сидінням. Дівчина нахилилась і з наростаючим розпачем почала шарпати сукню тремтливими пальцями, намагаючись висмикнути її та вивільнитися.

Аж раптом залою прокотився новий войовничий поклик:

— Геть! Геть!

Леоні глянула вгору.

Що ж тепер буде? Заклик підхопили в усіх куточках зали.

— Геть! Уперед! В атаку!

Наче хрестоносці під час облоги замку, так звані «абоненти» кинулися вперед, вимахуючи палицями та кийками. То тут, то там блискали леза ножів. Леоні всю затрусило від страху. Вона збагнула, що протестувальники збираються штурмувати сцену та що вона перебуває якраз на їхньому шляху.

А в залі маска пристойності паризького світського товариства (а радше те, що лишалося від неї) остаточно тріснула й розсипалася на друзки. Тих, хто ще не встиг покинути приміщення, охопила паніка. Адвокати й газетярі, художники й учені, банкіри й державні службовці, куртизанки й доброчесні панії — усі вони розпачливо кинулись до дверей, відчайдушно намагаючись уникнути насильства.

Sauvez qui peut! — Рятуйся, хто може! І як може.

Націоналісти-демонстранти рушили до сцени. З військовою чіткістю вимаршовували вони з усіх куточків зали, перебираючись через сидіння та перегородки. Невдовзі вони вщерть заповнили оркестрову яму й увесь простір аж до кону. Леоні знову смикнула сукню. Потім дужче. Іще дужче. Почувся тріск тканини, і вона, нарешті, вивільнилася.

— Кляті боші! Ельзас — це Франція! Лотарингія — це Франція!

Протестувальники почали зривати куліси та перекидати й трощити декорації. Намальовані дерева, річку, валуни й камені, а також міфічних вояків десятого століття сплюндрував цілком реальний озвірілий натовп століття дев’ятнадцятого. Сцену вкрили дерев’яні тріски, шматки брезенту й пилюка. Уявний світ Лоенґріна потерпів нищівну поразку.

Та невдовзі нападники наштовхнулися на спротив. Невеличкий загін, що якимось чином організувався в партері з ідеалістично налаштованих молодиків і ветеранів минулих кампаній, кинувся вслід за націоналістами на сцену. Його учасники вибили двері, що сполучали залу з тильною частиною приміщення, і, вискочивши на кін біля лаштунків, об’єднали свої зусилля з технічним персоналом, який наступав на антипрусських націоналістів між задниками та складом декорацій.

Леоні спостерігала — нажахана, але водночас і заворожена цим видовищем. Якийсь уродливий молодик, іще майже хлопчина, з довгими підкрученими вусами та в явно завеликому позиченому костюмі, кинувся на ватажка протестувальників. Ухопивши того за шию, він спробував був повалити його, але натомість сам опинився на підлозі. Отримавши кованим чоботом у живіт, хлопець заверещав від болю.

— Геть бошів! Хай живе Франція!

Жадоба крові охопила учасників бійки. Її жорстокість наростала, і Леоні бачила, як очі чоловіків запалали несамовитою люттю. Щоки розпашілися, укрившись лихоманковим рум’янцем. «Припиніть, благаю вас!» — вигукнула вона, але ніхто її не почув, а ймовірний маршрут утечі й досі лишався заблокованим.

Леоні відсахнулася: то ще одного робітника сцени скинули з підмостків. Зробивши сальто над спорожнілою оркестровою ямою, він ударився в мідну поперечину. Його скалічена рука неприродно вивернулась і обвисла. Очі так і лишилися розплющеними.

Треба тікати назад. Назад!

Але тепер здавалося, що ввесь світ потонув у крові, розтрощених кістках і покаліченій плоті. Леоні не бачила довкола себе нічого, крім спотворених ненавистю чоловічих облич. За якихось п’ять футів від того місця, де вона стояла, заклякши від страху, показався чоловік. Він повз навколінки, а за ним тягнулися розірвані жилетка й піджак. Своїми долонями він залишав на дошках сцени криваві сліди.

Над ним змахнули ножем.

Ні!

Леоні спробувала була застерегти нещасного, але від переляку втратила голос. Смертоносне знаряддя впало додолу. Увійшло в плоть. Чоловік послизнувся й важко завалився набік. Зиркнувши вгору, на нападника, він уздрів ніж і виставив руку, намагаючись захиститися. І знову лезо впало вниз. І знову ввійшло в плоть. Чоловік заволав, а ніж витягли та знову глибоко загнали йому в груди.

Чоловік засіпався, як маріонетка в ляльковому театрі на Єлисейських Полях, його руки й ноги обм’якли, і він нерухомо закляк.

Леоні з подивом виявила, що плаче. А потім її знов охопив страх. Сильніший, аніж будь-коли. «Будь ласка!» — вигукнула вона. — «Пропустіть мене!»

Леоні спробувала проштовхнутись, але вона була надто маленькою, надто легкою. Дорогу до виходу їй застувала юрма людей, а центральний прохід уже теж був заблокований барикадою зі стільців із кармазиновою оббивкою. А на розкидані під сценою нотні аркуші дощем упали іскри, що посипалися з газових пальників. Шипучі помаранчеві бризки, жовтогарячий вогонь паперу — і ось уже з нижньої частини кону повалив дим.

Пожежа! Пожежа!

Від цих вересків у залі зчинилася ще більша паніка. Усім одразу ж пригадалися події п’ятирічної давнини, коли вогняне пекло, що вибухнуло в Театрі комедії, забрало життя понад вісімдесяти людей. «Пропустіть мене, благаю!» — скрикнула Леоні.

Проте ніхто на неї не зважав. Підлогу під її ногами тепер укривав килим із кинутих програмок, капелюшків із перами, лорнетів і театральних біноклів, розтрощених черевиками. Вони були схожі на поламані кості в древній гробниці.

Леоні не бачила перед собою нічого, крім ліктів та лисин, але вперто й важко, крок за кроком, просувалася вперед. Нарешті їй таки вдалося дещо віддалитися від епіцентру бійки. Раптом вона відчула, як літня жінка біля неї спіткнулась і почала падати.

Її ж затопчуть!

Леоні хутко простягла руку й ухопила жінку за лікоть. Рука під накрохмаленою матерією виявилася тонкою, як жердина.

— Я ж тільки музику хотіла послухати! — хлипала жінка. — Хіба мені не все одно — німецька вона чи французька! Невже ж таке страхіття можливе в наш час! Хто б міг подумати, що це може трапитися знову!

Спотикаючись і похитуючись, Леоні рухалася вперед, тягнучи на собі всю вагу старої жінки. І з кожним кроком цей тягар ставав дедалі важчим, бо старенька поступово непритомніла.

— Лишилося ще трішки! Тримайтеся, будь ласка! — скрикнула Леоні, намагаючись будь-що втримати жінку на ногах.

Ми майже біля дверей. Ще трохи — і ми врятовані!

Нарешті вона побачила знайому ліврею швейцара.

— Допоможіть же мені, Бога ради! — вигукнула дівчина. — Сюди! Мерщій!

Швейцар слухняно підкорився. Не промовивши ні слова, він звільнив Леоні від її ноші, підхопив стареньку на руки й поніс до Гранд-фойє.

Ноги Леоні підгиналися від утоми й нервового виснаження, але вона силою волі