Роджер Желязни ДВЕРІ ОБЛИЧЧЯ ЙОГО, ПОЛУМ’Я ПАЩІ ЙОГО

Я – вабій. Вабіями не народжуються, крім як хіба що у французьких романах, де вабій на вабієві сидить і вабієм поганяє. (По-моєму, одна книжка саме так і називається: “Ми всі вабимо одне одного”. Тьху!)^[1] Як мене спіткала така доля – слухати нецікаво і ще це ніяким чином не стосується новоексів, а от дні звіра варті зайвої пари слів. І от яких.

* * *

Венеріанські низовини простягаються між великим і вказівним пальцями континенту, відомого під назвою Долоня^[2]. Коли вогнехвосту кеглю, у якій вас спускають на планету, виносить на Хмарний Узвіз, то передусім здається, що назустріч вам летить якась срібно-чорна куля. Всередині апарата аж підкидає, та завдяки паскам безпеки обходиться без того, щоб ви склеїли якого-небудь дурня. Коли це згадуєш потім, то сміх розбирає, але в перший раз завжди підстрибуєш.

Наступним кроком Долоня під вашим пильним поглядом розкриває власну ілюзію, і середній палець разом із підмізинним перетворюються на прикрашені дюжиною перснів архіпелаги, а вказівний із мізинцем – на зелено-сірі півострови; великий же перст надто куций і лежить собі скручений ембріональним калачиком, ніби хвостик мису Горн^[3].

Ви із свистом втягуєте в себе чистий кисень, можливо, зітхаєте і заходите на тривалий віраж до Низовин.

І тут вас перехоплюють, наче короткий пас у бейсболі – це злітний майданчик міста під назвою Лінія Життя. Його так назвали через близькість до великої річкової дельти у Східній затоці, якраз посередині між першим півостровом і “великим пальцем”^[4]. До останньої хвилини вас не покидає думка, що корабель промахнеться і ви закінчите життя в ролі морської консерви. Але мине трохи часу, і – геть метафори! – ви спускаєтеся на розжарений бетон та вручаєте стіс дозволів завтовшки із середній телефонний довідник гладкому курдупелю в сірому капелюсі. У цих паперах ідеться про те, що вас не глитає зсередини жодна загадкова болячка і т.д. і т.п. Вам усміхаються у відповідь курдуплистим гладким сірим вишкіром і проводять до автобуса, який прямує до Гостьової зони. У ГЗ ви сидите три дні, протягом яких доводите, що й справді вас не глитає зсередини жодна загадкова болячка і т.д. і т.п.

Але підхопити болячку там можна від самої нудьги. Наприкінці означених трьох днів Лінії Життя уже добряче дістається од вас, та віддячує вона майже рефлекторно. Знавці своєї справи списали цілі томи, описуючи дію алкоголю в різних атмосферах, тому я обмежуся лише наступним: добра пиятика варта щонайменше тижневого вивчення, а задля ретельнішого дослідження забракне і цілого життя.

За останні два роки я встиг дійти до стадії перспективного студента (я би навіть сказав, “старшокурсника”), коли крізь тамтешній мармуровий дах провалилися “Ясні води” і вихлюпнули свій одкритий усім спокусам люд у місто.

Пауза. Щорічний довідник, стаття “Лінія Життя”: “…портове місто на східному узбережжі Долоні. Співробітники Управління позаземних досліджень складають близько 85% його 100-тисячного населення (перепис 2010 року). Інші мешканці працюють у кількох промислових корпораціях, зайнятих у сфері фундаментальних досліджень. Решта – незалежні морські біологи, заможні любителі порибалити і припортові підприємці.”

Я розвернувся до Майка Дабіса, колеги по підприємницькому цеху, і зауважив, що тутешні фундаментальні дослідження нікуди не годяться.

– Тільки якщо всієї правди не знаєш.

Перш ніж зробити ще один розтягнутий у часі ковток, розрахований на мою увагу і парочку матюків, він довго дивився на мене з-за своєї склянки.

– Карле, – нарешті зауважив він, – вони лаштують “Квадрар”.

За таке можна було і вдарити. Я б із радістю наповнив його чарку сірчаною кислотою і вдоволено спостерігав би за тим, як чорніють та лущаться його губи. Натомість я уникливо пробурмотів у відповідь:

– Ну, і який це ідіот викидає по п’ятдесят “штук” на день? УПД?

Той заперечно мотнув головою:

– Джин Лухарич, – відказав він. – Дівчина із фіолетовими лінзами та п’ятдесятьма чи шістдесятьма бездоганними зубами. Наскільки я розумію, натуральний колір очей у неї карий.

– Хіба зараз погано торгується кремом для обличчя?

Майк здвигнув плечима.

– Публічність – рушій прогресу. Акції “Лухарич ентерпрайз” підскочили на цілих шістнадцять пунктів, коли вона виграла Сонячний Кубок. Грав колись у гольф на Меркурії?

Грав, але я змовчав і далі його пресував:

– Отже, вона летить сюди із карт-бланш і вудкою?

– “Ясні води”, сьогодні, – кивнув він. – Мав би вже сісти. Купа камер. Їй потрібен Іхті, страх як потрібен.

– Страх як потрібен? – хмикнув я.

– Контракт на шістдесят днів. “Квадрар”. Можливість пролонгації на неозначений термін. Півторамільйонний депозит, – зачитав він на пам’ять.

– Схоже, ти в курсі цієї справи.

– Перед тобою Відділ кадрів власною персоною. Минулого місяця я мав розмову із “Лухарич ентерпрайз”. Треба знати, де випивати.

Особливо, якщо там же і хазяйнувати, – витримавши паузу, хитро вишкірився він.

Я відвернувся, помалу сьорбаючи своє гірке пійло. Потім кинув у рота якусь закуску і поцікавився в Майка, що, він думав, його попросять зробити, нариваючись на щомісячну лекцію про алкопомірність.

– Просили підписати тебе, – кинув він. – Коли ти востаннє ходив у море?

– Півтора місяці тому. На “Корнінґу”.

– Не той масштаб, – пхикнув він. – А востаннє пірнав? Сам.

– Та так.

– Понад рік тому, еге ж? Якраз тоді, коли тебе затягнуло під гвинт “Дельфіна”?

Я повернувся до нього обличчям.

– Минулого тижня я пірнав у річці, біля Енґлфорда, а там сильна течія. Я ще не втратив хватки.

– І не пити, – додав він.

– І не питиму. На такій-то роботі.

Він із сумнівом похитав головою.

– Типова профспілкова ставка. Потрійна надбавка у надзвичайних обставинах, – оповідав Майк. – У п’ятницю зранку, рівно о п’ятій нуль-нуль, на тебе із твоїм спорядженням чекатимуть біля Шістнадцятого ангара. Знімаємося з якоря на світанку у суботу.

– Ідеш у море разом із нами?

– Іду разом із вами.

– Що ж так?

– Гроші.

– Ах ти ж Іхті-гуано.

– У барі справи зараз ідуть не дуже добре, малій треба нові шубки.

– Я ж і кажу…

– …А я хочу втекти від своєї малої і поновити зв’язок із основами: свіжим повітрям, фізичними вправами, живими грошима…

– Та добре, добре, пробач, що спитав.

Я налив йому ще одну чарку, зосередившись у думках на H2SO4, але випивка ніяк не трансмутувала^[5]. Врешті-решт я довів його до потрібної кондиції і рушив погуляти нічним містом,