- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (126) »
біографій М. М. Миклухо-Маклая, яку написав М. В. Водовозов. Миклухознавці звинувачували автора в тому, що він, будучи сам причетний до науки, допустив у своєму творі надто багато, на їхню думку, вигадки й навіть відтворив цілі психологічні сцени, які не мали ніякого документального підтвердження. Щоб примирити сторони, видавництво «Молодая гвардия», яке випустило книжку в світ, влаштувало в Будинку вчених читацьку конференцію, на якій виступив і президент Державного географічного товариства СРСР академік М. І. Вавилов. Зокрема, він сказав:
«Очевидно, книжка Водовозова, як і всяка інша, не безгрішна, і літературні критики, мабуть, про це скажуть, коли знайдуть за потрібне. Я не хочу стверджувати, що ми, діячі науки, такого права не маємо. Навпаки, якщо книжка Водовозова прямо торкається науки. Проте треба враховувати різницю між творчістю письменника і працею вченого, як ми відрізняємо картину художника від малюнка в підручнику з анатомії.
Водовозов не ставив та й не міг ставити перед собою завдання Систематизувати чи з холодною точністю подати факти з біографії Миклухо-Маклая. У своїй книжці він виступає як художник, а художник не може бути безпристрасним. Інакше він не піде далі голого факту й не запалить читачів витвором своєї фантазії, що переплавляє академічну сухість матеріалів біографії в повнокровні картини життя. Не можна вимагати від письменника монографії. Сила художньої творчості, коли літератор береться до історичної теми, в тому, що він, літератор, створює синтез фактів і вірогідно відомих, і підказаних йому логікою мислення. І це не підкоп під кришталеву споруду науки, а закономірність будь-якого мистецтва».
Пропонований читачеві твір теж художній — роман, який не виключає логічного творчого домислу. Таким я побачив свого героя, аналізуючи його життя, діяльність, наукові праці й ті легенди, які побутують про нього сьогодні.
З іншого боку, цитуючи численні документи, я водночас дбав про те, щоб полегшити їх прочитання нефахівцям, для чого деякі навмисне подав простішою, зрозумілішою мовою, ніж та, якою написано оригінал. При цьому знову ж в інтересах широкого читача іноді об'єднував кілька спільних за темою документів в один, або, навпаки, роз'єднував їх, хоч і розумів, що академічність від цього зазнає втрат. Є також документи, які я складав з окремих фрагментарних фраз і висловлювань, якщо виникала така потреба й це було виправдано логікою.
Отже, і робота з документами була творча, що, однак, не позбавляє їх принципової вірогідності, хоча стати предметом так званого «наукового обороту», вони, певна річ, не можуть.
І ще одне. За сім років мандрів по слідах Миклухо-Маклая я зібрав стільки всього, що вмістити все в одну книжку несила. Тому з багатьох важливих матеріалів, які не ввійшли до неї цілком, але становлять вартість, читач знайде тут лише короткі висновки, документальне підтвердження яких лишається за автором.
Липень, 1986 р.
Мине час, і жертви, що їх приносить добродій Миклухо-Маклай заради науки й людинолюбства, засяють ще однією зорею в сузір'ї гуманістичних діянь Росії. А тому було б непростимо й ганебно лишити його працю без уваги й сприяння. Слід пам'ятати, що слава, добута для вітчизни розумом і добротою, возвеличує її не менше від слави ратної, а дією своєю на уми й серця людей перевершує ону. К. М. ПОСЬЄТ, адмірал 1882 р., Санкт-Петербург
Так богові захотілося, щоб Миклухо-Маклай народився в Росії і таким незалежним від нього чином став підданим російського царя. Та самий факт підданства чи громадянства ще не дає достатньо підстав зачисляти успіхи будь-якого вченого до здобутків науки цієї держави, або країни, хоч, як стверджують марксисти, країна і держава — два різні поняття. Ми, одначе, різниці тут не бачимо. Зате знаємо достеменно: в експедиції Миклухо-Маклая Росія як держава майже ніяких коштів не вклала, тому претендувати на плоди його наукової діяльності право її, певно, сумнівне. С Ф. О'КОННОР, доктор історії 1960 р., Нью-Йорк
В Індонезії ви почуєте його ім'я в найнесподіваніших місцях і від найпростіших людей. Кожен розповість про нього щось своє, часто фантастичне, і ви, може, посмієтесь, та не смійтеся надто щиро — більшість індонезійців вірять легендам так само, як ми з вами віримо історичним фактам. Багато хто ображається, коли їхні розповіді не сприймають усерйоз, навіть якщо повторюють вам чуте з десятих уст. ДЖАЙЄНГ СУРОТО, доктор природничих наук 1962 р., Богор, о. Ява
Уже в дорозі, твердо знаючи маршрут літака, я все ще сумнівався: чи й справді ми летимо на Комодо? Два дні тому я і мій перекладач Анді Варісаджі сиділи в маленькій кав'ярні на Пасар-бару. На стіні там висіла картина з доісторичними динозаврами. Я сказав Анді, що хотів би сфотографувати щось подібне, скажімо, живих гігантських варанів, які збереглися до наших днів тільки в Індонезії. Та, висловлюючи своє побажання, я й не мислив, що побувати там, де водяться варани, не так уже й складно. Ці велетенські допотопні ящери селяться на чотирьох островах Малого Зондського архіпелагу: Флорес, Рінджа, Падар і Комодо. Регулярного транспорту з Джакарти туди немає ніякого. На Комодо всього півтори сотні населення, одне рибальське сільце, а на Рінджі й Падарі люди взагалі не живуть. Кілька поселень є ще на Флоресі, але постійного зв'язку з ними теж нема. Та й варанів на Флоресі, кажуть, мало. Вони частіше трапляються на Комодо (до речі, слово «комодо» мовою бахаса-індонесіа й означає «варан»). Та як до нього дістанешся? Втім, згадка про малозондських драконів, яку навіяла картина в кав'ярні, одразу ж і звітрилась — не люблю тішитися примарним. Коли наступного дня Анді, радісно усміхаючись, сказав, що завтра ми зможемо прогулятися на Комодо, я навіть не зразу збагнув, що він має на увазі. Пам'ятаю, сказав у відповідь щось про Бандунг. — Але ж… — Він стояв розгублений — Мені здалося, вас зацікавили варани. — А-а, варани!.. Туди хтось летить чи пливе? Анді ніяково потупив очі. — Я зафрахтував «дакоту»… — Зафрахтували?! «Дакоту»?! — Меншого літака у них не знайшлося. Нарешті я все збагнув і тепер, приголомшений новиною, ледве було не крикнув йому, що з моїми фінансами фрахтувати не лише «дакоту», польотна година якої коштує бог знає скільки, а навіть найдешевшого вітрильника просто божевілля. В Індонезії я перебував як звичайний представник радянського морського флоту і, крім скромної платні, ніяких інших засобів не мав. А дорожнеча в країні тоді, в
Липень, 1986 р.
Частина перша ТАЛІСМАН АНДІ
Мине час, і жертви, що їх приносить добродій Миклухо-Маклай заради науки й людинолюбства, засяють ще однією зорею в сузір'ї гуманістичних діянь Росії. А тому було б непростимо й ганебно лишити його працю без уваги й сприяння. Слід пам'ятати, що слава, добута для вітчизни розумом і добротою, возвеличує її не менше від слави ратної, а дією своєю на уми й серця людей перевершує ону. К. М. ПОСЬЄТ, адмірал 1882 р., Санкт-Петербург
Так богові захотілося, щоб Миклухо-Маклай народився в Росії і таким незалежним від нього чином став підданим російського царя. Та самий факт підданства чи громадянства ще не дає достатньо підстав зачисляти успіхи будь-якого вченого до здобутків науки цієї держави, або країни, хоч, як стверджують марксисти, країна і держава — два різні поняття. Ми, одначе, різниці тут не бачимо. Зате знаємо достеменно: в експедиції Миклухо-Маклая Росія як держава майже ніяких коштів не вклала, тому претендувати на плоди його наукової діяльності право її, певно, сумнівне. С Ф. О'КОННОР, доктор історії 1960 р., Нью-Йорк
В Індонезії ви почуєте його ім'я в найнесподіваніших місцях і від найпростіших людей. Кожен розповість про нього щось своє, часто фантастичне, і ви, може, посмієтесь, та не смійтеся надто щиро — більшість індонезійців вірять легендам так само, як ми з вами віримо історичним фактам. Багато хто ображається, коли їхні розповіді не сприймають усерйоз, навіть якщо повторюють вам чуте з десятих уст. ДЖАЙЄНГ СУРОТО, доктор природничих наук 1962 р., Богор, о. Ява
Уже в дорозі, твердо знаючи маршрут літака, я все ще сумнівався: чи й справді ми летимо на Комодо? Два дні тому я і мій перекладач Анді Варісаджі сиділи в маленькій кав'ярні на Пасар-бару. На стіні там висіла картина з доісторичними динозаврами. Я сказав Анді, що хотів би сфотографувати щось подібне, скажімо, живих гігантських варанів, які збереглися до наших днів тільки в Індонезії. Та, висловлюючи своє побажання, я й не мислив, що побувати там, де водяться варани, не так уже й складно. Ці велетенські допотопні ящери селяться на чотирьох островах Малого Зондського архіпелагу: Флорес, Рінджа, Падар і Комодо. Регулярного транспорту з Джакарти туди немає ніякого. На Комодо всього півтори сотні населення, одне рибальське сільце, а на Рінджі й Падарі люди взагалі не живуть. Кілька поселень є ще на Флоресі, але постійного зв'язку з ними теж нема. Та й варанів на Флоресі, кажуть, мало. Вони частіше трапляються на Комодо (до речі, слово «комодо» мовою бахаса-індонесіа й означає «варан»). Та як до нього дістанешся? Втім, згадка про малозондських драконів, яку навіяла картина в кав'ярні, одразу ж і звітрилась — не люблю тішитися примарним. Коли наступного дня Анді, радісно усміхаючись, сказав, що завтра ми зможемо прогулятися на Комодо, я навіть не зразу збагнув, що він має на увазі. Пам'ятаю, сказав у відповідь щось про Бандунг. — Але ж… — Він стояв розгублений — Мені здалося, вас зацікавили варани. — А-а, варани!.. Туди хтось летить чи пливе? Анді ніяково потупив очі. — Я зафрахтував «дакоту»… — Зафрахтували?! «Дакоту»?! — Меншого літака у них не знайшлося. Нарешті я все збагнув і тепер, приголомшений новиною, ледве було не крикнув йому, що з моїми фінансами фрахтувати не лише «дакоту», польотна година якої коштує бог знає скільки, а навіть найдешевшого вітрильника просто божевілля. В Індонезії я перебував як звичайний представник радянського морського флоту і, крім скромної платні, ніяких інших засобів не мав. А дорожнеча в країні тоді, в
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (126) »