- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (19) »
Вільям Шекспір
СОНЕТИ
Переклав Дмитро Паламарчук
1
Ми пагінці плекаємо кущів, Щоб відновить красу троянди ними. Хай кущ старий і всохне без дощів, — Весною пагін молодий цвістиме.
А ти, в свій блиск закоханий без меж, Марнуєш скарб, позичений в природи, І з голоду серед достатку мреш, Жорстокий вороже своєї вроди.
Провіснику весняної снаги, Коротких днів окрасо нетривала, Твоя самітність нині в ланцюги Потік життя безжально закувала.
Над світом змилуйся і дар краси Новим вікам назустріч понеси.
2
Як сорок зим, суворі й невмолимі, Чоло твоє поріжуть молоде, А врода юності більш не цвістиме І вже зів’ялим листом опаде, —
Що скажеш ти, де молодості шати? Слова: «Я зберігав недбало їх» Ганебним будуть вироком звучати Тоді в устах, розтратнику, твоїх.
Чи відповідь не краща від тієї: «Оце мій син, на нього подивись, В нім виправдання старості моєї І свідчення, яким я був колись».
Раз по раз дивлячись на сина свого, Подібним станеш сам до молодого.
3
В свічадо глянь на свій дозрілий квіт, — Чи то ж не час тобі нащадка мати? Сівби уникнувши, обдуриш світ, Якусь жону позбавиш благодаті.
Котра з дівчат не дасть під твій посів Свойого лона безколосу ниву? Та й хто б самозакоханий хотів Зійти в могилу, занедбавши жниво?
Ти — матері свічадо, і вона Стрічає там свої далекі квітні. Так і до тебе юність чарівна Загляне в зморщок вікна непривітні.
Не кинеш сліду в пам’яті людській, — То сам умри, і згине образ твій.
4
Ти, любий марнотрате, не владар Отого спадку, що марнуєш нині, — Природа щедра, та красу не в дар, А в позику лише дає людині.
Чому ж, скупарю, зловживаєш ти *[1] Щедротами, що дані для роздачі? Чому ціннотам не даєш рости, Ховаєш скарб, як той лихвар ледачий?
Ти — сам крамар і сам же — покупець, Сам — розкрадач у свого Я господі. Та як життю настане вже кінець, — Не станеш ти перед судом, як злодій?
Свою красу — намарне вжитий скарб — В могилу візьмеш ти, лихий скупар.
5
Всевладний час зродив краси взірець, Що досконалістю вражає зір. Тоді нищителем стає творець І нищить свій неперевершний твір.
Це ж саме він під вітру дикий рев Жбурляє літо злій зимі до ніг, І пада лист, і стигне сік дерев, І всю красу вкриває мертвий сніг.
Коли б не квітів запахущий хміль — Текучий бранець у тюрмі зі скла,* — Забули б ми в морози й заметіль Красу весни, що квітами цвіла.
У тій тюрмі зелений гине лист, Не пахощі — душі і тіла вміст.
6
Не дай зимі нищівною рукою Весни й твоєї погубити шал. Жагою сповни будь-який фіал, Помнож скарби не літом, а весною.
Це — не лихварство, гідне осороми, А з власної краси належний зиск, Це сил поновлення і юний блиск, Це десять Я навколо тебе в домі.
Ти щастя десять би разів помножив,* Якби відбився в десятьох синах. Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах, Бо погасить твого вогню не зможе.
Вродливий ти, тож не давай краси Під вістря невмолимої коси.
7
Поглянь на схід, як в сяйві благовіснім Лице вогненне ранок підійма, І вся земля тим променям навкісним Вітання шле, ясніючи сама.
Зеніту дійде світла колісниця,* Як молодість — найкращої пори, І ми за сяйвом повертаєм лиця, Рвучись душею й тілом догори.
Коли ж з горба небесного поволі Світило стомлене іде на спад, Його красу забувши, мимоволі Ми до землі вертаємось назад.
Пополудні й твою забудуть вроду, І сам помреш, як не поновиш роду.
8
Ти — музика, чого ж музичні звуки Печаль породжують в очах твоїх?* Чом любиш те, що завдає лиш муки, Радієш прикрощам і прагнеш їх?
Ті звуки, здружені в однім концерті, Твій дух бентежать, нищать супокій? В них докір лиш самотності упертій І докір безпотомності твоїй.
Чи чуєш ти, як струни дружним ладом Озвалися на ніжний звук струни? Неначе пісню, посідавши рядом, Співають батько, мати і сини.
1 звуки ті без слів проголосили: «В твоїм житті не має соло сили».
9
Чи втримує тебе від шлюбу страх, Щоб не лилися сльози удовині? Якщо ж краса, не втілена в синах, Разом з тобою щезне в домовині,
То безпотомною жоною світ Розпачливо ридатиме в жалобі. Син — втіха удовина: мужів цвіт Живе для неї в синовій особі.
Не щезне скарб змарнований, о ні! Він тільки з рук перейде в інші руки. То гине світла врода повесні, Як не несуть її сини і внуки.
Чи має добрі до людей чуття, Хто сам собі вкорочує життя?
10
Спростуй чутки, позбавлені підстав, Що, люблений, нікого ти не любиш І спадщину, що від батьків дістав, Ганебно так, так нерозважно губиш.
Жорстокий вороже, в добрі своїм Вдаєшся ти до нищення й розбою, — Ти люто батьківський руйнуєш, дім, Що мусив буть поновлений тобою.
Змінися сам, тоді змінюсь і я. Чи треба ліпшого любові дому? Ласкавий будь, як зовнішність твоя, І стань господарем у домі свому.
Змінись — таж любиш ти мене, відай, — І синові свої скарби віддай.
11
Йдучи в ущерб, ти в синові ростеш, Що навесні плекав колись при собі. Він твій вогонь несе в своїй особі, Його снага стає твоєю теж.
Це мудрості закон, який стоїть Основою усіх основ назавше. Вогонь життя без нього, відпалавши, Навік би згас за шість десятиліть.*
Хай безпотомно йдуть у небуття Безликі й ниці пасерби природи. Тобі ж вона не шкодувала вроди, І мусиш ти продовжити життя.
Вона тебе різьбила на печать, — Пора вже й відбиватися почать.
12
Коли годинника подзвіння сонні Звістують дня померклого відхід, Коли безжально сніг ляга на скроні І осипається фіалки цвіт;
Коли тремтять безлисті верболози, Де в спеку тінь була для череди, А вицвіт літа у снопах на возі Трясе остюччям сивим бороди,* —
Я думаю про квіти нетривалі — Краси твоєї
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (19) »