втрат, то цього не можемо сказати про поезію, маємо на

увазі ті поетичні вкраплення, якими рясніють трактати Сковороди. Однак вважаємо їх

лише першою спробою і надіємось, що при наступних перевиданнях комусь удасться їх.

поліпшити.

Та все ж закінчити це переднє слово нам видається найкраще тими ж словами,

що й починали його.: "Весь світ спить... Та не так спить як про праведника сказано:

"Коли впаде, то не розіб'ється..." Спить глибоко, простягнувшись, наче вдарений об неї

(землю). А наставники, які пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують:

"Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися? " Говорять про мир і немає миру.

Блажен Петро з товаришами своїми! Господь сам будить їх: "Де ви спочиваєте?

Встаньте, - каже, - тоді вже не бійтеся". Тормосить цих похованих і Павло: "Встань

же, мертвий, - і воскресни із мертвих! Доти землею ти будеш і не перетворишся із неї в

Христа, поки не побачиш світлу небесну Людину". І про це ось мова буде: "Прокинувшись,

побачили славу його".

Чуєте? Сковорода знову повертається до нас з благою вістю! "

Отож, прокидаймося, відкриваємо очі Духа, бо тільки ними зможемо побачити

Месію, який іде, щоб допомогти здобути волю, освятити землю України, врятувати душі

наші.

Василь ВОЙТОВИЧ

Μ. І. КОВАЛИНСЬКИЙ

ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Написане 1794 року на давній смак

Non omnis moriar,

(Horatius)[1]

У всьому існуючому є щось головне й всезагальне: у безчленних викопних - земля;

у рослинних - вода; у тваринах - вогонь; в людині - розум і т.п.

Кожне буття становить особливе коло, або свій світ, з відмінностями, поділами,

подрібненнями до незбагненності.

Кожне головне, або всезагальне, цих кіл має над собою і в собі найголовніше,

всесвітнє, верховне, єдине начало: всі тим були.

Це, поширюючись, розрізняючись у здатності, силі, властивостях, поступовості,

здійснює невидимі буття різноманітно і, згущуючись у своєму сходженні, становить у

7

людині мислення, у тваринах - відчуття, у рослинах - рух, у безчленних викопних -

існування.

Людина, тобто втілена мисляча здатність, у цьому началі живе, рухається, існує.

Ця найголовніша, всесвітня, невидима сила єдина - розум, життя, рух, існування, -

виливаючись із невідчутності в явище, із вічності - у всеохопленість часу, із одиничності

виняткового - до безмежної численності, утворюючи коло людства, наділяє йому від

свого головного благородну перевагу - вільну волю.

На цьому головному, корені, началі базується влада урядів, держава владик, сила

царів, любов батьків, честь мудрих, слава добродійних, пам'ять праведних.

Численність вносить відмінність, а це передбачає нерівність і недосконалість;

вільна воля передбачає вибір; цей же - моральну здатність, що може пізнати добро,

істину, досконалість, любити її й краще шукати. Звідси походить подвиг пошуку, і

подвижник істини називається мудрий, а його справа - чеснота.

Парфянин і мідянин, юдей і грек, раб і вільний однаково причетні у цій перевазі

всесвітнього, верховного, єдиного начала.

Подвиг, тобто правильне вживання вільної волі, робить поділ; і цей подвиг у виборі

істинного, доброго, досконалого є правда, що всякому віддає своє: повне - повним і марне

- мирним. Тому мудрий і праведний є одне й те ж.

Поставлений між вічністю й часом, світлом і пітьмою, істиною й брехнею, добром і

злом, маючи переважне право вибирати істинне, добре, досконале і здійснюючи це на ділі,

у всякому місці, бутті, стані, званні, ступені, є мудрий, є праведний. Таким є Муж, про

котрого тут буде мова. Григорій, син Сави, Сковорода народився у Малій Росії, Київського

намісництва, Лубенської округи, в селі Чорнухах, у 1722 році.[2] Батьки його були з

простого люду: батько - козак, мати - такого ж роду. Вони мали міщанський стан,

посередньо достатній, та чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, миролюбним

сусідством виділялись у своєму колі.

Цей їх син, Григорій, на сьомому році від народження відзначався схильністю до

побожності, талантом до музики, охотою до наук і твердістю духа. У церкві він

добровільно ходив на клирос і співав чудово, приємно. Улюблений же і завжди майже ним

повторюваний спів його був оцей Йоана Дамаскина[3] вірш: "Образові золотому, що на

Деїрському полі поставлений, три твої отроки не дотримали безбожного повеління" і ін.

За його бажанням батько віддав його у Київське училище, що тоді славилось

науками.[4] Григорій швидко перевершив своїх ровесників успіхами й похвалами.

Митрополит Київський Самуїл Миславський, людина відмінної гостроти розуму й винят-

кових здібностей до наук, будучи тоді його співучнем, відставав у всьому від нього при

величезному своєму старанні.

Тоді царювала імператриця Єлизавета, любителька музики і Малоросії. Хист

Сковороди до музики і напрочуд приємний голос були причиною вибору його до двору у

співочу капелу, куди й був він посланий при вступі на престол імператриці.[5]

Він недовго там перебував. Імператриця швидко здійснила подорож до Києва і з

нею весь двір. Сковорода, прибувши туди, а при поверненні двора в Санкт-Петербург

отримавши звільнення з чином придворного уставника, залишився в Києві та знову почав

учитися.

Коло наук, що викладалися в Києві, видалося йому недостатнім. Він захотів

побачити чужі краї. Незабаром для цього трапилася нагода, і він скористався нею дуже

охоче.

Від двору був відправлений в Угорщину до Токайських садів генерал-майор

Вишневський, який для тамтешньої греко-руської церкви хотів мати церковників, здатних

до служби й співу. Сковорода, відомий знанням музики, голосом, бажанням бути в чужих

краях, знанням деяких