— Нікого немає? — спитав Раскольников, звертаючись до чоловіка біля бюро.
— А вам кого?
— Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух… як це там у казці… забув! М-моє ш-шанування! — пролунав раптом знайомий голос.
Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати. «Це сама доля,— подумав Раскольников,— чого він тут?»
— До нас? Яким побитом? — весело вигукував Ілля Петрович. (Він був, видно, в чудовому і навіть трошечки збудженому настрої).— Коли в якійсь справі, то ще рано завітали. Я сам випадково… А втім, чим можу. Я, знаєте… як? як? Даруйте…
— Раскольников.
— Ну що ви: Раскольников! Та невже ви могли подумати, що я забув! Ви вже, будь ласка, не вважайте мене за такого… Родіон Ро… Ро… Ро- діонович, адже так, здається?
— Родіон Романович.
— А так, а так! Родіон Романович, Родіон Романович. От це ж я й питаю. Навіть не раз розпитував, як ви там. По щирості скажу, з того часу я дуже шкодував, що ми так тоді з вами… мені потім пояснили… я дізнався, що молодий літератор і навіть учений… і, так би мовити, перші кроки… Господи! Та хто ж з літераторів і вчених з самого початку не робив оригінальних кроків! Я і дружина моя — ми обоє поважаємо літературу, а що вже дружина, то страх як!.. Літературу і мистецтво! Аби благородство було, а всього іншого можна здобути талантами, знанням, розумом, генієм! […] До вас, кажуть, рідні приїхали?
— Еге ж, мати й сестра.
— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру,— освічена і прекрасна особа. Скажу вам, я пошкодував, що ми тоді з вами так погарячилися. Казус! А що я на вас тоді, з приводу вашої непритомності, таким поглядом глянув,— то потім воно якнайкраще з´ясувалося! Бузувірство і фанатизм! Розумію ваше обурення. Може, з приводу прибуття родини квартиру міняєте?
— Ні-ні, я тільки так… Я зайшов спитати… Я думав, що знайду тут Замьотова.
— А так! Ви ж заприятелювали; чув, аякже. Ну, Замьотова у нас вже немає,— не застали. Еге ж, втратили ми Олександра Григоровича! З учорашнього дня немає вже його в нас; перейшов… і, йдучи, з усіма навіть посварився… так якось неввічливо навіть… Легковажний хлопчисько, правду казати; а надії подавав; та от, що з ним вдієш, з блискучим юнацтвом нашим! Іспит, чи що, якийсь складати хоче, адже у нас же тільки б побазікати та пофанфаронити, на тому іспит і кінчиться. Це ж не те, що, наприклад, ви або там пан Разуміхін, ваш друг! Ваша кар´єра — вчена частина, і вас уже не зіб´ють невдачі! Он скільки цих самогубств пішло,— ви цього уявити собі не можете. Отак проживає останні гроші і вбиває самого себе. Дівчиська, юнаки, старі теж… Он ще сьогодні вранці повідомлено про якогось пана, що недавно приїхав. Ниле Павловичу, чуєте, Ниле Павловичу! як його, джентльмена того, про якого повідомили оце, що застрелився десь на Петербурзькій?
— Свидригайлов,— сипло і байдуже відповів хтось з другої кімнати.
Раскольников здригнувся.
— Свидригайлов! Свидригайлов застрелився! — скрикнув він.
— Як! Ви знаєте Свидригайлова?
— Еге ж… знаю… Він недавно приїхав…
— А так, недавно приїхав, дружину поховав, людина зовсім безшабашна, і раптом застрелився, і так скандально, що уявити не можна… залишив у своїй записній книжці кілька слів, що вмирає при здоровому розумі і просить нікого не винуватити в його смерті. Цей гроші, кажуть, мав. А ви звідки його знаєте?
— Я… знайомий… моя сестра жила у них в домі гувернанткою…
— Он що… То ви нам, виходить, можете про нього розповісти. А ви і не підозрівали?
— Я його вчора бачив… він пив вино… я нічого не знав. Раскольников відчував, що на нього мовби щось упало і придушило його.
— Ви знову начебто зблідли. У нас тут таке важке повітря…
— Еге ж, мені вже пора,— пробурмотів Раскольников,— пробачте, потурбував…
— О, будь ласка, скільки завгодно! приємність зробили, і я радий сказати…
Ілля Петрович навіть руку простягнув.
— Я хотів тільки… я до Замьотова…
— Розумію, розумію, і зробили нам приємність.
— Я… дуже радий… до побачення…— усміхався Раскольников. Він вийшов; він хитався. В голові йому наморочилось. Він не відчував, чи стоїть ще на ногах. Він став спускатися сходами, тримаючись правою рукою за стіну. […]
Тут, біля виходу, стояла бліда, вся помертвіла Соня і дико, дико на нього подивилась. Він спинився перед нею. Щось болюче і змучене відбилося на її обличчі, щось розпачливе. Вона сплеснула руками. Потворна, розгублена усмішка видавилась на його устах. Він постояв, усміхнувся і повернув назад, знову в контору.
Ілля Петрович вже сидів і переглядав свої папери. Перед ним стояв той самий чоловік, який штовхнув тоді Раскольникова, підіймаючись по сходах.
— А-а-а! Ви знову! Залишили щось?.. Та що з вами? Раскольников із зблідлими губами, дивлячись прямо перед собою, тихо наблизився до нього, підійшов до самого стола, сперся на нього рукою, хотів щось сказати, але не міг; вихоплювались тільки якісь невиразні звуки.
— Вам недобре, стілець! Ось, прошу, сядьте! Води! Раскольников сів, але не зводив очей з обличчя дуже неприємно здивованого Іллі Петровича. Обидва якийсь час дивились один на одного і чекали. Принесли води.
— Це я…— почав було Раскольников.
— Випийте води.
Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:
— Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував.
Ілля Петрович розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві.
Раскольников повторив своє зізнання…
Епілог
І
Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; в місті фортеця, в фортеці тюрма. В тюрмі вже дев´ять місяців відбуває кару зсильнокаторжний другого розряду, Родіон Раскольников. З того дня, як він вчинив злочин, минуло півтора року.
Судочинство в його справі пройшло без відчутних утруднень. Злочинець упевнено, точно і ясно потверджував своє зізнання, не заплутуючи обставин, не пом´якшуючи їх собі на користь, не перекручуючи фактів, не забуваючи про найменші подробиці. Він змалював до найменшої дрібниці весь процес убивства: пояснив