упевнено веде караван. Розмірено погойдуючись на олені, шукаючи проходу, Долбачі об'їжджає драговини, петляє по завалах або купинястих болотах; та як би евенк не кривуляв, вибравшись знов у тайгу, він незмінно веде караван на південний схід. Іноді мені здається, що провідник збився з дороги, я крадькома виймаю бусоль, перевіряю напрямок і, соромлячись своїх думок, іду сміливіше слідом за караваном.

Дорогою ані пнів, ані таборів, ані людського сліду, самі болота, болота без кінця-краю… Як вони, трикляті, набридли нам за літо!

Праворуч, біля далекого обрію, показалися лілові сходи гір, ще мало помітні. Це Становий. Ми йдемо до нього під гострим кутом. Іноді з височини бачимо химерні горби його похмурих вершин, що скупчилися під важким шатром осіннього неба. Немовби велетенські голови в снігових папахах, вони громадяться над глибокими ущелинами, де з величезної висоти мчать шумливі потоки; досягши рівнини, вони раптом змовкають, спокійно лягають у звивисті береги і біжать до океану.

Десь отам, біля східного краю хребта, в хаосі вершин — Ямбуй. До нього ще багато днів дороги^ і, коли думаєш про це, хочеться без перепочинку гнати і гнати оленів, поспішати до Євтушенка.

Минає перший день подорожі. За низькими горбами призахідне сонце кривавить тьмяну рівнину. Палають хмари, тайга кутається в мутну синяву надвечір'я. Йдемо в цілковитій тиші, тільки шелест опалого листя чути під важкою ходою оленів.

Попереду спуск. За спуском провідник оглянув, чи добре лежать на спинах тварин в'юки, і перевів караван через струмок, який потонув у густих заростях чорної смородини. По той бік Долбачі зупинився, закурив, але, глянувши на пригасле сонце, знову скочив на учага і погнав караван до ночівлі.

Ми з Павлом не вдержалися від спокуси, трохи відстали і, забравшись у пахучі зарості смородини, рвали жменями важкі грона стиглих ягід, з насолодою набиваючи охлялі за день шлунки.

Нараз попереду і трохи осторонь від сліду каравану несміливо, уривчасто загавкав Загря.

— Ведмідь! Їй-бо, ведмідь! — крикнув Павло.

Долбачі похапцем прив'язує до модрини оленів, висмикує з в'юка берданку, заряджає і біжить на гавкіт. Я з карабіном — за ним.

Чути, як тріщить гілляччя, за вільховими кущами загойдалося верхів'я модрини.

Долбачі свариться на мене пальцем: мовляв, звір близько, обережніше. А сам по-рисячому, нечутно обходить вільшняк, прикладає ложе берданки до плеча, визирає з-за чагарника і несподівано безвільно опускає рушницю.

На модрині, заввишки з телеграфний стовп, майже на вершечку, припавши до останньої гілки, тремтить переляканий хлопчик років шести.

Як він попав сюди? Звідки взявся? Незбагненно! Адже на сотні кілометрів навкруги цілковите безлюддя, непролазні болота, глушина. Та й узагалі тут людям нема чого робити.

Хлопчисько напружено стежить за нами зверху і, здається, ось-ось не по-людському загарчить або скрикне заклично, а то й погрозливо. Волосся у нього скуйовджене, в очах ворожість.

Його кругле і майже плоске обличчя аж до вух вимазане соком буяхів і від цього видається зовсім синім. Одежа на ньому чудернацька. Попелясто-сіра — видно, він давно вже її не знімає — сорочка, — завелика і спадає з вузеньких плечей. Заправлена вона в пошиті з лосини штанці, з яких хлопчак давно виріс. Ноги босі.

— Долбачі, спитай у нього, як він попав сюди? — нарешті озвався я, подолавши заціпеніння.

Провідник знизав плечима і щось крикнув хлопчикові по-евенкійськи. Того наче струмом прошило: він стрепенувся, міцніше обхопив рученятами вершину і завмер, не зводячи з нас неспокійного, гострого погляду.

— Не хоче говорити, дуже злякався, — пояснює провідник.

Ми повільно підходимо до модрини. Хлопчик, пойнятий страхом, намагається вилізти ще вище, ноги його ковзають по стовбуру дерева, не знаходячи опори; він поспішає, вершечок модрини гнеться, от-от зламається. Долбачі кричить йому, але хлопчисько ніби не чує, ніякі вмовляння на нього не впливають — лізе далі. Ми швиденько відступаємо, бо він справді впаде і розіб'ється.

З протилежного боку галявини долинає шарудіння опалого листя під чиєюсь квапливою ходою. Загря кидається туди; незабаром біля переліска розсуваються кущі і в просвіті з'являється рогатий учаг, а на ньому жінка. По тому, як у оленя роздуваються боки, можна здогадатися, що він пробіг немало кілометрів.

Жінку, здається, не здивувала зустріч з нами. Кинувши тільки короткий погляд на галявину, вона відразу побачила на дереві хлопчика, і тривога зникла з її втомленого обличчя.

Не зупиняючи оленя, жінка скочила на землю і легко, ніби не торкаючись землі, підійшла до модрини. Ми й не помітили, як хлопчисько опинився біля неї і, ховаючись у широченній материній спідниці, все ще дико скоса поглядав на нас. Жінка підтягла ближче до себе учага, потім затиснула голову хлопчика між ногами і, щось промовляючи, почала шмагати його ременем по сідниці. Хлопець приймав кару як належне.

Я підбіг до жінки, схопив за руку.

Не відпускаючи хлопчика, вона глянула на мене, примруживши й так вузькі очі, потім сказала спокійно, з гідністю:

— Хіба не знаєш, що діти найкраще розуміють мову ременя?

— За що ти його караєш?

Жінка випросталась. Смуглява шкіра на її обличчі в світлі призахідного сонця видавалася ще темнішою, а білі зуби з чистим перламутровим блиском надавали обличчю незвичайної свіжості.

Хлопчисько вибрав момент, витяг голову, але, помітивши мене, вмить знову зарився в материну спідницю. Я тільки побачив, як два перелякані живі вогники вп'ялися в кольоровий черенок мого ножа, що висів на ремені. Чимось він вразив хлопчину.

— Тебе дуже боїться, — мигцем окинувши мене швидким поглядом і обсмикнувши спідницю, сказала жінка. — Він лючі ще не знає.

— Невже росіянин такий страшний? — Я простягнув руку, хотів приголубити хлопчика.

Але той ще ближче пригорнувся до матері і зненацька розпачливо закричав.

— Бачиш, лякається, — суворо мовила жінка, відхиляючи мою руку. — У тебе гострий ніс, як у птаха, а очі круглі, як в оленя. Твоя одежа та обув'я зовсім не такі, як у евенка, де він міг тут у тайзі бачити таких людей?

І справді, мої очі, ніс, овал обличчя, одежа помітно відрізняються від евенкійських. А все незвичне у дітей найчастіше викликає страх. Ото й зрозуміло, чому хлопчисько злякався мене.

— А як тебе звуть? — спитав я жінку.

— Сулакікан.

— Лисичка, — пояснив Долбачі.

— Ми пастухи. Кочуємо з оленями в гори, — охоче розповідала Сулакікан. — Тут близько наш слід. Біля джерела зупинилися поправити «в'юки, глянула, а Бітика, — вона показує пальцем на хлопчика, — немає на учагу.