годинника подзвіння сонні

Звістують дня померклого відхід,

Коли безжально сніг ляга на скроні

І осипається фіалки цвіт;

Коли тремтять безлисті верболози,

Де в спеку тінь була для череди,

А вицвіт літа у снопах на возі

Трясе остюччям сивим бороди,* —

Я думаю про квіти нетривалі —

Краси твоєї