кістлявим пальцем:

— Спочатку пити. Потім говорити.

— Лаккею?

Охоронець сягнув до однієї з численних своїх кишень і видобув звідти чвертку найкращого ірландського віскі. Артеміс узяв пляшечку, але не подав туди, в морок, а відвів руку на світло, виманюючи знахарку. Лівою ледве встиг скинути окуляри, коли схожа на лапу рука вихопилася з мороку й схопила пляшечку. Сумнівів не лишилося: плямиста зелена рука!

Артеміс насилу притлумив переможну усмішку.

— Лаккею! Заплати нашому другові. Повністю. І затямте, пане Нґуєне: все це має лишитися між нами. Ви ж не хотіли б іще раз здибатися з Лаккеєм?

— Ні, ні, пане Фауле! Мої вуста — могила!

— Не забувайте про це. А то Лаккей зробить так, що ваші вуста опиняться у справжній могилі.

І Нґуєн дременув провулком геть — такий раденький, що лишився живий, аж не дав собі клопоту перелічити паку американської валюти. На нього це було зовсім не схоже. Хоча йому видали домовлений гонорар повністю — усі двадцять тисяч доларів. Непогано, як за півгодини роботи.

Артеміс обернувся до знахарки:

— Мадам, ви маєте одну потрібну мені річ.

Кінчиком язика знахарка злизала краплину алкоголю, яка затрималася в кутику рота.

— Авжеж, ірландцю. Хвора голова. Гнилий зуб. Я лікувати.

Артеміс знов надяг окуляри нічного бачення й присів навпочіпки, щоб очі були на рівні очей співрозмовниці.

— Мадам, я цілковито здоровий, коли не брати до уваги легкої алергії на пилових кліщів, але в цьому навряд чи й ви мені допоможете. Ні, мені від вас потрібне щось зовсім інше. Ваша Книга!

Карга заклякла. З-під шалі на юного гостя блиснули очі.

— Книга? — обачливо перепитала вона. — Я книги не знати. Я людей лікувати. Хочеш книги — ідеш до книгарні.

Артеміс зітхнув, щоб показати: терпець йому ось-ось урветься.

— Та ніяка ви не знахарка! Ви — летючий дух, спрайт, п’шог, кадалун, фея, ельфиня. У різних мовах для вас є різні назвиська, але суть одна. І мені від вас потрібна ваша Книга.

Довгу мить карга мовчала, а тоді різким порухом скинула з чола шаль. У зеленому світлі окулярів нічного бачення її риси враз нагадали Артемісові потворну маску — з тих, що надягають на Геловін. Над довгим гачкуватим носом палали щілинки золотавих очей. Кінчики вух були загострені, а пристрасть до алкоголю надала її шкірі жовтаво-сірого відтінку.

— Якщо ти, чоловічку, знаєш про Книгу, — поволі вимовила вона, борючись із дією віскі, — то мусиш знати й про чарівну силу, яку я маю в кулаці. Ось я тільки клацну пальцями — і тебе немає!

— Нічого такого зі мною не станеться, — здвигнув плечима Артеміс. — Подивіться на себе. Ви ж ходячий труп. Рисова горілка притупила ваші чуття. Тепер ви тільки й можете, що виводити бородавки. Жалюгідне видовище. Я прийшов урятувати вас — в обмін на Книгу.

— А навіщо людині здалася наша Книга?

— Це вже не ваш клопіт. Вам треба тільки знати, який вам лишається вибір.

Гострі вушка ледь помітно затремтіли. Який там іще вибір?

— Отже: або ви відмовляєтеся віддати нам Книгу, й ми повертаємося додому, лишивши вас догнивати в цьому бруді…

— Атож, — швидко мовила стара. — Це і є мій вибір.

— Ну, не треба так швидко… Якщо ми поїдемо без Книги, то ви не доживете й до завтрашнього дня.

— Не доживу? До завтра? Ха-ха-ха! — зареготала знахарка. — Та я ще тебе переживу років на сто. Навіть ті з чарівного народу, що опинилися у світі людей, можуть жити віки.

— Але не ті, хто одним духом проковтнув чвертку святої води, — зауважив Артеміс, постукавши пальцями по випорожненій пляшечці.

Знахарка зблідла, а тоді заверещала, завила, заголосила пронизливо й жахливо.

— Свята вода! Ти вбив мене, чоловічку!

— Ваша правда, — визнав Артеміс. — З хвилини на хвилину лютий вогонь запече, пожираючи вас зсередини.

Стара помацала свій живіт: чи не починається вже?

— А що ж друге — що ще ти даєш мені на вибір?

— Ага, то ви вже готові мене вислухати? Дуже добре. Другий варіант вибору. Ви даєте мені Книгу всього на тридцять хвилин. Через півгодини я повертаю вам ваші чари.

У знахарки одвисла щелепа:

— Повернеш мені чари? Але ж це неможливо!

— О, ще й як можливо. Я маю дві ампули. В одній — вода з чарівного джерела, що б’є на шістдесят метрів нижче кола Тари. Ця місцина має чи не найдужчу на землі чарівну силу. Тож перша ампула нейтралізує дію святої води…

— А друга?

— А друга містить такі чари, що їх зробила людина. Там є вірус, який живиться алкоголем, плюс гормон росту. Ця суміш повністю очистить ваш організм від рисової горілки, позбавить від алкогольної залежності й навіть відновить зруйновану печінку. Звісно, процес очищення болісний, зате через день ви вже пурхатимете, сповнені кипучої снаги, от ніби вам знову не більше тисячі літ.

Знахарка облизала пересохлі губи. О, невже вона зможе повернутися до чарівного народу? Яка спокуса…

— Але як мені довіритися тобі, чоловічку? Ти вже раз ошукав мене.

— Справедливий докір. Ось які мої умови: спочатку я даю вам чарівну воду, на віру даю. Потім, коли я гляну на Книгу, ви отримаєте ліки від алкоголю. Отже: або згода — й зцілення, або незгода — й смерть.

Стара задумалася. Пекучий біль уже гадючився по її шлунку. І вона простягла зап’ястя.

— Згода!

— Я так і сподівався. Лаккею!

Слуга-велетень розкрив м’який футляр, у якому лежали шприц і дві ампули. Наповнивши шприц прозорою рідиною з однієї ампули, Лаккей зробив заштрик у липку на дотик руку цілительки. Та на мить заклякла, але тут-таки й зітхнула полегшено.

— Сильні чари! — видихнула вона.

— Авжеж, сильні, — підтакнув Артеміс. — Однак ваші власні чари будуть іще сильніші, коли ви дістанете другу ін’єкцію. Але спершу — Книгу.

Карга сягнула рукою в бганки своєї брудної одежі й почала там порпатися. Пошуки ці тривали цілу вічність. Артеміс затамував віддих. Ось воно! Скоро, скоро Фаули відновлять колишню свою велич. Відродиться їхня імперія, і на чолі її стане він, Артеміс Фаул-другий…

Нарешті занепала фея простягла зціпленого кулачка.

— Все одно ти з неї не візьмеш ніякої користі. Написано ж її стародавньою мовою.

Артеміс лише кивнув головою, потерпаючи, коли б голос не виказав його хвилювання.

Знахарка розціпила вузлуваті пальці. На її долоні лежав крихітний золотий томик завбільшки з сірникову коробочку.

— Ось, чоловічку. Маєш на тридцять хвилин. Не більше.

Лаккей шанобливо прийняв від неї книжечку. Ввімкнувши мініатюрну цифрову камеру, він почав перефотографовувати, одну по одній, тонюсінькі сторіночки Книги. Весь цей процес забрав лише кілька хвилин. Ось уже вміст Книги й закарбовано на чипі фотокамери.