було таке життя.
Руданський написав про бабу, яка ставила усім святим свічку та ще й чорту… Він писав, що треба всюди, добрі люди, приятеля мати.
Некрасов написав дуже хороший вірш «Залізниця» (правильно «Железная дорога». — М. С.), але він про Україну не написав ні слова, за це йому ніхто не докоряє.
А Василь Андрійович Симоненко любив Україну. А я причому тут?..
Сомику, дуже тебе прошу: як одержиш оцього листа, порви його, бо я через свою старість-глупість можу написати хтозна що.
З повагою Г. Щербань-Симоненко
Без дати
Добрий день, Миколо Данилович Сом! Вітаю всіх Сомів і Соменят! Миколо, що мені робити? Оце прийшла на цвинтар, а там Васину могилу міряє ступнями якесь громило. Каже, що з обкому. «Що це ви робите?» — питаю. А воно відказує: «Як його звідціля уберуть, то я покладу тут свою матір. Або й сам ляжу…» Не дають йому сердешному й поспати… Г. Ф. С-Ш 10-5-1975 р.
Здрастуй, Миколо, твоя дружина і донечка Оксанка! Напишу перше, що Олесика (внука Ганни Федорівни — М. С.) забрали в армію 16-5-1976 р. Я одержала від нього листа, служить він у вас у Києві. Звичайно, після дому нелегко привикати. Але служба є служба, треба своє відбути. Миколо, в тебе ще нема свого сина. Чи не міг би ти провідати хоч мого внука, а сина твого однокашника В. А. Симоненка Олеся Васильовича? І написав би мені все подробно. Мені теж хочеться провідати свого внука. Вибачай за турботу. Г. Ф. Щербань-Симоненко Його адр. м. Київ-49 в/ч 11038 «А». Симоненко О. В. 25-5-1976 р.
Низький уклін з Черкас усім Сомам і Соменятам! Помаленьку тружуся і слухаю пісню Миколи Сома 25-4-1977 р. Трохи про себе. В мене нема нічого нового в житті. Бо ми, пенсіонери, йдемо вже з базару. Живемо буденними днями. Так, як навесні капа зі стріхи вода, так капають униз наші дні. Старість та одиночество — це не розкіш в житті. Миколо і ти, Ніно, бережіть свою сім’ю… Ви мене вибачте. Можливо, свою думку я виказую не всю. Погода в нас однакова. Більше дощику, ніж сонця. Перед моїм вікном дуже гарно розцвіла абрикоса. Любуюсь. З пошаною до вас Г. Ф. Щербань 25-4-1977 р.
Добрий день, милий Сомику! Ти мені написав про Васину книжечку, що незабаром вийде. Оп’ять нічого не чути. Чи ще не вийшла? Коли вийде? Пиши правду, яка є. А як будеш в УЗАПІ (Управління захисту авторських прав. — М. С.), щоб ти довідався, як вийде книжка, чи нам положено хоч трохи копійок. Будь-ласка, якщо тобі не трудно. Я живу по-старому. Новини у нас такі: 26-5-1979 р. Олесь розписується зі своєю Ніною. Не знаю, чого так приспічило. Казав, що ще не буде женитися. Вибачай, що не запрошую на свадьбу, я цим не відаю, сама думаю, що може і я не попаду… Низький, пренизький уклін твоїм дівчатам — Ніні та Оксанці. Ваша бабуся Ганнуся, Щ. Г. Ф. Травень 1979 р.
Добрий день, Миколо Сом та твої дівчата чорноброві Ніна і Оксанка! Вибачай, Миколо, що я тебе турбую своїми незгодами. Ти знаєш, яка я одинока, нікому пожалітися. Тому і пишу тобі. Моє материнське серце болить за Васю, свого сина, тему й невмовчу щось сказати. Вася не зносив хорошої одежини не з’їв смачного куска хліба, не поїздив по світу подивитись, як люди живуть. Він купував книги. Працював день і ніч, писав у кухні. Писав про те, що мав у голові. А тепер, як не Мишко, так Петько живе його трудом. Я, звичайно, не хвалю Олеся, він повинен був забрати батькову бібліотеку. Має свою окрему квартиру. Він свою матір поважає, яка вона не є, але ж мати. По-правді сказати, вона Васину машинку пишущу протранжирила. І книги теж… А Н..? (Не називаю прізвища черкаського поета з етичних міркувань… — М. С.) Чого йому треба від нас? Я б йому порадила написати щось хороше для людей, чим займатися чепухою. Я щось відчуваю, але не звертаю уваги. З мертвим боротися — треба самому вмерти. 1 Поки, Миколо, живеш, дишеш та бачиш хоч трохи хочеться побути в Києві в Софіївському соборі (про Софіївський собор прочитала в «Молоді Черкащини»). Не знаю, чи вдастя через свою старість. Ти пишеш, що література — це бородьба. Все життя бородьба, але ж не однакова. Є люди, які хочуть ступити на крок вище, щоб когось об теє… Бувай здоровий. Пиши свої пісні зимою і навесні. Я Симоненко-Щербань 17-2-1980 р. Так у хаті темно, що покривуляла, як хотіла.
Добрий день, сам Сом, Сомиха і маленьке Соменя! (Не обіжайтеся, що я звертаюся до вас трохи з гумором). Ти знаєш, Миколо, скільки мені хочеться написати тобі листа, але не знімаються руки. Самій не віриться, що може таке бути. У нас недавно 19-9-1980 р. трапилось таке: Петро Павлович Линовицький, який має парт-білет і член Спілки письменників обдурив Люсю (свою жінку) і обікрав Олеся Симоненка. Він викрав книжки Васі Симоненка, які належали Олесю Симоненку, як спадщина батька. Продав і втік. Буцімто до вас у Київ. Отаке-то. Я живу помаленьку, як усі пенсіонери. Тружусь по силі возможності. Місяців через три хочу і мушу стати прабабусею. 27-9-1980 р.
Добрий день, Миколо Сом! Книжки твої я одержала. Щиро тобі дякую і бажаю, щоб ти був такий відвертий, як зараз. Бажаю тобі хороших друзів, а то все з бортів човна змиває мох. Переказую Васине речення. Книжку Марії Петрівні (двоюрідній сестрі. — М. С.) передала. У нас усі хворіють. В Олеся і малої Мирославки грип. Олесь говорить, щоб я береглася. Слизько ходити, боюся упасти. Тепер я зрозуміла, кому мені написати нащот пенсії. Хоч люди нікуди не пишуть і їм добавляють. Я думаю, що я не в ті сани сіла. Скажи, Сомику, чи я писала тобі поздоровлення у січні? Бабуся Ганнуся вже теє… Та й недивно — стільки всього пережити. Напиши, як можна, про київські новини. Я цікавлюсь, де Павличко. Дурних пліток багато. Пробач, що десь покривуляла. Як сонечко виясниться, так пишу рівніше, а як зайде, то навпростець. Привіт усім. До побачення. Б. Г. (Бабуся Ганнуся. — М. С.) Без дати
Шановний Сомику! Мені, звичайно, треба побувати в Києві, порадитися з розумними людьми. Десь в Болгарії і Польщі друкувалися Васині вірші. Нам прийшло з Москви 142 крб. Просять, щоб ми вислали на спадщину документ. Ми послали. (Це було ще 24-1-81 р.) Але забракували — не такий. Півтора місяці я ходила, поки виклопотала новий. Послали 11 квітня. І досі ні бе, ні ме. Не доберу в цьому нічого. Що за чесність? Миколо, якби в мене не ці 70 за пличима, то я б давно приїхала у Київ. А так мушу тебе просити, щоб ти сходив (якщо неважко) в УЗАП та узнав, що треба. Миколо, вітаю тебе з днем вашого свята — «днем преси». Бажаю успіхів у праці і всього-всього світлого в житті. Низький уклін твоїм дівчатам Ніні та Оксанці. Г. Ф. Щ.-Симоненко 2 травня 1981 р.
Добрий день, Миколо Данилович Сом! Вітаю всіх Сомів і Соменят! Миколо, що мені робити? Оце прийшла на цвинтар, а там Васину могилу міряє ступнями якесь громило. Каже, що з обкому. «Що це ви робите?» — питаю. А воно відказує: «Як його звідціля уберуть, то я покладу тут свою матір. Або й сам ляжу…» Не дають йому сердешному й поспати… Г. Ф. С-Ш 10-5-1975 р.
Здрастуй, Миколо, твоя дружина і донечка Оксанка! Напишу перше, що Олесика (внука Ганни Федорівни — М. С.) забрали в армію 16-5-1976 р. Я одержала від нього листа, служить він у вас у Києві. Звичайно, після дому нелегко привикати. Але служба є служба, треба своє відбути. Миколо, в тебе ще нема свого сина. Чи не міг би ти провідати хоч мого внука, а сина твого однокашника В. А. Симоненка Олеся Васильовича? І написав би мені все подробно. Мені теж хочеться провідати свого внука. Вибачай за турботу. Г. Ф. Щербань-Симоненко Його адр. м. Київ-49 в/ч 11038 «А». Симоненко О. В. 25-5-1976 р.
Низький уклін з Черкас усім Сомам і Соменятам! Помаленьку тружуся і слухаю пісню Миколи Сома 25-4-1977 р. Трохи про себе. В мене нема нічого нового в житті. Бо ми, пенсіонери, йдемо вже з базару. Живемо буденними днями. Так, як навесні капа зі стріхи вода, так капають униз наші дні. Старість та одиночество — це не розкіш в житті. Миколо і ти, Ніно, бережіть свою сім’ю… Ви мене вибачте. Можливо, свою думку я виказую не всю. Погода в нас однакова. Більше дощику, ніж сонця. Перед моїм вікном дуже гарно розцвіла абрикоса. Любуюсь. З пошаною до вас Г. Ф. Щербань 25-4-1977 р.
Добрий день, милий Сомику! Ти мені написав про Васину книжечку, що незабаром вийде. Оп’ять нічого не чути. Чи ще не вийшла? Коли вийде? Пиши правду, яка є. А як будеш в УЗАПІ (Управління захисту авторських прав. — М. С.), щоб ти довідався, як вийде книжка, чи нам положено хоч трохи копійок. Будь-ласка, якщо тобі не трудно. Я живу по-старому. Новини у нас такі: 26-5-1979 р. Олесь розписується зі своєю Ніною. Не знаю, чого так приспічило. Казав, що ще не буде женитися. Вибачай, що не запрошую на свадьбу, я цим не відаю, сама думаю, що може і я не попаду… Низький, пренизький уклін твоїм дівчатам — Ніні та Оксанці. Ваша бабуся Ганнуся, Щ. Г. Ф. Травень 1979 р.
Добрий день, Миколо Сом та твої дівчата чорноброві Ніна і Оксанка! Вибачай, Миколо, що я тебе турбую своїми незгодами. Ти знаєш, яка я одинока, нікому пожалітися. Тому і пишу тобі. Моє материнське серце болить за Васю, свого сина, тему й невмовчу щось сказати. Вася не зносив хорошої одежини не з’їв смачного куска хліба, не поїздив по світу подивитись, як люди живуть. Він купував книги. Працював день і ніч, писав у кухні. Писав про те, що мав у голові. А тепер, як не Мишко, так Петько живе його трудом. Я, звичайно, не хвалю Олеся, він повинен був забрати батькову бібліотеку. Має свою окрему квартиру. Він свою матір поважає, яка вона не є, але ж мати. По-правді сказати, вона Васину машинку пишущу протранжирила. І книги теж… А Н..? (Не називаю прізвища черкаського поета з етичних міркувань… — М. С.) Чого йому треба від нас? Я б йому порадила написати щось хороше для людей, чим займатися чепухою. Я щось відчуваю, але не звертаю уваги. З мертвим боротися — треба самому вмерти. 1 Поки, Миколо, живеш, дишеш та бачиш хоч трохи хочеться побути в Києві в Софіївському соборі (про Софіївський собор прочитала в «Молоді Черкащини»). Не знаю, чи вдастя через свою старість. Ти пишеш, що література — це бородьба. Все життя бородьба, але ж не однакова. Є люди, які хочуть ступити на крок вище, щоб когось об теє… Бувай здоровий. Пиши свої пісні зимою і навесні. Я Симоненко-Щербань 17-2-1980 р. Так у хаті темно, що покривуляла, як хотіла.
Добрий день, сам Сом, Сомиха і маленьке Соменя! (Не обіжайтеся, що я звертаюся до вас трохи з гумором). Ти знаєш, Миколо, скільки мені хочеться написати тобі листа, але не знімаються руки. Самій не віриться, що може таке бути. У нас недавно 19-9-1980 р. трапилось таке: Петро Павлович Линовицький, який має парт-білет і член Спілки письменників обдурив Люсю (свою жінку) і обікрав Олеся Симоненка. Він викрав книжки Васі Симоненка, які належали Олесю Симоненку, як спадщина батька. Продав і втік. Буцімто до вас у Київ. Отаке-то. Я живу помаленьку, як усі пенсіонери. Тружусь по силі возможності. Місяців через три хочу і мушу стати прабабусею. 27-9-1980 р.
Добрий день, Миколо Сом! Книжки твої я одержала. Щиро тобі дякую і бажаю, щоб ти був такий відвертий, як зараз. Бажаю тобі хороших друзів, а то все з бортів човна змиває мох. Переказую Васине речення. Книжку Марії Петрівні (двоюрідній сестрі. — М. С.) передала. У нас усі хворіють. В Олеся і малої Мирославки грип. Олесь говорить, щоб я береглася. Слизько ходити, боюся упасти. Тепер я зрозуміла, кому мені написати нащот пенсії. Хоч люди нікуди не пишуть і їм добавляють. Я думаю, що я не в ті сани сіла. Скажи, Сомику, чи я писала тобі поздоровлення у січні? Бабуся Ганнуся вже теє… Та й недивно — стільки всього пережити. Напиши, як можна, про київські новини. Я цікавлюсь, де Павличко. Дурних пліток багато. Пробач, що десь покривуляла. Як сонечко виясниться, так пишу рівніше, а як зайде, то навпростець. Привіт усім. До побачення. Б. Г. (Бабуся Ганнуся. — М. С.) Без дати
Шановний Сомику! Мені, звичайно, треба побувати в Києві, порадитися з розумними людьми. Десь в Болгарії і Польщі друкувалися Васині вірші. Нам прийшло з Москви 142 крб. Просять, щоб ми вислали на спадщину документ. Ми послали. (Це було ще 24-1-81 р.) Але забракували — не такий. Півтора місяці я ходила, поки виклопотала новий. Послали 11 квітня. І досі ні бе, ні ме. Не доберу в цьому нічого. Що за чесність? Миколо, якби в мене не ці 70 за пличима, то я б давно приїхала у Київ. А так мушу тебе просити, щоб ти сходив (якщо неважко) в УЗАП та узнав, що треба. Миколо, вітаю тебе з днем вашого свята — «днем преси». Бажаю успіхів у праці і всього-всього світлого в житті. Низький уклін твоїм дівчатам Ніні та Оксанці. Г. Ф. Щ.-Симоненко 2 травня 1981 р.