довгими проходами між рядами крісел, удаючи, що придивляється і час од часу щось записує, а насправді прагнучи своїм натренованим оком не пропустити жодної підозрілої дії.

Як це не було смішно, першу підозрілу дію вчинив сам Генрі Дойл. Краєм ока Лью помітив, як його «наставник» підійшов до передньої стінки салону, став на сидіння і відкрив якусь шафку майже над головою. Лью похмуро спостерігав, як той засунув руку всередину і нібито намагався щось вийняти.

Лью підійшов до нього:

– Містере Дойл, що це ви робите?

Генрі позирнув на нього згори вниз.

– Та от шукаю мій пакет з героїном, – промовив він, удаючи цнотливість, після чого Лью почув клацання якогось затвора, а далі м’яке дзижчання. – Перемотую плівку кінофільму, – сказав Генрі, криво всміхаючись.

– Так, так звичайно.

Дещо зніяковівши, Лью поновив ходіння поміж рядами крісел.

Не виявивши нічого підозрілого в роботі внутрішньої команди, Лью перейшов до інших служб. У четвер він зосередив увагу на вантажниках: був поруч них, починаючи з того моменту, коли контейнери з багажем опускалися з черева літака прямо на ешелон плоскодонних візків, схожий на гусеницю, який перевозив їх асфальтом безпосередньо у багажне відділення аеропорту. Воно містилося внизу транспортерної стрічки, якою багаж переїжджав угору, до залу видачі, де пасажири вихоплювали свої валізи з каруселі, що робила оберт за обертом.

У багажному відділенні Лью з планшеткою в руках спостерігав, роблячи нотатки, як шестеро вантажників з команди Дойла відкривають кожен контейнер і швидкими, вивіреними рухами ставлять валізи на транспортерну стрічку, що вже рухалась. Він уважно стежив, чи не відкладуть якусь валізку або сумку вбік, обминаючи стрічку. Раз у раз його увагу привертала валіза, яка надійшла з розкритим замком, або чохол з одягом, який мав розстебнутий замок-блискавку, і він помічав, як той або інший вантажник стягував ремінцем таку валізку чи тасмою такий чохол, перш ніж відправити їх нагору. Люди працювали спритно, і за лічені хвилини всі контейнери було спорожнено і поставлено у проміжний відсік, звідки вони надійдуть під завантаження, щоб полетіти до Ла-Гуардія.

Коли вантажники пішли, Лью упевнився, що кожен контейнер справді порожній. По тому обшукав усе приміщення на той випадок, коли якомусь спритнику потай від нього пощастило приховати кілограмовий пакет. Але нічого не виявив. Він стояв посеред багажного відділення з розчарованим виглядом, коли зайшов Генрі Дойл.

– Є що-небудь? – запитав Генрі.

– Нічого, – відказав Лью, хитаючи головою.

– Не можу сказати, що я жалкую, – мовив до нього Генрі. – У мене тут немає жодного вантажника, котрий працював би зі мною менше десяти років. Це гарні хлопці – всі вони.

Лью тихо зітхнув.

– На суботньому рейсі я попильную заправщиків, – сказав він.

У суботу він стежив не тільки за операцією по заправці літака пальним, але також за операціями по заправці мастилом, по наладці кондиціонерів, по миттю ілюмінаторів – добре, що з міркувань безпеки кожна з цих операцій виконувалась у різний час. Ці спостереження нічого йому не дали, і він повернувся до кабінету Дойла розчарований та роздратований.

– Вам сюди дзвонили, – повідомив Генрі, коли Лью важко опустився на стілець. – Молода дама на ім’я Трайша повідомила, що ваше з нею побачення сьогодні відміняється. Захворіла її мати, і вона змушена поїхати до неї.

– Чудово, – буркнув Лью.

– А ваш бос Лендерс просив зв’язатися з ним якнайшвидше.

Лью подзвонив до Ральфа Лендерса. Генрі чув розмову тільки з одного кінця проводу: «Ні, сер, поки нічого... Розумію, сер, але це надто великий літак...» Потім Лью насупився. «Ще трьох? І ви певні, що є зв’язок?» По тому він іще довго слухав мовчки і зрештою вимовив на закінчення: «Так, сер, я натисну як слід. Ваша правда, сер. До побачення».

Поклавши трубку, Лью позирнув на Генрі:

– Знайшли ще три трупи. Один гендляр і двоє наркоманів. І всі з тими ж симптомами, що і мрець, знайдений нами минулого тижня.

У Генрі брови полізли догори:

– І ви гадаєте, що вони вмерли від такого самого поганого наркотику? Від зілля, яке, гадаєте, надходить з рейсом 211?

– Схоже на те.

Генрі повільно кивнув.

– Цей гендляр... Певно, і він вживав також.

– Так. Більшість торговців нижнього ешелону справді й самі є наркоманами. Вони виконують функції «мулів» або «штовхачів» або ще когось заради того, щоб потурати власним поганим нахилам. Тільки ватажки, котрі керують операціями, та обробники, які розводять і пакують наркотик для вуличного продажу, не віддаються цьому пороку. Отже, цей «мертвий сніг», що надходить тепер на ринок, отруюватиме як самих наркоманів, так і Гендлярів.

– І тепер твій бос жадає, щоб ти працював швидше, га? Що ж, бажаю успіху, мій хлопчику. – Генрі вдягнув піджака й узяв газету. – Неділя й понеділок у нас вихідні. До наступного рейсу у вівторок тобі тут нема чого робити. До зустрічі. – Біля дверей Генрі затримався. – Чи маєш ким замінити Трайшу на сьогоднішнє побачення?

Лью похмуро похитав головою:

– Ні.

– Чи не бажаєш перебути вечір у мене? Я можу запропонувати підсмаженого на рашпері м’яса, холодного пива і які-небудь телевізійні баталії. Може, й слабкий замінник Трайші, але ж...

– Ви це серйозно? – здивовано спитав Лью.

– Цілком.

– Що ж, згода, – мовив Лью, вперше за весь тиждень осміхнувшись.

Невеликий будиночок, в якому мешкав Генрі Дойл, стояв за милю від аеропорту. Коли вони зайшли до вітальні, Лью відзначив, що там усе ще зберігаються риси, явно залишені небіжкою місіс Дойл: мереживні чохли на стільцях і канапі, вазон із штучними квітами, ба навіть свіжий номер журналу «Домоведення».

– Мені не вистачило духу припинити її передплату, – сказав Генрі, побачивши, що Лью звернув увагу на журнал. – Кожен рік я поновлюю її, нібито вона все ще тут і може його читати.

Лью, зворушений цим визнанням, мовчки кивнув. Простуючи слідом за Генрі до кухні, він затримався, аби кинути погляд на одну із стін, де висів облямований рамкою фотопортрет. На ньому зображені були троє: чоловік і жінка років під п’ятдесят і вродлива чорноволоса дівчина років двадцяти. Причому чоловік був мов викапаний Генрі Дойл.

– Це мій брат, який мешкає в Індіані, – пояснив Генрі вже з дверей кухні. – Я їжджу туди щолипня на два тижні у відпустку, пам’ятаєш? А це його дружина й дочка.

– Чарівна дівчина, – сказав Лью, заходячи до кухні. – Чим я можу допомогти?

– Тим, що не перешкоджатимеш мені, – одказав Генрі. – Влітку я майже щовечора піджарюю собі м’ясо. Це, виявляється, ціла наука.

Внутрішній дворик був у Дойла