сталось! І ось тепер там же зник Євтушенко…

Чорне небо розітнула блискавка, і далеко, мов у порожню бочку, вдарив грім. Хтось кинув у багаття оберемок сушняку. Спалахнуло полум'я, збудило тишу, і, наче прокинутись, усі відразу загомоніли, засперечалися.

Одні вважали, що Петрик і Євтушенко спустилися з гольця по дрова або по воду, заблудили в лісі через туман, який часто й надовго підступає до нагір'я з Охотського моря, і загинули з голоду. Інші не погоджувалися з цим, бо і Петрик і Євтушенко — досвідчені тайговики, і запевняли, що вони обидва живі, що їм просто насточортіли мандри, гнус, безгоміння, запліснявілі болота. Їх потягло до обжитих місць, до людей, до дівчат, і вони, не подолавши гнітючого стану, втекли на плоті по Реканді, не попрощавшися з товаришами і не одержавши розрахунку. Але один тікати звідси міг тільки божевільний.

Що ж тоді сталося на Ямбуї? Треба було негайно щось придумати, спробувати проникнути в таємницю зникнення з гольця двох геодезистів.

І, мабуть, нікому іншому, а саме мені, як начальникові експедиції, доведеться розпрощатися з своїми супутниками, розстатися з думками про повернення додому і рушити назад до Ямбую. Треба поспішати — може, ще пощастить врятувати Євтушенка. І за будь-яких обставин закінчити роботу на цьому далекому гольці, інакше на той рік доведеться знову йти сюди. Але про це не можна й думати.

Від думки, що треба повернути назад, до болю стиснулось серце, ще більше захотілося до тихої, домашньої пристані, де немає великого риску, де життя розмірене, спокійне. Я раптом повірив, що і Петрик і Євтушенко не загинули, а втекли: від тієї похмурості, яка гнітить душу, коли довго буваєш у горах, не те що до людей — до диявола в пекло втечеш!

— Павле! — рішуче мовив я радистові. — Завтра вранці ми з тобою підемо до Ямбую.

— Назад? — аж відсахнувшись, запитав він хрипко.

— Так, назад. Неси журнал, запишеш радіограму.

Павло дивився на мене і все ще не вірив, що нормальна людина може добровільно відмовитися од повернення додому.

— Та ви що, справді?.. Чи жартуєте?.. — випалив він зривистим голосом.

— Неси журнал!

Ні, Павло не вірить, він усе ще стоїть, шукаючи очима співчуття у присутніх. Потім знехотя приносить журнал.

— Сідай ближче і пиши: «Штаб. Плоткіну. Завтра йду з радистом і провідником до Ямбую. Передайте наказ усім підрозділам на Ямбуйському об'єкті: вжити всіх заходів безпеки і за будь-яких обставин продовжувати роботу. Розшуків Євтушенка не припиняти». Написав?.. Негайно передай і проси штаб з'явитися вранці.

Павло підвівся, безнадійно глянув на мене і, незграбно переставляючи обважнілі ноги, поплентався до свого намету.

Багаття догоріло. Люди розійшлися по таборах. У лісі змовкли калатальця. Потьмяніло небо. З його темної безодні війнуло подихом ночі. Відбиваючись у дзеркальній глибині невеликої затоки, миготів, мов жарина, Юпітер.

Залажу в спальний мішок. Довго перевертаюся, не можу заснути. А як не посплю — завтра нелегко буде. Адже сон у поході — і лікар, і диспетчер. За ніч він заспокоїть нерви, пом'якшить гіркоту невдач і полегшить дорогу. Повільно поринаю в порожнечу і, нарешті, засинаю.

Табір прокинувся рано, ще тільки на світ займалося.

Спалахнули багаття, запахло варивом. Вітер хитнув сонну, вкриту легкою памороззю тайгу. Зграя казарок, розклинюючи небесну синяву, нечутно, ніби потай, промчала на південь.

Провідники зібралися коло нашого багаття. Мовчки вислухали мене, перекинулися короткими фразами. На їхніх обличчях не було ні подиву, ні страху — ці люди звикли до всяких несподіванок.

Треба було з шістьох провідників-евенків відібрати одного, найдосвідченішого.

— Хто з вас добре знає південний край Алданського нагір'я і може нас супроводжувати? — звернувся я до них.

Всі обернулися до маленького дідка, який стояв позаду, прихилившись до модрини. Наші погляди зустрілися.

— Може, ти, Долбачі, візьмешся?

— Він, він, кращого за нього не знайдеш, — підтвердив старший з провідників.

— Зможеш провести нас навпростець до гольця?

Губи старому скривилися в посмішці.

— Нащо питаєш? Хіба не бачив: евенк у тайзі стежку знає, ніколи не блукає.

— Тоді збирайся.

Долбачі непевно знизав плечима.

— Не хочеш іти? Додому поспішаєш? — спитав я.

— Ходити можна, тільки біда: у мене чай кінчився… Без нього нікуди не піду. Два плитка давай — прямо Ямбуй приведу. — І він кривим пальцем показав на схід.

— Чай у мене теж кінчився, але я роздобуду у хлопців.

— Обов'язково діставай, без чаю голова болить, великий дорога ходити не можу.

Провідники розійшлись, а Долбачі стояв під модриною, поки я не приніс йому обіцяний чай. Він обережно поклав плитки за пазуху, пішов збиратися.

Евенки — завзяті чаювальники. Вони вміють майстерно готувати цей напій і п'ють його з величезною насолодою, але тільки свіжозаварений. Без чаю їм і світ не милий! Будь-який з наших провідників не пошкодує ні часу, ні оленів, аби тільки поїхати до далекого друга і випити з ним кухоль крутого чаю.

З досвідченим провідником нам ніщо не страшне: ні броди через бурхливі річки, ні завали, ні дрімуча тайга, ані перевали. У провідників-евенків у голові своя карта, йдуть вони по ній, не збиваючись з дороги, якимсь особливим чуттям угадуючи небезпеку. Та й олені у таких провідників не підведуть у дорозі, не натруть спини в'юками, прийдуть до місця неослаблені.

Я і Павло відбираємо з свого майна тільки найпотрібніше для походу: рацію, намет, тент, спальні мішки, посуд і десятиденний запас харчів. Ми повинні йти швидко, і олені могли нести на собі щонайбільше двадцять кілограмів вантажу.

З-за темних вершин ялинника бризкає багряне ранкове світло. Табір оживає: люди розбирають намети, згортають постелі, готують в'юки. Каюри зганяють до табору оленів, які відпочили за ніч. Галявина повниться жвавим гомоном.

… Загасли багаття. В один довгий ряд вишикувався караван — майже сто оленів. Ми прощаємося з товаришами. Заздрісно дивимось, як вони ідуть на захід. Попереду — рекогносцирувальники. За ними зарослі бородами астрономи з своїми важенними універсалами, що їх обережно везуть два олені в спеціальних носилках, прикріплених до їхніх спин. Слід астрономів притоптують мовчазні спостерігачі — мабуть, найпрацьовитіші з геодезистів. Похід замикає різношерста зграя собак.

Товариші довго махають нам руками, щось підбадьорююче кричать доти, поки всю цю гомінливу ватагу не поглинають глухі нетрі модринової тайги.

— А де ж Загря? — спохвачуюсь я, не помітивши в таборі свого собаки.

— Нікуди не подінеться, прибіжить, — неприязно, з досадою кидає