які придушують страхом, сіяють паніку.
…Дізналася, що Коля сидить в камері-одиначці без книг і газет. Звинувачують його в
підпільній діяльності, оскільки в минулому він належав до опозиції. Жодне з
пред’явлених йому обвинувачень не підписав і сформулював відповідь так: «Всі
обвинувачення вважаю наклепницькими і з презирством їх відкидаю».
Слідство закінчене. Чекає вироку. Слідчий у нього Райхман. Я не сказала Колі, що мене
звідусіль попрохали. Допомогти він не може, а мук додалося б. Говорила, що діти здорові,
що арешти продовжуються і ширяться.
Щось скувало мене зсередини і це було страшно обтяжливо. Я не хотіла його засмучувати,
і це заважало донести до нього справжнє тепло. Страшилася всього особистого,
найгіркішого. Коля почувався спокійнішим і впевненішим за мене.
…Декілька днів по тому через віконце в НКВС повідомили, що Коля засудили до трьох
років таборів. Біля «великого будинку» на Ливарному в чеканні обіцяного побачення
простояли з семирічним синочком на морозі вісім годин. Кожні 40-50 хвилин нам
відповідали: «Чекайте, викликають». І ми чекали. Льоня стомився, але терпляче мовчав,
не скаржився, не тупотів ногами, щоб зігрітися, не випускав з рук саморобного подарунка
татусеві, а тільки перекладав його з однієї ручки в іншу. Це було 13 лютого, в день
народження Колі. Тому Льоня обов’язково хотів його побачити і привітати подарунком.
Він уже багато чого розумів.
А поки ми чекали...
Об 11 годині вечора нам нарешті сказали, що Колю давно вже відвезли на Московський
вокзал для відправлення в Карелію. Ми кинулися туди і, звичайно, вже нікого не знайшли.
Так що багатогодинне чекання з дитиною біля будинку ГПУ було знущальним
розиграшем слідчого Райхмана. Він прекрасно був обізнаний, коли і куди везуть етап, але
морив нас на морозі, аби ми не могли зустрітися.
…В 1937 і в 1939 рр. приходили й за батьком з ордером на арешт, і тільки сліпота та
розлад нервової системи його врятували…