Іван Корсак

Завойовник ЄВРОПИ

Роман

1

І вдарили храмові дзвони, весільний радісний передзвін-перегук міді лункої поплив над головами тисячного люду, знімався піснею благословенною у голубу безкінечність небесну.

Для неї той подзвін насправді був погребальним.

— Вінчається раб Божий Ростислав, вінчається раба Божа Анна...

Слова, що відлунювали під храмовим склепінням, анічогісінько Анні не значили, смисл їх не сприймався і ніяк не вкладався у голові, тільки передзвін все ще не стихав у душі — похоронна мелодія по її молодих літах, по її дівочих мріях і мареннях.

Ні, вона зовсім не переймалася шлюбною позірною нерівністю: мовляв, Анна, донька уславленого короля угрів Бели IV, одного з найповажніших європейських монархів, виходить за Ростислава, сина князя Михайла Чернігівського, — шлюбиться з невдахою, який своє відстояти не здатен супроти сусідських князів. Мало чіпала її традиція, коли навіть по Різдву Христовому аж року 1243-го молодих парують, мов твар, не за почуттями, а за розсудком, небездоганним здебільшого, малозрозумілим та цілком суперечливим, — тут вдіяти нічого, традиція-бо міцніша за ці храмові мури. А передзвін сьогодні для неї був погребальним тому, що дзвони немов сумували та оплакували її кохання до іншого, її чисте і світле, незгасне ніколи вже почуття.

Ростислав на вінчанні стояв із міцно затиснутими вустами, напружено виструнчившись, мов перед військом, якому збирався наказати негайно вирушити у важкий і небезпечний похід; лише боковим якось зором він помічав, що діється на Анниному обличчі, сплаканому за ніч попередню, зблідлому неприродно, змарнілому та осунутому, та ще ловив час від часу коли жалісливі, а коли співчутливі погляди люду присутнього.

— Вітаємо, зичимо... — скоромовкою мимротіли, опустивши очі, придворні та відходили поспіхом вбік.

Ростислав Михайлович знав, що донька угорського короля заміж за нього виходила без особливого вистрибу. І не в тому річ, що не вдався зростом чи вродою, ні, «ладний хлопака», — прицмокувало нишком поштиве жіноцтво при польських князівських дворах. І навіть не тому, що король Бела є чи не наймогутнішим європейським володарем, а Ростиславову дідизну в той час нагло топтали татарські копита і заграви шугали зловісно над його землею.

Нелюбом йшов Ростислав мимоволі, і йому чисто по-людськи було її жаль.

Ще, піднімаючись храмовими східцями перед вінчанням, він легенько стис Аннину руку і докинув у напівголос:

— Можу вам висловити лишень співчуття... А ви мені?

У відповідь тільки зблиснув короткий і вельми колючий погляд, погляд малого звіра, загнаного в кут, у безвихідь, звірятки, що боронитися відчайдушно буде з останніх сил.

З усією пристрастю серця молодого і тремтливого, уяви дівочої, романтичної і бентежної, закохалась вона в барона Іштвана, що став завсідником останнім часом при дворі королівському — в Анни аж холод під нігтями брався, досить їй бодай поглядом ненароком зустрітися з молодим бароном.

Те знав Ростислав Михайлович, шепіт-перешпт серед придворного жіноцтва розноситься прудкіше тополиного пуху на свіжому вітрові. Він не зважив-таки на ті перешепти, не звик-бо лякатися негаданим перепонам: мало яку підніжку доля, лукаво всміхаючись, здатна підставити, мало які пороги чи перепони траплятися можуть на його шляху; мусить грудьми прокладати собі дорогу, розсікати ті перепони, як дужий-предужий тур, повноправний господар у волинській чи галицькій пущі, чагарник розсікає грудьми з лунким, роздратованим та загрозливим ревом.

Дівоче захоплення Анни бароном його не вельми також перестрашило, з часом минеться, гадав, як раптова простуда наприкінці сирої весни, розвіється рожевий туман мрій і марень дівочих, коли запищать в пелюшках немовлята, а тим паче як підникне на ноги шмарката ще дітвора.

Але вже при вінчанні вперше його взяв переляк, раптово, як з нікудишньої, невеликої хмари падає навдивовижу рясний і холодний дощ. Ростислав не міг пояснити, чому, надягаючи Анні на палець вінчальну обручку, ненароком чомусь упустив її: дзенькнувши лунко в насталій тиші, вона котилася храмовою долівкою, зблискувало золото в мерехтливомі світлі численних свічок, багатенько нажаханих очей супроводжувало той шлях обручки, доки кілечко, описавши насамкінець коло, вляглося покірно біля ніг такого ж заціпенілого барона Іштвана.

І охнули мимоволі всі присутні у храмі, подивовані таким знаменням негаданим, що здавна ще віщувало шлюб нещасливий. Анна пополотніла, затисла щомоці свої кулачки, щоб не впасти на очах велелюддя та більший поговір не наробити, а старші жінки хрестилися перелякано, шепчучи молитву пересохлими раптом вустами.

За весільним столом ця напруга, непояснювана і незрозуміла тривога чомусь не минали, наречена сиділа неприродно прямовисно, мов кілка проковтнула: на її блідому заціпенілому обличчі годі було прочитати якусь думку, хіба інколи Ростислав ловив побіжний, лякливий і наче злодійкуватий погляд Анни у бік барона.

Дзвеніли бокали, лунали пишномовні, кучеряві і закрутисті здравиці, на які мовчки і стримано він з Анною лише головами кивали; за все весілля молодий з молодою хіба кількома словами перекинулися.

Стомлений, роздратований і виснажений від постійної напруги в час весільної церемонії, Ростислав — обачненько слід добирати кожне слово і достойним мав бути кожний жест — діяв у першу свою шлюбну ніч, як і належить чоловікові, владно й напористо, можливо, навіть навмисне грубо і безцеремонно. Він підгріб, як ведмідь впольовану жертву, Анну під себе, його стужавіле тіло з трудом, з опором неабияким, аж рипіло, ввійшло в її лоно, він тішився виголоднілими очима оголеною, до щему хвилюючою стрункою статурою, він знову і знову пхав, заганяв, заштовхував, аж ногами впираючись, свою стать все далі і далі, мружачись чомусь від утіхи й блаженства та подивовуючись глибиною цього зовсім невеличкого пізнаного живота, він весь входив у неї, тонучи у напівбезпам’ятстві, аж доки не стрясло потужно всього його, від п’ят до маківки, перед очима попливли різнобарвні кола — і він обм’як раптово та зсунувся.

Анна лиш скрикнула стиха в перший момент від незнаного досі болю, а далі лежала мовчки, ніяк не відповідаючи на ласки його і поцілунки, коли він муркотів, мов кіт вдоволений з масними очима; нехай, думала вона, хай буде вже так, якщо судилося їй жити із цим чоловіком.

Досі на жінок Ростислав дивився здебільшого як на питво чи їстівне для воїна. Вони мали б втамовувати чоловічу спрагу, як пересохне в горлянці, або дати поживу виголоднілому