Лаккей? Таж своїми ведмежими лапищами він легко, мов суху паличку, зламає хребта людині. Треба мерщій тікати від цієї чудної парочки! Великі гроші? Та хай хоч сто тисяч дають — життя дорожче!

— А зараз — до справи, — мовив Артеміс, викладаючи на стіл мініатюрного диктофона. — Ви відгукнулися на наше оголошення в Інтернеті.

Нгуєн кивнув головою, несподівано для самого себе молячи Бога, аби його інформація виявилася правдивою.

— Авжеж, добродію… пане Фауле! Те, що ви шукаєте… я… ну, знаю, де воно.

— Справді? І ви гадаєте, я маю повірити вам на слово? А що, коли ви заведете мене просто в пастку? Ворогів у моєї родини вистачає.

Тут Лаккей хвацько піймав у повітрі москіта, що посмів важити на вухо його юного господаря.

— Ні-ні, що ви! — залепетав Нгуєн, дістаючи свого гаманця. — Ось, погляньте.

Артеміс уважно вивчив полароїдний знімок. І звелів своєму серцю заспокоїтися. Виглядало начебто переконливо, але ж у наші дні можна що завгодно підробити за допомогою сучасної комп’ютерної техніки. На знімку видніла рука, простягнена з дедалі густіших шарів сутіні. Ряба зелена рука.

— Гмм, — промимрив він. — Поясніть.

— Це жінка. Знахарка, мешкає недалеко від вулиці Ту-До. Плату бере рисовою горілкою. Весь час п’яна як чіп.

Артеміс кивнув головою. Виглядало таки правдоподібно. Пияцтво. Одна з небагатьох характерних рис, які він розкопав у ході свого дослідження. Хлопець підвівся, розгладжуючи бганки на білій своїй тенісці.

— Дуже добре. То ведіть нас, пане Нґуєне.

В’єтнамець змахнув краплини поту з обвислих вусів.

— Тільки інформація. Така була домовленість. Я не хочу зайвих проклять на мою голову.

Лаккей елегантно схопив вивідача за шкірки.

— Даруйте, пане Нгуєне, але давно минув час, коли ви могли вибирати: встрявати чи ні.

І Лаккей повів в’єтнамця, що впирався, до взятої напрокат чортопхайки на чотирьох колесах. Хоча на рівних вулицях Хошіміна (чи то Сайгона, як його й досі називали місцеві мешканці) можна було обійтися і без автомобіля, але Артеміс волів мати якомога менше контактів із тубільцями.

Джип повз черепахою по вузьких вуличках. Жахливо повільний темп! Тим більше що сподівання в Артемісових грудях уже переростало в нетерплячку. Де взяти сил, щоб стримати це почуття? Невже ж саме зараз і закінчаться їхні пошуки? Шість разів вони кидалися на хибний слід, гасаючи туди-сюди по трьох континентах. Невже ця просякнута алкоголем знахарка і є те саме горнятко з золотом, яке слід шукати там, куди впреться рогом веселка? Скарб під веселкою з горілчаних випарів! Артеміс мано не засміявся. Це ж треба: він придумав жарт. Подібне траплялося з ним не щодня.

Мопеди обтікали їх обабіч, мов риби в гігантській зграї. Здавалося, цим юрбам кінця не буде. Навіть провулки були вщерть запхані рундуками й заповнені торгівцями. Кухарі жбурляли риб’ячі голови у казани, де шкварчала олія. Малі шибеники шастали попід ногами в перехожих, пантруючи, де що погано лежить. Іще менші сиділи собі в холодочку, не стомлюючись тиснути пальцями на кнопки «геймбоїв».

Нгуєн увесь спітнів, мов викупався; його сорочка кольору хакі геть просякла потом. І це не від вологої спекоти — до неї він звик іще змалечку. Винна тут була вся ця триклята ситуація. Оце влип так влип! Треба було сто разів подумати, перш ніж зважитися змішувати магію зі злочинністю. І Нгуєн подумки заприсягся сам собі, що, хай-но виплутається з цієї халепи, ні за що в світі більш на таке не спокуситься. Ніяких відгуків на непевні інтернетівські прохання і вже ж ніяких спільних справ із синками європейських злочинних босів (чи то босяків)!..

Але й з такою швидкістю джип недалеко заїхав. Нарешті провулки настільки звузилися, що далі годі було пропхатися на чотирьох колесах. Артеміс обернувся до в’єтнамця.

— Здається, пане Нгуєне, доведеться нам далі тюпати пішака. Хочете драпонути? Будь ласка! Тільки приготуйтеся відчути гострий і, можливо, смертельний біль між лопаток.

Нґуєн зазирнув Лаккеєві у вічі. Вони були темно-сині, майже чорні. І жодного натяку на милосердя.

— Не турбуйтесь, — запевнив інформатор. — Я не втечу.

Всі вийшли з автомобіля. Тисячі підозріливих очей проводжали чудернацьку трійцю, що посувалася вперед окутаною випарами вуличкою. Якийсь недолугий кишеньковий злодій спробував поцупити Лаккеєвого гаманця. Навіть не глянувши вниз, слуга одним рухом руки переламав злодюжці пальці. Довкола хлопчика, велетня і в’єтнамця вмить утворилося широке коло вільного простору.

Ось вуличка ще повужчала, перетворившись на вузьку, вибоїсту колію. Дренажні й каналізаційні труби випліскували свій вміст просто людям під ноги, в грязюку. Каліки й жебраки поскулювалися на своїх острівцях — матах із рисової соломи. Більшість тутешніх мешканців не мала за душею нічого, що хтось інший хотів би забрати, й на цьому тлі вторгнення трьох прихідьків виглядало разючим контрастом.

— Ну? — вимогливо запитав Артеміс. — То де ж вона?

Замість відповіді Нґуєн тицьнув пальцем у напрямку чорного трикутника під іржавою пожежною драбиною.

— Отам. Унизу. Вона ніколи не виходить на вулицю. Навіть по рисову горілку й то посилає кого-небудь. Ну, тепер я можу йти собі?

Але Артеміс, пустивши це запитання повз вуха, рушив, обережно обходячи калюжі, просто до дірки під пожежною драбиною. Там, у густій сутіні, щось скрадливо зашамотіло.

— Лаккею, подай мені, будь ласка, окуляри.

Лаккей відщебнув від пояса окуляри для нічного бачення і вклав їх у простягнуту Артемісову руку. Задзижчав механізм: об’єктив апарата автоматично налаштовувався на освітлення.

Артеміс закріпив окуляри на обличчі. Усе довкола набуло зеленавого відтінку. Зробивши глибокий вдих, хлопець утопив погляд у колихливу сутінь. Щось сиділо навпочіпки там, на маті, сплетеній з рафії, і неспокійно сіпалося навіть від тієї дещиці світла, що туди проникала. Артеміс навів фокус. Те створіння виявилося маленьким, надзвичайно маленьким, і воно куталося в брудну шаль. А скрізь довкола стирчали з грязюки порожні пляшки з-під горілки. Назовні з-під шалі тяглася тільки одна рука, одне зап’ястя, причому начебто зелене. А втім, окуляри для нічного бачення все роблять зеленим…

— Мадам, — звернувся до знахарки Артеміс, — я маю для вас одну пропозицію.

Створіння сонливо затрясло головою.

— Горілки, — прохрипіло воно таким голосом, мовби хто дряпонув цвяхом по шкільній дошці. — Горілки, англійцю!

Артеміс посміхнувся. Так-так, хист до мов, відраза до світла. Все начебто збігається…

— Я, власне, ірландець, — виправив він. — Ну, то як щодо моєї пропозиції?

Знахарка хитро покрутила