Дзвіночок сів і почухав шию задньою лапою. На те чухання кроленята обернулись і всі разом кинулися з виямки, почали дертися на Ліщину, попискуючи:
— Ліщина-ра! Ліщина-ра!
— Ану, вгамуйтеся!— сказав Ліщина, розганяючи малих стусанчиками.— Я прийшов зовсім не для того, щоб битися з юрбою таких нікчем, як ви. Краще дослухаймо казку до кінця!
— Але сюди їде чоловік на коні, Ліщино-ра!— сказало одне кроленя.— Треба тікати в гай!
— Звідки ти це взяв?— здивувався Ліщина.— Я нічого не чую!
— Я сам не знаю звідки, Ліщино-ра!— відповіло воно.— Тільки я певен, що не помиляюсь!
Вони трохи почекали, й червоне сонце опустилося ще нижче. Вільтуріль уже хотіла продовжити казку, як почувся тупіт копит і на заході з’явився вершник.
— Він їде мимо й не зачепить нас,— мовив Срібний.— А ти чудний хлопець, малий Треаре! Було так далеко, а ти почув!
— Такий вже він у нас!— сказала мама Вільтуріль.— Днями він розказав, як виглядає річка,— уві сні побачив. Це йому передалось чуття його тата — П'ятого!
— Чуття П’ятого?— перепитав Ліщина.— Ну, якщо у нас є такі спадкоємці, то можна не боятися за наше майбутнє! Але щось воно холодно стає! Ходімо краще в нору та й дослухаємо казку до кінця в теплі-добрі!
Через кілька хвилин нагорі не зосталось жодного кроля. Сонце зайшло за сусіднім пагорбом, і на потемнілому східному небосхилі проблисли осінні зорі.
А під землею продовжували розповідати казку...
«І що ж трапилося насамкінець?»— запитає читач, побувавши з Ліщиною та його товаришами у всіх пригодах і повернувшись з ними нарешті до колонії, яку П’ятий вимріяв для них що в сендлфордських полях. Мудрий містер Локлі стверджує, що дикі кролі живуть два-три роки. Він-бо все-все знає про кролів, але Ліщина таки прожив довше — кілька гарних літ, як кажуть у тих краях, і добре вивчив, як виглядають пагорби, коли весна приходить на зміну зимі, зима — на зміну осені, а тоді знов приходить весна...
Колонія жила в щасті й мирі, й так само щасливо зажила нова колонія біля Цезаревого Пояса, яку склали наполовину вотершипці й наполовину ефрафанці — та Сама колонія, що її замислив Ліщина того страшного вечора, коли, намагаючись попри все врятувати своїх друзів, він був вирушив на переговори з генералом Звіробоєм. Першим Головним Кролем нової колонії став Жовтоцвіт, який запросив до себе радниками Суницю й Жостіра; він відмовився від системи міток і тільки вряди-годи посилав кролів у Великий Патруль. Горицвіт залюбки погодився прислати частину кролів з Ефрафи, й перший загін переселенців повів капітан Гравілат.
Генерала Звіробоя так більше ніхто й не бачив. Але й справді, як казав Жовтоцвіт, ніхто ж ніде не бачив його трупа, то зрештою могло й статись, що той незвичайний кріль таки забіг десь далеко і жив собі далі своїм лютим життям, усе так само винахідливо побиваючи елілів. Небагато місяців збігло, а вже на Вотершипі ніхто не пам’ятав і не цікавився особливо, чи він сам, а чи його товариш походить від одного або й двох батьків ефрафанців, а чи в його жилах нема й краплі ефрафанської крові. Ліщина такому поворотові справ був тільки радий. Але в колонії часто розказували легенду, що десь там, за пагорбами, живе самотою величезний кріль — велетень, що розганяє елілів, як мишей, а пастися ходить на небо. І, мовляв, коли кролям загрожуватиме велика небезпека, він прийде на поміч і битиметься за тих, хто вшановує його ім’я. А кролячі мами страхають своїх кроленят, що коли ті їх не слухатимуться, то прийде генерал Звіробій і забере їх,— той самий генерал, що доводився двоюрідним братом самому Чорному Кролеві. Отакий був пам’ятник Звіробоєві. Знав би він, що така зосталася по ньому пам’ять, то, мабуть, неабияк тим би втішився.
Одного холодного вітряного ранку в березні (вже й не скажу, котра то була весна) Ліщина дрімав у своєму лігві, то прокидаючись, то знову впадаючи в дрімоту. Останнім часом він рідко виходив нагору, бо дуже став мерзлякуватий, та й нюх і ноги були вже не ті, що колись. Снилась йому всяка всячина — щось про дощ і бузиновий цвіт, коли це він прокинувся і відчув, що біля нього тихенько лежить якийсь інший кріль. Певно, хтось із молодиків прийшов спитати поради. Хоча вартовий, що надворі охороняв вхід до його нори, мав би спочатку попередити його, Ліщину, а тоді вже впускати гостя. Та дарма!—подумав Ліщина. Він підвів голову й спитав:
— Ти хочеш поговорити зі мною?
— Так, саме для цього я й прийшов!— відповів гість.— Адже ти знаєш мене, чи не так?
— Авжеж, знаю,— сказав Ліщина, сподіваючись, що за мить пригадає гостеве ім’я. І тоді побачив, що гостеві очі в пітьмі лігва ледь мерехтять срібним світлом.— Так, мій повелителю!— мовив він.— Так, я знаю тебе!
— Останнім часом тебе змагає втома,— сказав гість,— але я можу цьому зарадити. Я прийшов спитати тебе: чи не хотів би ти пристати до моєї Оусли? Ми будемо раді тобі! У нас тобі сподобається! Ти готовий? То й ходімо!
Вони вийшли нагору повз молодого вартового, що не звернув на гостя ніякісінької уваги. Світило сонце, й кілька кролів та кролиць, попри холод, вийшли на сильфлай. Тут Ліщині здалося, що тіло більш йому не потрібне, й він лишив його на краю канави, але ще спинився на мить — глянути па своїх кролів та трохи звикнути до предивного відчуття, ніби сила й спритність невичерпно переливаються з нього в їхні молоді тіла.
— Не потерпай за них!— сказав його супутник.— Усе в них буде гаразд і в тисяч їм подібних. Ходім зі мною, і ти побачиш і зрозумієш, що я хотів цим сказати!
І одним дужим стрибком опинився на вершині пагорка. Ліщина не відстав від нього. Разом вони легко подалися через гай, де вже розпукувалися первоцвіти.
ББК 84.4Вл
А 28
Книга сучасного англійського письменника-натураліста про мандри гурту молодих диких кролів, які, покинувши перенаселену домівку, шукають собі кращої долі.
Кожна сторінка дихає такою любов’ю до пухнастих мандрівників, що читач мимоволі переймається високогуманістичним пафосом автора: життя на Землі можливо зберегти лише за умови гармонійного, рівноправного співіснування «дикої» природи та людської цивілізації.
Книга современного английского писателя-натуралиста об опасном путешествии диких кроликов, которые, оставив перенаселенные родные места, ищут себе лучшей судьбы.
Каждая страница произведения дышит такой любовью к пушистым путешественникам, что читатель