- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (30) »
Владислав Крапивін ЗБРОЄНОСЕЦЬ КАШКА
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька літератураПереклад з російської Івана Сподаренка Малюнки Анатолія Паливоди Перекладено за виданням: Владислав Крапивин. Оруженосец Кашка. Детская литература. Москва, 1980.
Розділ перший
Серафимі приснився дятел. Він сидів на сухому стовбурі сосни й цілився носом у якусь комашку. Потім дятел швидко відкинувся назад, стукнув дзьобом по корі й зверхньо подавився на Серафиму чорною блискучою зіницею. Серафима здивувалася і розплющила очі. Дятла, певна річ, не було. Була нефарбована стеля з круглими плямами сучків, лампочка в саморобному абажурі й строкатий табель-календар, пришпилений над ліжком до стіни з тесаних колод. А ще була стріла. Вона стирчала над календарем, і біле хвостове перо її хижо тремтіло. «Так, — подумала Серафима. — Здається, хтось вчинив замах на моє життя. Тільки цього мені й не вистачало». Вона занепокоєно глянула на запнене марлею вікно. В марлі яскраво голубіла кругла дірка. Серафимі захотілося якнайглибше залізти під ковдру. — Ні, стоп, — сказала вона собі. — Головне — не піддаватися паніці. Серафима була розсудлива людина. Вона прогнала страх і почала згадувати, кому заподіяла зло і хто міг бажати їй такої жахливої загибелі. Нікому вона не заподіювала лиха! Слово честі! Правда, вчора під час вечері вона прогнала з їдальні Мишка Зикова, але він навіть не образився. Він розумів, що сам винен: адже ніхто не примушував його вкинути в компот скиглію Генці Молоканову живе зелене жабеня… «Не було замаху, — вирішила Серафима. — Стріла випадково влетіла у вікно, і тепер, певно, її господар ховається у кущах і з тривогою думає: «Довідаються чи не довідаються? Влетить чи не влетить?» Вона підхопилася з ліжка, одягнула сарафан і ступила на ґанок. За два метри від ґанку росла пряма струнка береза. У стовбурі берези високо, так що не дотягнешся, стирчали дві стріли. Одна — груба й коротка, з чорною воронячою пір'їною, друга — довга, без пір'їн, з зеленими смужками біля наконечника. — Не подобається мені це, — замислено сказала Серафима і озирнулася. Сурмачі ще не зіграли побудку, і над табором висіла дрімотна тиша. А сонце стояло вже високо. Жерстяні наконечники стріл, що глибоко встромилися в березу, палали срібними; цятками. Ще одна стріла зметнулася над кущами черемхи, описала пологу дугу і пішла за далекі сосни. Вона була яскраво-червона, з білими пір'їнами біля хвоста. В заростях черемхи затріщали гілки й почулися тихі напружені голоси. — Батечку, — прошепотіла Серафима. — Хвиля…Коротким словом «хвиля» в таборі називали масові захоплення. Що таке масове захоплення, кожному зрозуміло. Припустимо, одна людина знайшла на дорозі шматок жерсті і зробила з нього свисток. Ходить і свище. Інша людина почула й думає: «У нього є свисток. А у мене немає свистка. Хіба це життя?» Йде вона теж шукати шматок жерсті. Ріже її, гне і врешті-решт гордо підкидає на долоні чудову свистюльку власної конструкції. Потім підносить її до губів і надимає щоки… Коли у двох людей є свистки, а в інших немає, це велика несправедливість. І ось уже всюди стукають по металу молотки і цегляні уламки, згинаючи в трубки жерстяні смужки-Повітря виповнюється пронизливим свистом, і тиша крається на дрібні шматки. Це значить, що на табір накотилася «свисткова» хвиля. Взагалі хвилі бувають різні: шкідливі й корисні, небезпечні й безневинні. На початку першої зміни прокотилася «капелюшна» хвиля: хлопці й дівчата майстрували з лопухів крислаті мексіканські капелюхи, прикрашали їх підвісками з соснових шишок і пишним оперенням з листя папороті. Проте лопухи в'янули швидко, а росли повільно, і хвиля спала, коли в околицях табору був знайдений і вирваний з коренем останній лопух. Через тиждень прошуміла інша хвиля — «розбійницька». Незважаючи на грізну назву, вона була дуже спокійна. Всі мирно сиділи під деревами і майстрували маленьких «розбійників». Тулуби ліпили з глини, голови робили з шишок і реп'яхів, руки й ноги — з гілок, а вуса — з сухих соснових голок. Потім ці розбійники стояли повсюди: на підвіконнях, на бильцях ліжок і навіть на умивальниках. Нарешті їх зібрали у піонерську кімнату й влаштували виставку. Після «розбійницької» хвилі прокотилася хвиля «жахів». Усім захотілося виряджатися привидами і кого-небудь лякати. Хлопці після відбою малювали на голих животах страшні пики, примотували до голови дерев'яні роги й безшумними стрибками підкрадалися до дівчачих дач. Але дівчата не спали. Вимазавши крейдою обличчя і загорнувшись у простирадла, вони зі зловісним підвиванням вешталися навколо дач. Одне слово, привидів розвелося видимо-невидимо, а лякати було нікого. Потім прошуміло ще кілька хвиль, і найгрізніша з них називалася «ракетна». Ракети з ядучим шипінням злітали над галявинами і, перекидаючись, падали в кущі. Часом вони згорали просто на стартовому майданчику. А ракета з гордою назвою «Сіріус-5» вибила кухонне вікно й потонула в казані з розсольником. Серед вожатих почалася паніка. Але ця хвиля вгасла сама по собі через нестачу реактивного пального. І ось — стріли…
— Це, як я розумію, не ракети, — стурбовано сказав завгосп Семен Васильович. — Пального для них не треба. А матеріалу скільки завгодно. Поряд з кухнею соснові колодки лежать. Сухі, як порох. І прямошарові. Я їх для скіпок припас, для розпалювання. Було вісім колодок, а тепер, значить, п'ять. Куди три зникли? Он вони у повітрі літають з пір’їнами на хвостах. Ось так. Усі дружно зітхнули й обернулися до вікна. За вікном був усипаний піском майданчик, а на майданчику стовп з репродуктором. У стовпі, не дуже високо від землі, стирчала стріла з червоною півнячою пір'їною. З'явився кудлатий подряпаний хлопчисько в зелених трусиках. Підійшов до стовпа. Поправив на плечі маленький, дуже зігнутий лук. Задер голову, подумав і знехотя підстрибнув, щоб дістати стрілу, не дістав. Почухав об плече підборіддя, знову поправив свій лук і неквапно пішов далі. — От-от… — похмуро промовив Семен Васильович. — Про це я й кажу. Бачили? Йому, дармоїдові нещасному, навіть стрибнути як слід ліньки. Бо стріл у
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (30) »