- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (19) »
Мої творили цей шедевр новітній,
Твої ж, у грудях будучи вікном,
Впускали щедро сонце до робітні.
Метавсь митець і малював, що міг, Лише до серця не знайшов доріг.
Нехай комусь від щедрої планети — Високі титули, гучна хвала. Таких дарів не дістають поети, — Мені зоря любов твою дала.
Цвіте, мов соняшник, в красі великій Улюбленець могутнього царя. Та куца ласка царського двора — Щез фаворит невдячного владики.
Військовий вождь, по тисячній звитязі * Лиш раз один розбитий у бою, В неласку падає, живе в зневазі, І владу, й честь утративши свою.
Мені ж від зір найбільша честь припала: Твоя любов, велика і тривала.
О владарю чуттів моїх святих, Як свідчення і щирості, й любові До тебе йдуть посли мої письмові * В одежі слів буденних і простих.
Щоб гідно одягти посланців тих, Окрас не міг я віднайти у слові, Тож не шкодуй убогому послові Своїх думок — уборів золотих.
Коли ж зоря, що креслить нам дорогу, Мені вділивши блиску дорогого, Любов мою одягне до ладу, Тоді вже сам я власними руками
Її у серці ховану роками, До ніг твоїх навіки покладу.
Стомившись працею, чекаю ночі. Щоб любий сон у ліжку віднайти, Та мисль моя заснуть тоді не хоче; Всю ніч до тебе зводячи мости,
Вона іде шляхами пілігрима * Крізь біль і сум, крізь темряву ночей. І, не змикаючи й на мить очей, Я бачу пітьму, що й сліпому зрима.
В ній, щастя я шукаючи своє, Очима серця в темноті знаходжу Чарівну тінь, на самоцвіт похожу, — Від неї ніч прекрасніша стає.
Так серцем вічно рвусь я за тобою, Вночі і вдень не знаючи спокою.
Як доступитися мені спокою, Коли важка утома не мине? Турботи дня і по ночах зі мною — І ніч і день пригнічують мене.
Вони, чужі взаємно, тиснуть руки І, помирившись, проти мене йдуть: В роботі день не дав мені й дихнуть, А ніч вбива трутизною розлуки.
Із лестощів брехав я без кінця, Що день на тебе чарами похожий, А темну ніч у пітьмі зловорожій До милого порівнював лиця.
Та день щодня поглиблює розпуку, А ніч щоніч приносить більшу муку.
Зневажений і долею, й людьми, Плачем тривожу небеса даремне, Становище відреченого темне Клянучи, обмиваюся слізьми,
Надіями багатшим прагну буть, Мінятись долею готовий з тими, Хто друзями оточений палкими, Кому Лягла в мистецтві краща путь.
Тоді, згадавши раптом я про тебе, Картаю сам себе за слабість ту. Від хмурої землі у висоту Я гімн, як жайворон, несу до неба.
Я промінять ніколи б не хотів Твою любов на славу королів.
Коли на суд безмовно-тихих дум Встають далеких споминів тумани, — Приходить знов давно заснулий сум, І серце рве, і ятрить давні рани.
Знов гаснуть очі від скорбот німих За друзями, що вже давно в могилі, Я марно жду в покірному безсиллі — Не прозвучить замовклий голос їх!
Тоді оплачений рахунок горя Я з гострим болем відкриваю знов І знов плачу за дружбу і любов, За все, вже відшкодоване учора.
Та лиш тебе побачу я на мить, — І сум засне, і серце не щемить.
У тебе в грудях б’ються ті серця, Які вважав я взятими землею, І та любов, що я простився з нею, Розквітла в рисах любого лиця.
Далекі друзі! Скільки я в одчаї Колись пролив пекучих сліз по них. Пройшли роки, — і знов я, мов живих, Тепер в тобі усіх їх зустрічаю.
Ти мавзолей, в якому знов живуть Померлі друзі юності моєї. Чуттів моїх розтрачені трофеї Вони тобі до крихти віддають.
Тепер в тобі стрічаюсь я із ними, І я, й вони — віднині всі твої ми.
Якщо ти дня діждеш, коли мені Відчинить смерть свої холодні двері, І вбогі знов проглянеш ці пісні, Що збереглись на зжовклому папері, —
Зістав їх з піснею співців нових, І хай мої здадуться вже старими, Та їх ти збережи не задля рими, — Моя ж любов залишилась у них.
Тоді мене вшануй хоча б словами: — Якби мій друг зростати й досі міг, То він, змагаючись, поети, з вами, Ще б кращий дар поклав мені до ніг.
Та він помер, і шанувать я мушу За форму вас, його ж — за ніжну душу.
Я часто споглядав, як сонця схід Голубить поглядом гірські вершини, А там проміння п’є росу долини І залиша на водах світлий слід.
Та тільки хмар обридливий навала Обляже сонця чарівного вид, Сплямоване, весь кидаючи світ, Воно на захід відплива помалу.
Так сонце і моє у час ясний Мене зігріло ласкою своєю, Та раптом — хмара, і погас під нею Твого чуття промінчик золотий.
Небесне сонце хмариться в зеніті, Чому ж земні не можуть захмарніти?
Ти провіщала день мені погожий,* І я пустився без плаща у путь. Зненацька хмари з обрію пливуть, І лається дощ, на водоспад похожий.
Хоч промінь твій, пробившись із-за хмар, І осушив мене, й зігрів по бурі, Та залишився на душі тягар На довгі дні, безрадісно-похмурі.
Нехай ти каєшся й тремтять уста, Та спочуттям не виправити лиха, Бо горе кривдника — мала потіха Тому, хто скривдження несе хреста.
О сльози ці — твого чуття перлини! — Вони змивають всі твої провини.
Вчинивши гріх, не побивайся так: На сонці й місяці також є плями, Є на троянді шип, а то й хробак, Піщинка — в джерелі. Та й хто між нами
Не зна гріха? Ось зараз повен міх Я всяких плям зібрав з землі і неба, Ганебний твій виправдуючи гріх, Гріха чи ж я прийняв не через тебе?
Винувачем явившися на суд, Заступником я раптом виступаю. Ненависть і любов моя — твій блуд Виправдують із мужністю одчаю, —
Щоб не прийшлось, грабіжнику, тобі * В кайдани впасти, улягти ганьбі.
Існує двоє нас — я визнаю, — Хай ми одними зв’язані чуттями. На честь непоганьбовану твою Не упадуть моїх пороків плями.
В коханні нашім — щастя навзаєм, Та різні прикрощі, які так часто, Чуттів не шкодячи, ми визнаєм, — Змагають нашу зустріч обікрасти.
На
Метавсь митець і малював, що міг, Лише до серця не знайшов доріг.
25
Нехай комусь від щедрої планети — Високі титули, гучна хвала. Таких дарів не дістають поети, — Мені зоря любов твою дала.
Цвіте, мов соняшник, в красі великій Улюбленець могутнього царя. Та куца ласка царського двора — Щез фаворит невдячного владики.
Військовий вождь, по тисячній звитязі * Лиш раз один розбитий у бою, В неласку падає, живе в зневазі, І владу, й честь утративши свою.
Мені ж від зір найбільша честь припала: Твоя любов, велика і тривала.
26
О владарю чуттів моїх святих, Як свідчення і щирості, й любові До тебе йдуть посли мої письмові * В одежі слів буденних і простих.
Щоб гідно одягти посланців тих, Окрас не міг я віднайти у слові, Тож не шкодуй убогому послові Своїх думок — уборів золотих.
Коли ж зоря, що креслить нам дорогу, Мені вділивши блиску дорогого, Любов мою одягне до ладу, Тоді вже сам я власними руками
Її у серці ховану роками, До ніг твоїх навіки покладу.
27
Стомившись працею, чекаю ночі. Щоб любий сон у ліжку віднайти, Та мисль моя заснуть тоді не хоче; Всю ніч до тебе зводячи мости,
Вона іде шляхами пілігрима * Крізь біль і сум, крізь темряву ночей. І, не змикаючи й на мить очей, Я бачу пітьму, що й сліпому зрима.
В ній, щастя я шукаючи своє, Очима серця в темноті знаходжу Чарівну тінь, на самоцвіт похожу, — Від неї ніч прекрасніша стає.
Так серцем вічно рвусь я за тобою, Вночі і вдень не знаючи спокою.
28
Як доступитися мені спокою, Коли важка утома не мине? Турботи дня і по ночах зі мною — І ніч і день пригнічують мене.
Вони, чужі взаємно, тиснуть руки І, помирившись, проти мене йдуть: В роботі день не дав мені й дихнуть, А ніч вбива трутизною розлуки.
Із лестощів брехав я без кінця, Що день на тебе чарами похожий, А темну ніч у пітьмі зловорожій До милого порівнював лиця.
Та день щодня поглиблює розпуку, А ніч щоніч приносить більшу муку.
29
Зневажений і долею, й людьми, Плачем тривожу небеса даремне, Становище відреченого темне Клянучи, обмиваюся слізьми,
Надіями багатшим прагну буть, Мінятись долею готовий з тими, Хто друзями оточений палкими, Кому Лягла в мистецтві краща путь.
Тоді, згадавши раптом я про тебе, Картаю сам себе за слабість ту. Від хмурої землі у висоту Я гімн, як жайворон, несу до неба.
Я промінять ніколи б не хотів Твою любов на славу королів.
30
Коли на суд безмовно-тихих дум Встають далеких споминів тумани, — Приходить знов давно заснулий сум, І серце рве, і ятрить давні рани.
Знов гаснуть очі від скорбот німих За друзями, що вже давно в могилі, Я марно жду в покірному безсиллі — Не прозвучить замовклий голос їх!
Тоді оплачений рахунок горя Я з гострим болем відкриваю знов І знов плачу за дружбу і любов, За все, вже відшкодоване учора.
Та лиш тебе побачу я на мить, — І сум засне, і серце не щемить.
31
У тебе в грудях б’ються ті серця, Які вважав я взятими землею, І та любов, що я простився з нею, Розквітла в рисах любого лиця.
Далекі друзі! Скільки я в одчаї Колись пролив пекучих сліз по них. Пройшли роки, — і знов я, мов живих, Тепер в тобі усіх їх зустрічаю.
Ти мавзолей, в якому знов живуть Померлі друзі юності моєї. Чуттів моїх розтрачені трофеї Вони тобі до крихти віддають.
Тепер в тобі стрічаюсь я із ними, І я, й вони — віднині всі твої ми.
32
Якщо ти дня діждеш, коли мені Відчинить смерть свої холодні двері, І вбогі знов проглянеш ці пісні, Що збереглись на зжовклому папері, —
Зістав їх з піснею співців нових, І хай мої здадуться вже старими, Та їх ти збережи не задля рими, — Моя ж любов залишилась у них.
Тоді мене вшануй хоча б словами: — Якби мій друг зростати й досі міг, То він, змагаючись, поети, з вами, Ще б кращий дар поклав мені до ніг.
Та він помер, і шанувать я мушу За форму вас, його ж — за ніжну душу.
33
Я часто споглядав, як сонця схід Голубить поглядом гірські вершини, А там проміння п’є росу долини І залиша на водах світлий слід.
Та тільки хмар обридливий навала Обляже сонця чарівного вид, Сплямоване, весь кидаючи світ, Воно на захід відплива помалу.
Так сонце і моє у час ясний Мене зігріло ласкою своєю, Та раптом — хмара, і погас під нею Твого чуття промінчик золотий.
Небесне сонце хмариться в зеніті, Чому ж земні не можуть захмарніти?
34
Ти провіщала день мені погожий,* І я пустився без плаща у путь. Зненацька хмари з обрію пливуть, І лається дощ, на водоспад похожий.
Хоч промінь твій, пробившись із-за хмар, І осушив мене, й зігрів по бурі, Та залишився на душі тягар На довгі дні, безрадісно-похмурі.
Нехай ти каєшся й тремтять уста, Та спочуттям не виправити лиха, Бо горе кривдника — мала потіха Тому, хто скривдження несе хреста.
О сльози ці — твого чуття перлини! — Вони змивають всі твої провини.
35
Вчинивши гріх, не побивайся так: На сонці й місяці також є плями, Є на троянді шип, а то й хробак, Піщинка — в джерелі. Та й хто між нами
Не зна гріха? Ось зараз повен міх Я всяких плям зібрав з землі і неба, Ганебний твій виправдуючи гріх, Гріха чи ж я прийняв не через тебе?
Винувачем явившися на суд, Заступником я раптом виступаю. Ненависть і любов моя — твій блуд Виправдують із мужністю одчаю, —
Щоб не прийшлось, грабіжнику, тобі * В кайдани впасти, улягти ганьбі.
36
Існує двоє нас — я визнаю, — Хай ми одними зв’язані чуттями. На честь непоганьбовану твою Не упадуть моїх пороків плями.
В коханні нашім — щастя навзаєм, Та різні прикрощі, які так часто, Чуттів не шкодячи, ми визнаєм, — Змагають нашу зустріч обікрасти.
На
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (19) »