Григорій Федосєєв ЗЛИЙ ДУХ ЯМБУЮ

Малюнки В. КОЛЕСНИКОВА

Наша мета — прищепити молоді любов і віру до життя. Ми хочемо навчити людей героїзму. Треба, щоб людина зрозуміла, що вона є творцем і господарем світу, що на ній лежить відповідальність за всі нещастя на землі і їй же належить слава за все добре, що є в житті.

М. Горький

1. НАЗАД ДО ЯМБУЮ

На перевалі караван затримався. Каюри почали поправляти в'юки на спинах потомлених оленів. Люди з'юрмилися. Повиймали кисети, закурили. Сонце, немов огняний бубон, повисло над темними падинами, над сталевими вирізами озер, над зубчастими пасмами далекого Станового.

Ще один день дороги до нашого тайгового аеродрому, і прощай, кочове життя, комарі, тиша багнистих боліт!

Який мандрівник не знає почуття радості, коли, закінчивши роботу, досхочу наковтавшися хвойного повітря, присмаченого димком од багать, стоптавши по звіриних стежках не одну пару чобіт, повертається в тісний людський світ, під надійний дах. І, згадавши домівку, раптом захоче не коло багаття, а іншим теплом зігріти загрубілу в довгих походах душу.

Ми покидаємо центральну частину Алданського нагір'я, де довго робили дослідження і де ще й далі працюють геодезисти. Цей горбистий край на. півдні урізують хребти Становий і Джугджур, а на півночі він сягає в безмежжя. Пейзаж його суворий, клімат дуже негостинний — зима тут володарка; і куди б ти не пішов, на тебе скрізь чигає самотність, жахлива самотність!

Цей край ніколи не вабив до себе людей, не збуджував цікавості дослідника, лишався осторонь цивілізації. Тільки евенк, дикий кочівник, волелюбець, знайшов тут собі захисток і проклав стежку в глиб мовчазних, безлюдних просторів.

І ось я востаннє дивлюся з височини на суворе нагір’я. Далеко розкинулася горбкувата земля, вкрита трясовиною, чахлими модринами, більмастими озерами. Аж от нарешті ми вирвалися з цього тривалого полону! Але я чогось не радію, мені чогось сумно, ніби я покидаю рідні місця. Раптом усе навкруги стало для мене надзвичайно дороге: і це сіре, вицвіле небо, і лисі пагорки, і застиглі у вічному поклоні ялини, і голодний беркут… Мабуть, через те, що все тут діставалося важко. Мине трохи часу, і там, серед міської метушні, в колі друзів, я тужитиму за тобою, сумний краю, і, може, колись повернуся до тебе…

— Прощай, нагір'я! — кричу я, окидаючи його довгим поглядом.

Ночувати зупинилися біля шумливого струмка, на дні залісеного розпадку. Ми йшли одним мішаним караваном, але табори ставили окремо. У кожному підрозділі — астрономів, рекогносцирувальників, спостерігачів — свої порядки, свої звички, вироблені в довгих мандрах по тайзі. Ті, хто провів усе літо в лісі, напнули намети в затінку під ялинами. У них найбільше і найжаркіше багаття. Спостерігачі, які прожили на вершинах гір, звикли до простору, до відкритого обрію, звикли бачити над собою велике шатро неба. Їм тісно під склепінням густих крон, вони поставили двосхилі «чуми» на середині галявини. У них, на кам'яних вершинах, завжди не вистачало дров, вони тягали їх туди на своїй спині, і їхня найголовніша заповідь — ощадливе ставлення до вогню. Вони й тут, у лісі варили свою немудрячу вечерю на маленькому багатті», підкидаючи в нього дрібний сушняк.

Я ночував з рекогносцирувальниками — невтомними тайговими бродягами. Вони не знають нудьги. Ох і хлопці! Жарти та примовки, і боронь боже попасти їм на язик! Ліс, гори, болота — все лишило свій відбиток і на їхній зовнішності, і на побуті. Їхній табір упізнаєш одразу. Посуд, збруя, одяг акуратно розвішані на кілочках, забитих у стовбури товстих дерев; вантаж по-хазяйському складено гіркою, вкрито брезентом. Сплять вони звичайно біля вогню. І недаремно рекогносцирувальникам усі заздрять. Щоправда, одежа на них, як у всіх нас, латана, з слідами вогню, чоботи доживають останні дні. Та скільки життєрадісності в кожному з цих тайгових мандрівців! А який досвід! Риск, труднощі — їхні постійні супутники.

Коли на галявину лягла прохолода і густий ліловий присмерк пізнього вечора оповив тайгу, до нас прийшли товариші з сусідніх таборів. Вони неквапливо сідали круг багаття і мовчки стежили, як вогонь пожирав головешки, як під купами розплавленого, вугілля спалахувало й погасало синє полум'я, ніби кожен з них бачив у цій синяві якесь знамення. В їхній мовчанці відчувалася неприхована радість повернення. У своїх думках вони витали десь далеко-далеко від багать, від корячкуватих модрин, від комариного гуду. І здавалося, немає сили, яка примусила б їх повернути назад, розстатися з думкою про близьке побачення з рідними.

У заснулому осінньому лісі побрязкували калатальця на шиях оленів, яких пустили пастися, у непорушному повітрі шастали вирячкуваті сови.

До мене вайлувато підійшов радист Павло, високий, блакитноокий парубок. Ми разом з ним провели в тайзі все літо.

— Неприємність, — мовив він тривожним голосом.

— Що, завтра не буде літака?

— Гірше. Ось читайте. — І Павло подав щойно прийняту радіограму.

Мій помічник по експедиції Плоткін повідомляв:

«На гольці Ямбую безслідно зник технік Євтушенко. Розшуки нічого не дали. (Це вже другий геодезист, який без сліду зник на гольці). Неодмінно треба організувати старанні розшуки зниклих та усунути причини загибелі людей, інакше спостерігачі категорично відмовляються кінчати роботу на Ямбуї. Що робити?»

Мене приголомшила ця звістка. Читаю радіограму вголос. На стоянці запала тяжка тиша. Слабкі спалахи догоряючих головешок освітлювали обличчя людей, що завмерли у найнесподіваніших позах.

Ми ще не отямились од загадкового зникнення нашого друга Петрика, що викликало багато найсуперечливіших міркувань.

Будівельний підрозділ, в якому він був техніком, закінчив споруджувати геодезичний знак на гольці Ямбуй. Це було навесні, після танення снігу. Петрик і ще один робітник лишилися на вершині, щоб зняти опалубку з бетонного тура ^[1] та обштукатурити його. Всі інші забрали устаткування і спустилися в табір до річки Реканди. Прокинувшись удосвіта, робітник не побачив на вершині Петрика. Гадаючи, що той спустився до своїх, він закінчив обробку тура і теж покинув вершину. Але Петрика не було і в таборі. Чекали день, другий, потім обнишпорили всю рівнину з болотами та озерами, — Петрик зник, наче випарувався! Влітку шукали його двічі. І досі не можемо збагнути, що з ним