лунали дедалі гучніше, піднімаючись з оркестрової ями, наче завитки диму з осінніх вогнищ.

Усе ж таки я потрапила сюди!

Леоні вгамувала себе й розправила сукню. Щойно придбана в універмазі «Ля Самарітен» одягачка була цупкою, бо ще не ношена. Відкотивши довгі зелені рукавички вище ліктів так, щоб виднілася лише смужка оголеного тіла, дівчина пішла повз крісла до сцени. Їхні з братом місця були в першому ряду — найкращі в усій залі. Про це потурбувався композитор Клод Дебюссі, їхній сусід і приятель Анатоля. Леоні йшла, а праворуч та ліворуч від неї чорніли ряди шовкових циліндрів, колихалися пера дамських зачісок і розшиті блискітками опахала. То тут, то там було видно червоні й пурпурові щоки холеричних удовиць із ретельно вкладеним сивим волоссям. На кожен погляд Леоні відповідала сердечною посмішкою та легким кивком.

В атмосфері зали відчувається якась дивна напруженість.

Леоні почала вдивлятися пильніше. І що далі вона йшла, то ясніше розуміла: щось явно не так. На обличчях присутніх застигла нашорошеність, під якою вгадувалося тривожне передчуття близької біди.

Леоні відчула поколювання в потилиці, і легенький холодок пробіг по її спині. Публіка наче сторожко чогось вичікувала. Це прозирало в поглядах присутніх і недовірливому виразі кожного обличчя.

Усе це дурниці.

Раптом Леоні пригадала, як Анатоль за вечерею читав уголос газетну статтю про активні протести проти паризької презентації опери митця з Пруссії, якій Франція не так давно програла війну. Але ж це — палац Ґарнье, а не якийсь темний провулок у Кліші чи на Монмартрі!

Хіба ж може щось трапитися тут, в оперному театрі?

Заледве пробравшись уздовж ряду, обминувши частокіл із колін та спідниць, Леоні полегшено всілася на своє місце. Потім, відсапнувши, зиркнула на своїх сусідів. Ліворуч сиділа якась обвішана діамантами матрона зі своїм немолодим чоловіком, водянисті очі котрого ховалися за густими кущами насуплених брів. Він поважно сидів, поклавши рябі руки на срібний набалдашник палиці, на верхній частині якої виднівся напис-присвята. Праворуч розташувалися четверо похмурих злих бороданів середнього віку. Вони теж тримали руки на палицях, але то були прості самшитові ціпки. Порожнє місце Анатоля відокремлювало цю непривітну четвірку від Леоні, наче придорожня канава. Було в їхніх напружених обличчях і поглядах, невідривно зосереджених на сцені, щось лихе й бентежне.

Леоні помітила й те, що всі четверо були в однакових шкіряних рукавичках, у котрих цим чоловікам, вочевидь, було дуже жарко та незручно. Ось один із них повернув голову й витріщився на Леоні. Дівчина зашарілася й зосередила погляд перед собою, на пишній псевдотривимірній завісі, що спадала золотисто-пурпуровими складками з арки авансцени до дерев’яної підлоги.

А може, він не спізнився? Може, його спіткало якесь лихо?

Леоні мимоволі похитала головою, наче відмахуючись від цієї несподіваної та неприємної думки.

Потім дістала з сумочки віяло й, клацнувши, розкрила його. Хоч би як вона намагалася вигородити свого брата, скоріш за все він просто спізнився.

Що останнім часом траплялося досить часто.

Дійсно, після того похмурого похорону на цвинтарі Монмартр Анатоль став іще більш ненадійним. Леоні невдоволено насумрилася: знову цей неприємний спогад! Він невідступно переслідував її, змушуючи раз у раз переживати події того дня.

У березні в неї з’явилася надія, що все скінчилось і на минулому поставлено крапку, але поведінка брата й досі лишалась ексцентричною та незбагненною. Часто він зникав на кілька днів поспіль, а потім повертався пізно вночі й, уникаючи друзів і знайомих, з головою поринав у роботу.

Але ж він пообіцяв, що сьогодні не спізниться.

На поміст зійшов диригент, і від його появи неприємні думки Леоні розвіялися. Захоплені глядачі вибухнули шквалом оплесків, схожим на гарматний залп — несподіваний, сильний і оглушливий. Леоні теж заплескала в долоні, наче намагаючись своїми жвавістю й ентузіазмом погамувати відчуття тривоги. Проте четверо добродіїв, що сиділи поруч, навіть не поворухнулися, їхні руки так і лишилися лежати на дешевих і непоказних дерев’яних патерицях. Які ж вони неввічливі та грубі, — подумала Леоні, кинувши на них осудливий погляд. І навіщо ото їм було приходити сюди, якщо вони не збираються насолоджуватися музикою! Вона пошкодувала, що сидить поруч із ними, і з роздратуванням усвідомила своє невдоволення.

Диригент низько вклонився, а потім повернувся обличчям до сцени.

Оплески стихли. У великій залі запала тиша. Диригент постукав паличкою по дерев’яному пульту. Голубі струмені газових пальників зашипіли, заблимали й потьмяніли. У повітрі повисло очікування дива. Усі втупились очима в диригента. Оркестранти випросталися, підняли смички чи піднесли до вуст мундштуки своїх інструментів.

Маестро підняв паличку. Початкові акорди Вагнерового «Лоенґріна» заповнили величний простір палацу Гарньє, і Леоні забило дух.

А місце біля неї так і зосталося порожнім.

РОЗДІЛ 2

І майже відразу на верхніх рядах почулись улюлюкання та свист. Спочатку більшість аудиторії не звертала уваги на це заворушення та вдавала, наче нічого не відбувається. Проте шум ставав дедалі гучнішим і набридливішим. Почулися також голоси з гальорки й партеру.

Леоні ніяк не могла розібрати, що ж там вигукували ці невдоволені.

Уперто уставившись на оркестрову яму, вона спробувала ігнорувати кожне нове шипіння чи бурмотіння. Але, поки виконувалась увертюра, збурення наростало й почало підступно просотуватися в центр зали згори та з боків. Не в змозі далі мовчати, Леоні нахилилася до своєї сусідки.

— Хто ці люди? — пошепки спитала вона.

Потривожена матрона невдоволено насупилась, але таки відповіла.

— Вони називають себе abonnes, тобто абоненти, — відповіла вона, помахуючи віялом. — Чинять спротив виступам усіх нефранцузьких композиторів. Називають себе музичними патріотами. У принципі, я їм трохи співчуваю, але вважаю, що не таким шляхом треба йти.

Леоні кивнула на знак подяки й випросталась у кріслі, дещо заспокоєна невимушеним тоном жінки, хоча заворушення, навпаки, лише дужчало.

Не встигли завмерти в повітрі останні акорди увертюри, як протест почався вже по-справжньому. Коли підняли завісу й поглядам присутніх відкрився хор тевтонських лицарів десятого століття, які стояли на берегах річки Шейльди біля Антверпена, на верхньому ярусі балкона почалася метушня. Приблизно восьмеро чи дев’ятеро чоловіків зірвалися на ноги та зчинили гучну какофонію: вони свистіли,