і штирборті^[9].

“Тури” так прозвали за їх розташування по кутках – будь-які дві з них можуть працювати на підйом у парі, спільно живлячи енергією драфелі. Драфелі – гібрид гафелів із дреками^[10] – спроможні підіймати несусвітні тягарі майже до самої поверхні; при цьому їх розробник мав лише одну річ на думці – саме ту, що відповідає за “гафельну” частину пристрою. На поверхні за справу підйому на шість – вісім футів уже береться Повзунець, поки драфелі не перелаштуються із режиму витягання на режим, скорше, виштовхування.

Повзунець, за великим рахунком, – це мобільний відсік, велетенська диспетчерська, здатна ґарувати по перехресних пазах у якому завгодно напрямі і “швартуватися” на ударному борту завдяки своєму могутньому електромагнітному зчепленню. Її лебідки піднімуть та втримають на потрібній висоті цілий панцерник, і – уявіть цю силу зчеплення! – пліт хіба що трохи накрениться, але не відпустить Повзунця.

У Повзунці розташований контрольний індикатор групи приладів, який можна вважати наймудрованішою з усіх можливих спінінговою “котушкою”. Дістаючи живлення від генератора поруч із центральним блістером, вона зв’язана короткохвильовим каналом із гідролокаційним відсіком, де фіксуються всі рухи майбутнього улову і потім передаються вудильникові у диспетчерській.

Оператор може гратися зі своєю рибальською “волосінню” цілі години, і навіть дні, не бачачи перед собою нічого, крім металу та загальних обрисів на екрані. І лише тоді, коли звір уже потрапив на драфелі і розсувні кронштейни у чотирьох метрах нижче ватерлінії готові підхопити тягар зісподу, помагаючи лебідкам, – тільки тоді оператор бачить, як підіймається перед ним його улов, схожий на провинного серафима^[11]. У такий момент, як уже знав Девітс, ти зазираєш в око Прірви і повинен діяти. А він склав руки, і сто метрів неймовірного тоннажу, слабко приспаного і роз’ятреного болем, порвало лебідки, поламало драфель і півхвилини гуляло по “Квадрару”.

Ми кружляли, доки на нас не звернув увагу механічний прапорець і не дав нам дозвіл на посадку. Ми сіли поруч із люком для команди, я скинув на палубу баласт у подобі свого багажу та зістрибнув сам.

– Щасти тобі, – гукнув пілот, закриваючи за мною двері. Стриболіт потанцював у повітрі, поки прапорець не дав добро.

Я закинув торби на горба і спустився у люк.

Відмітившись у Молверна, фактичного капітана корабля, я дізнався, що більшість екіпажу з’явиться через добрі вісім годин. Просто у Кела мене хотіли зафільмувати відповідно до стандартів хроніки двадцятого століття.

Початкова сцена: злітний майданчик, темрява. Один механік підпирає стриболіт навпроти. Головізійний кадр закарбовує повільне наближення автобуса. Із нього виходить тепло вдягнений вабій, озирається, шкутильгає через весь майданчик. Крупний план: він шкіриться. Перша фраза: “Думаєш, настав час? Час, коли його таки виловлять?” Він спантеличений, він мовчить, він здвигає плечима. Поставити який-небудь дубляж. – “Зрозуміло. А чому ти гадаєш, у міс Лухарич шанси кращі, ніж у всіх інших? У неї краще устаткування? [Усміх.] Бо тепер ми краще знаємо повадки істоти, ніж тоді, коли ти востаннє цим займався? Чи то через її чемпіонську волю до перемоги? Яка з цих причин, або ж вони всі?” – Відповідь: “Ага, вони всі.” – “Ти саме тому записався до неї в команду? Бо так вимагали інстинкти? Вони говорять: “Ось воно!”” Відповідь: “Вона платить за профспілковими ставками. Мені ніколи б не взяти цієї штукенції в оренду. А я хочу бути там.” Стерти. Накласти інший текст. Затемнення кадру, поки він наближається до стрибольота і т.д., і т.п.

Я всміхнувся (а може, й ляпнув щось на додачу) і рушив прогулятися по “Квадрару”, сам.

Я побував на кожній “турі”, перевірив управління і підводні відеокамери. А потім випробував головний підйомник.

Молверн не став заперечувати проти всіх цих тестів. І насправді, навіть заохочував їх. Ми й раніше ходили у плавання разом і навіть встигли побувати у протилежних ролях. Тому я не здивувався, коли, покинувши гратися з підйомником, нарвався на нього у Шлюзі Гопкінса. Подальші десять хвилин ми в повній тиші вивчали величезне приміщення, оглядаючи відсіки з мідними індукторними котушками, де незабаром пануватиме Заполяр’я.

Нарешті він ляснув по стіні:

– Ну то що, заповнимо ми їх?

Я покрутив головою:

– Я би не проти, але дуже сумніваюся. Мені до одного місця з притопом, кому дістануться всі лаври ловця, поки я беру участь у полюванні. От тільки не діждемося. Дівка з біса егоїстична. Їй самій захочеться керувати Повзунцем, а цього вона не вміє.

– Знайомі?

– Ага.

– Давно?

– Чотири – п’ять років.

– Вона тоді ще під стіл пішки ходила. Звідки тобі знати, на що вона спроможна зараз?

– Знаю. Вона вивчить кожнісінький тумблер і датчик до того часу. Гола теорія. А ти пам’ятаєш, коли ми якось сиділи разом в одній “турі” на штирборті, коли Іхті вистрибнув із води, наче дельфін?

– Хіба таке можна забути?

– То й що?

Він потер своє шмерґелеве підборіддя:

– Може, їй вдасться, Карле? Вона кермувала факельними кораблями^[12] і пірнала з аквалангом у найгірших акваторіях удома. – Він глянув у напрямку невидимої Долоні. – А ще полювала на Плато. Вона досить несамовита, щоби витягти наше страхіття собі в поділ спіднички і при цьому не скривитися.

– … а Джонс Гопкінс покриє їй усі витрати і розплатиться семизначною сумою за тушу, додав він. – Це гроші навіть для Лухарич.

Я пірнув у люк.

– Може, ти й правий, але цій відьмі не бракувало грошей, коли ми спілкувалися.

– А ще вона тобі була брюнеткою, – підступно додав я.

Він позіхнув.

– Знайдімо, чим поснідати.

І знайшли.

* * *

У юності я гадав, що народитися морською істотою – найліпший подарунок, який би могла підкинути людині Матінка-Природа. Я виріс на Тихоокеанському узбережжі, а всі канікули перебував у Мексиканській затоці чи то на Середземномор’ї. Я місяцями вів розмови з коралами, фотографував глибоководних істот і грав у квача з дельфінами. Я рибалив повсюди, де тільки водилася риба, свято обурюючись, що їй дозволено плавати там, де мені зась. Із віком мені стало кортіти більшого улову, а з живих істот нічого більшого за Іхті (окрім секвої) я не знав. І це не все…

Я протиснув пару зайвих булочок у паперовий пакет і налив кави у термос. Перепросивши, я вийшов із камбуза і попрямував до заякореного Повзунця. Раніше все так завжди і було. Я клацнув парою вимикачів, і задзижчав короткохвильовий передавач.

– Карле, це ти?

– Вгадав, Майку. Дай мені сюди трохи струму, ти, підступний