горами”. – “Це мальовничо”, – зауважив я. “Начхати мені на мальовничість! – загорлав цей тип. – Ну, звичайно, один океан, з десяток озер, дві річки, один-два гірських хребти – це чудово. Вони прикрашають планету, цілюще діють на психіку жителів. А що ви мені підсунули? Якесь дрантя!” – “На те є причина”, – сказав я.

Між нами кажучи, ми не дістали б з цієї роботи ніякого зиску, якби були не поставили на планеті реставровані гори, не використали дві пустелі, які я дешево придбав у лахмітника Урії, і не позаповняли порожнини ріками та океанами. Але йому я пояснювати це не збирався.

“Причина! – вереснув він. – А що я скажу своєму народові? Адже я поселю на цій планеті цілу расу, або навіть дві-три. І це будуть люди, створені за моїм образом і подобою, а ні для кого не таємниця, що це люди перебірливі – достоту, як і я сам. Тож, питається, що я їм скажу?”

Я знав, на що він міг би послатися, але мені не хотілося затівати з ним скандал, тим-то я зробив вигляд, що розмірковую над цією проблемою. І, уявіть собі, я й справді трохи задумався. І в мене сяйнула чудова думка, перед якою померкли всі інші.

“Підкажіть їм одну просту істину, – мовив я. – Скажіть, що, з точки зору науки, коли щось існує, то воно повинне існувати”. – “Як? Як?” – стрепенувся він. “Це детермінізм, – пояснив я, відразу з ходу придумавши цей термін. – Його суть досить проста, хоча деякі нюанси доступні лише обраним. Почнімо з того, що форма випливає з функції; звідси сам тільки факт існування вашої планети говорить про те, що вона не може бути інакшою, ніж вона є. Далі – ми виходимо з того, що наука незмінна; отже все, що підлягає змінам, не є наука. І нарешті останнє: все підвладне певним законам. Щоправда, в цих законах не завжди можна розібратися, але можете не сумніватися, що вони існують. Тому замість питати “Чому саме це, а не те?”, кожен повинен цікавитись тільки тим, як це або те функціонує”.

Ну й питаннячка ж він мені потім задавав – тільки держись; стариган умів крутити мозком. Але він геть не шурупав у техніці – його фахом були етика, мораль, релігія і такі інші нематеріальні фіглі-міглі. Тож, природно, він не зумів як слід обгрунтувати свої заперечення. А як великий любитель усяких абстракцій, він знай вертався до одного: “Існуюче – це те, що повинне існувати. Гм, вельми цікава формула і не без певного нальоту стоїцизму. Я додам деякі з цих одкровень до повчань, які я збираюсь викласти своєму народові… Але дайте мені відповідь на таке запитання: як узгодити цей фаталізм науки із свободою волі, якою я хочу наділити людей?”

Ось тут старий хитрун був мало не спіймав мене. Я всміхнувся, кашлянув, щоб виграти час, а відтак вигукнув: “Так відповідь цілком ясна!”

Це завжди допомагає, коли вас приперто до стіни.

“Цілком можливо, – сказав він, – але мені вона невідома”. – “Послухайте, – сказав я, – а хіба оця свобода волі, яку ви збираєтесь дати своєму народові, – не різновид фаталізму?” – “Взагалі, її можна було б віднести до цієї категорії. Але ж відмінність…” – “До того ж, – поквапно урвав я його, – відколи це свобода волі і фаталізм стали несумісні?” – “На мою думку, вони, безумовно, несумісні”, – заявив він. – “Це тільки тому, що ви не розумієте сутності науки, – відрубав я, спритно проробивши під самісіньким його гачкуватим носом давній фокус із переміною теми. – Бачите, мій любий, один з основних законів науки полягає в тому, що все супроводить випадковість. А випадковість, як ви, безперечно, знаєте, – це математичний еквівалент свободи волі”. – “Ваші ідеї дуже суперечливі”, – зауважив він. – “А так і має бути, – сказав я. – Наявність суперечностей – теж один з основних законів Всесвіту. Суперечності породжують боротьбу, брак якої спричинився б до загальної ентропії. Тому не було б жодної планети, жодного Всесвіту, якби в кожній речі, в кожному явищі не крились нібито непримиренні суперечності”. “Нібито?” – швидко перепитав він. – “Саме так, – відповів я. – Річ у тім, що суперечностями, які ми умовно можемо визначити як властиву всім речам сукупність парних протилежностей, питання аж ніяк не вичерпується. Візьмімо, наприклад, яку-небудь одну ізольовану тенденцію. Що вийде, коли її розвинути до кінця?” – “Уявлення не маю. Недостатня теоретична підготовка до дискусій такого роду…” – “А вийде те, – урвав я його, – що ця тенденція перетвориться на свою протилежність”. – “Справді?” – вражено спитав він.

Ці специ з релігії незрівнянні, коли силкуються збагнути щось у наукових проблемах.

“Так, – сказав я. – У мене в лабораторії є докази. Проте їх демонстрація дещо стомлива…” – “Ні, ні, я вірю вам на слово, – сказав старий. – До того ж ми з вами уклали угоду”.

Він завжди, замість слова “контракт” вживав слово “угода”. Воно означало те саме, але було милозвучніше.

“Парні протилежності, – замислено проказав він. – Детермінізм. Речі, які перетворюються на свою протилежність. Боюсь, що все це досить складно”. – “Зате естетично, – зауважив я. – Однак я не розвинув до кінця тему про перетворення крайностей на свою протилежність”. – “Охоче вислухаю вас”, – сказав він. – “Дякую. Отже ми зупинились на ентропії, суть її полягає в тому, що всі речі постійно перебувають у русі, коли тільки цьому не перешкоджає яка-небудь дія ззовні. (А іноді, скільки я можу судити за власним досвідом, навіть при наявності такої зовнішньої дії.) Але цей рух предмета скеровано в бік перетворення останнього на свою протилежність. А якщо таке відбувається з одним предметом, отже те саме відбуватиметься й з усіма іншими, бо ж наука послідовна. Тепер вам ясна картина? Всі оці протилежності тільки те й роблять, що, ніби показившись, перетворються на свої протилежності. На більш високому рівні цим займаються протилежності, уже пооб’єднувані в групи. Що вищий рівень, то все складніше. Досі зрозуміло?” – “Та ніби так”, – відповів він.

“Пречудово. А тепер, ясна річ, виникає запитання: чи все на цьому кінчається? Я маю на увазі, чи вся програма вичерпується цією еквілібристикою протилежностей, що вивертаються навиворіт, а з вивороту знов на лице? В тім і заковика, що ні! Ні, шановний, ці протилежності, які перекидаються, мов дресировані тюлені, – тільки зовнішній вияв того, що відбувається насправді. Тому що… – Тут я зробив паузу й низьким трубним голосом промовив: – Тому що за всіма зіткненнями й невпорядкованістю світу, приступного розумовому сприйняттю, стоїть вищий розум. Цей розум, любий мій, проникає крізь ілюзорність реальних речей у більш глибокі процеси Всесвіту, які перебувають у стані невимовно прекрасної й величної гармонії”. – “Яким же це чином річ може бути