таємницю застави (дерев´яної дощечки з металевою пластинкою), яку знайшли тоді в руках у старої, розповів докладно про те, як взяв в убитої ключі, описав, які вони були, згадав про скриньку і що в ній було; навіть перелічив деякі з предметів, що там лежали; пояснив загадку вбивства Лизавети. […]

Словом, справа з´ясувалася цілком. Слідчих і суддів дивувало, між іншим, те, що він сховав гаманець і речі під камінь, не покористувавшись ними, а найбільше те, що він не тільки не пам´ятав докладно, які саме речі взяв, а навіть і скільки їх було, не міг сказати до ладу. Саме ця обставина, що він і разу не розкрив гаманця і не знав навіть, скільки ж у ньому лежить грошей, здалася неймовірною (в гаманці виявилося триста сімнадцять карбованців на срібло і три двогривеники; від довгого лежання під каменем деякі верхні, найцінніші, кредитки дуже попсувалися). Довго домагалися: чому саме обвинувачений тільки про цю обставину говорить неправду, тим часом як в усьому іншому признається добровільно, нічого не приховуючи? Нарешті, дехто (особливо з психологів) припустили навіть можливість того, що й справді він не заглядав у гаманець, а тому й не знав, що в ньому було, і, не знаючи, так і поклав під камінь, а вже з цього і робили висновок, що сам злочин не міг інакше й статися, як в стані певного тимчасового божевілля, так би мовити, в стані хворобливої мономанії вбивства і грабунку, без будь-якої дальшої мети і корисливого розрахунку. Тут, до речі, приспіла найновіша модна теорія тимчасового божевілля, яку так часто намагаються застосувати в наш час до деяких злочинців. До того ж давній іпохондричний стан Раскольникова упевнено посвідчили багато людей, лікар Зосимов, колишні його товариші, хазяйка, служниця. Все це значно сприяло висновку, що Раскольников не зовсім скидається на звичайного вбивцю, лиходія і грабіжника, бо тут щось інше. На превелику досаду тих, хто обстоював цю думку, сам злочинець майже не намагався обороняти себе; на останні запитання: що саме Могло схилити його до вбивства і що спонукало його вчинити грабунок, він відповідав цілком ясно, з найгрубішою точністю, що причиною всього були його скрутний стан, його злидні і безпорадність, бажання зміцнити перші кроки своєї життєвої кар´єри за допомогою принаймні трьох тисяч карбованців, які він сподівався знайти у вбитої. Зважився ж він на вбивство через свій легкодумний і малодушний характер, роздратований до того ж нестатками і бідуванням. А на запитання, що саме спонукало його прийти із зізнанням, прямо відповів, що чисто- серде каяття. Все це було вже занадто одверто…

Вирок, проте, був м´якшим, ніж можна було сподіватись, зважаючи на вчинений злочин, і, може, саме через те, що злочинець не тільки не хотів виправдуватись, але навіть мовби сам докладав зусиль, щоб іще більше звинуватити себе. Всі дивні і особливі обставини були взяті до уваги. Хворобливого і скрутного стану злочинця перед тим, як він вчинив злочин, ніхто не брав під сумнів. Те, що він не скористався пограбованим, пояснили почасти пробудженням каяття, почасти тим, що під час учинення злочину він був у не зовсім здоровому розумі. Обставини несподіваного вбивства Лизавети навіть правили за доказ на підтвердження останнього припущення; людина вчиняє два вбивства і водночас забуває, що двері не зачинені! Нарешті, добровільне зізнання, саме тоді, коли справа так заплуталась внаслідок неправдивого показання на себе занепалого духом фанатика (Миколая), а також і те, що проти справжнього злочинця не тільки безперечних доказів, а навіть і підозрінь майже не було (Порфирій Петрович цілком додержав свого слова),— все це остаточно сприяло пом´якшенню долі обвинуваченого.

Виявилися, крім того, зовсім несподівано й інші обставини, що дуже допомогли підсудному. Колишній студент Разуміхін розшукав десь відомості і подав докази, що злочинець Раскольников, під час свого перебування в університеті, останні свої гроші витрачав, щоб допомогти своєму бідному і сухотному університетському товаришеві і майже цілком утримував його протягом півроку. Коли ж той помер, піклувався про старого і хворого батька померлого товариша (який утримував і годував свого батька своєю працею мало не з тринадцятирічного віку), улаштував, нарешті, старого в лікарню, і коли той теж помер, поховав його. Всі ці відомості також до деякої міри сприятливо вплинули на вирішення долі Раскольникова. Сама колишня хазяйка його, мати померлої нареченої Раскольникова, вдова Зарніцина, посвідчила теж, що коли вони ще жили в іншому будинку, коло П´яти Рогів, Раскольников під час пожежі, вночі, виніс з якоїсь квартири, що вже зайнялася, двох маленьких діток, сам же при цьому дістав серйозні опіки. Цей факт був докладно розслідуваний і досить повно засвідчений багатьма людьми. Отже, закінчилося тим, що злочинець був засуджений до каторжних робіт другого розряду, на строк всього тільки вісім років, зважаючи на добровільне зізнання і на деякі обставини, що пом´якшували його провину.

Ще на початку процесу мати Раскольникова тяжко захворіла. Дуня й Разуміхін визнали за потрібне вивезти її з Петербурга на весь час суду. Разуміхін вибрав місто в районі залізниці і недалеко від Петербурга, щоб мати могла регулярно стежити за ходом процесу і водночас якнайчастіше бачитися з Євдокією Романівною. […]

Через п´ять місяців після того, як злочинець добровільно зізнався, вийшов йому вирок. Разуміхін приходив на побачення до нього в тюрму, коли тільки це було можливо. Соня теж. Нарешті, настала й година розлуки; Дуня поклялася братові, що ця розлука не навік; Разуміхін теж. У молодій і гарячій голові Разуміхіна твердо усталилася думка в наступні три-чотири роки закласти, по можливості, хоча б початок майбутнього статку, зібрати хоч скількись грошей і переїхати в Сибір, де ґрунт багатий в усіх відношеннях, а працівників, людей і капіталів мало; оселитись там у тому самому місті, де буде Родя, і… всім разом почати нове життя. Прощаючись, всі плакали. Раскольников в ті останні дні був дуже задумливий, багато розпитував про матір, раз у раз турбувався про неї. Навіть так мучився за неї, що це тривожило Дуню. Дізнавшись докладно про тяжкий моральний стан матері, він одразу спохмурнів. З Сонею він був чомусь особливо неговіркий увесь цей час. Соня за допомогою грошей, які залишив їй Свидригайлов, давно вже зібралась і приготувалася рушити за партією арештантів, з якою відправлять і його. Про це ніколи й слова не було мовлено між нею і Раскольниковим; та обоє знали, що це так буде. […]

Через два місяці після того Дунечка вийшла заміж за Разуміхіна. Весілля було сумне і тихе. А