чоловічому тілові — шмат добре запеченої смаженини, що парує і лоскоче ніздрі, а коли ту жінку позначила доля вродою, то скидалася вона ще й на смаженину, яка вдало присмачена різними там приправами: жінка існує винятково для воїна, для його втіхи, щоб на битву ступав з твердою душею і вдоволеним тілом; іншого жіночого призначення Ростислав до цих пір не уявляв, та й інше, гадав, навряд чи потрібне.

А як до тями прийшов Ростислав після першого разу та трішки віддихався, то знову підгріб Анну до себе, він зрозумів вже тепер, що тільки сам захопився собою, пам’ятав лиш про власну пристрасть, мало турбуючись про жінчине почуття: ниньки він діяв трохи обачніше, пробував різним робом розворушити жінку; то повертав спиною до себе і знову з натугою входив у неї, то, поклавши ноги її на власні плечі, ще глибше заходив у лоно, потопаючи у маленькому і неймовірно глибокому животі, то, як зовсім мала дитина, ссав Аннині груди, від чого вона було сперш здригнулась на мить — видавалося йому, що вже ожила, що прокинулось врешті її жіноче начало; але то тільки сталося на хистку мить, далі вона так само лежала незрушно, коли товк щомоці і з рвучким нестихним запалом: лежала під ним велика лялька, прекрасна в своїй наготі, але безживна якась, що на жодну ласку і витівку його чоловічу ніяк охоти не мала відповісти таким же запалом чи бодай видимістю.

Він взяв її ще кілька разів, доки не обезсилів, став просто викрученим, в’яленим і зневіреним у здатності з ляльки зробити живу і чуттєву жінку; нехай, встиг подумати, ще не вечір, забуде з плином води у Дунаї вона свого барона, звикнеться, а може, й зродиться в ній якесь почуття до нього, то ж таки людина жива, не колода, на якій пострибав і зліз... «А щоб тобі курка на ногу наступила», — вилаявся він на когось, повернувся на бік і смачно та голосно захропів.

2

В перші дні по весіллі Ростислав Михайлович і вусом не повів на холодну зверхність та відчуженість Анни: нехай, думав собі, риба не без луски, Бог не без милування. Нехай, однаково усе минеться, час не таке ще гоїть... Звісно, те гостряком таки черконуло його самолюбство та чоловічий гонор, але він звик тримати удар, до скрипу стиснувши зуби, витерпіти невдачу, втриматися на ногах по нищівній навіть поразці. Он у суперництві за такий милий йому Галицький княжий стіл куди скулкіше дісталося — і не розкис же він, не став хлопчаком безпорадним шмарклі обличчям розмазувати.

Він так тоді поспішав, мовби Долю хотів наздогнати.

Князь Ростислав Михайлович цього разу не шкодував улюбленого коня — змилена твар прудко ще мчала рівниною, але узгір’ями, піднімаючись, все частіше сапала і спотикатися почала. Князь із боярами та воями своїми, знесилені втомою, як і їхні нещасні коні, поверталися додому в Галич з далекого бойового походу в Литву. Їм-бо спішити конче була потреба: вістуни донесли, що поки в литовській землі вони воювали багаті набутки, князь Данило Романович вийшов з Холма і прямує до Галича, де Ростислав Михайлович від батька свого перед тим посів княжий стіл. Попри юні літа, князь Ростислав розумів достеменно, що допустити першим Данила до мурів міста не можна ніяк: «Іч, забажалося Галича, як мерзлого у петрівку».

Швидко рухалася, здіймаючи куряву, довга-предовга колона війська, бувалі вої його не відставали, мов то не в них за спиною неймовірно далека дорога і вже котра недоспана ніч. Гірше було з боярами, не звиклими до таких бойових мандрівок, і найсміливіші з них вже не вперше просилися перепочинку. Князь тільки головою на те крутне і знову пришпорить коня, а кінь не мав уже сили надбавити ходи, хіба на чергового батога ображено і подивовано озирнеться лиш краєм ока: і чого з мене хочуть, мовби казав той докірливий погляд, я ж з останньої сили стараюся, не матимуть користі з того, як урешті впаду...

— Гей-гей, додати! — котилося лунко над головами вояків, як тільки притишувалося посування вервечки довжелезної.

Прудко мчала до Галича княжа дружина, звиваючись змією на вигинах і поворотах доріг, та ще прудкішими були думки в молодій Ростиславовій голові. Батько його, Михайло Всеволодович, княжив якраз у стольному Києві, йому ж довірив стіл Галича. Але ж батькове те княжіння було вельми непевне, хмарами саранчі на землі руські наповзали орди Батия, гіркі дими пливли над поруйнованими селами і містами, падали так любовно збудовані та оздоблені християнські храми, і тільки Бог міг знати, що трапиться завтра у стольному граді.

А Галич, надія є, може вистояти проти Батия, та й на поміч сусіда угра та поляка, як не втратили вони клепку та далі порога власного бачитимуть, сподіватися можна.

Зрештою, гадав молодий князь, поступитися Галичем він не повинен ще й тому, що рід їхній Ольговичів має не менше прав на Велике княжіння, аніж Романовичі. Тож його пряма лінія від Олега Чернігівського, сина князя Святослава Ярославовича, третього сина Ярослава Володимировича, на долю якого по смерті останнього лишився Чернігів, — ці Олеговичі істинно є претендентами Великокняжої влади і не без підстав настирно оспорювали те достоїнство у нащадків Володимира Мономаха. Син Олега Чернігівського Всеволод тримав Велике княження з 1139 року по 1146 рік, внук же Всеволода Святослав був князем Чернігівським до 1210 року — деякий час володів він Києвом і по смерті право своє передав Михайлові, його, Ростислава, отцеві, право на Великокняже достоїнство землі руської.

Немов у лісі предковічному, де величними деревами здіймалися постаті предків-князів, ішов Ростислав, син Михайла, добре знаними стежками, і ні разу не заблукав у цьому хитромудрому родослівному лабіринті, зате кожного разу виходив на одну й ту ж розстань-думку: у нього, Ростислава Михайловича, на Галич не менше права, аніж в Данила Романовича, як і на Великокняжий стіл.

І знову пришпорював Ростислав коня, що вже ногами перебирав з останніх сил та все частіше спотикався, гнав нещасну тварину, навіть не озираючись на воїнство власне та на невитривалих бояр, що врешті й перепочину перестали просити.

Підганяв безупину князь. Але хіба за добу переходу до Галича трапилась дивна пригода, що змарнувала щонайменш четвертину денну. Ледве смерклося, як де не взялись вовки, пар з двадцять очей змигнули і засвітилися попереду. Захропли схарапуджені коні і стали дибки, стрій зламався, сутолока і шарварок зчинилися. Князь наказав у гудки гудіти, у бубни бити, криками голосними зграю лиху відганяти — і таки повтікали вовчиська. Та як знову вишикувалися вояки і вже рушили у подальшу путь, та ж сама чи інша зграя раптово з іншого боку з’явилася, навіть без звичного остраху, світячи голодними і