знімають нервове напруження. Холмс здається людиною розуму, а не почуття, досить сухою, без сентиментів і слабощів. Однак він не позбавлений честолюбства і навіть хвалькуватості, радіє, коли йому вдається здивувати своїми висновками інших, передусім свого простодушного друга Вотсона.

На сторінках оповідань розсипано багато випадків, коли Шерлок не без франтівства показує свою здатність, використовуючи метод дедукції, за дрібними, майже непомітними ознаками прочитувати біографію якоїсь людини, розкривати її характер чи звички, реконструювати хід подій тощо. Незважаючи на зовнішню холодність і непорушність, він по-людському радіє зі здивування, захоплення чи розгубленості, з якими оточення сприймає цей своєрідний хист. Ці міні-вистави ведуться із справжнім драматургічним і акторським талантом, прикрашають сторінки творів про Холмса, вони їхні прикмети, те, що добре запам’ятовується.

Не раз писалося про те, що великий детектив — людина демократична якщо не за переконаннями, то в емоційному плані. Вище вже згадувалося, що він мало цікавиться грошима, і тому йому байдуже, хто звертається до нього з проханням розслідувати якусь заплутану справу — аристократичний сноб чи навіть сам голова вітчизняного або іноземного уряду, багатий лендлорд, промисловець чи людина незаможна, служниця, гувернантка, ремісник, молодий інженер чи самотній літній урядовець. Є певні нюанси в тому, як він ставиться до таких різних за своїм соціальним станом клієнтів. Королі й міністри дратують його своєю пихатістю, спробами розглядати детектива як власного слугу, і він завжди вміє поставити їх на місце, показати їм свою розумову перевагу, свою незалежність і гідність. Часто трактує їх поблажливо або із зверхністю.

Зовсім інакше ставиться він до тих нещасних і бідних людей, яких зла доля змушує звернутись до нього. З ними він підкреслено уважний і ввічливий, іноді навіть ніжний, намагається нічим не схвилювати їх і не образити, не шкодує часу й витрат, щоб їм допомогти.

Приваблива риса Холмса — його щирість, з якою він розповідає про себе Вотсону, не приховуючи і своїх слабостей. Іронія, з якою він ставиться до багатьох подій, явищ, людських типів, знімає серйозність і старанність в оповідній манері Вотсона, надає історіям, які він розказує, блиску, іскристості.

Але Шерлок Холмс не єдиний герой оповідань. Хай який звичайний, сіренький, навіть нуднуватий доктор Вотсон, він просто таки необхідний у структурі новел Кокан Дойля. Ця постать — складова того самого принципу контрасту, на якому будується художня виразність більшості образів письменника. Відома істина про те, що протилежності сходяться. Дві полюсні протилежності — Холмс і Вотсон — створюють необхідну гармонію. Вони неначе різні грані англійського національного характеру. Опосередкованим доказом цього може служити твір сучасника Конан Дойля Бернарда Шоу «Пігмаліон», в якому два герої — професор Хіггінс і полковник Піккерінг — в основі своїй той самий контрастний дует, що й Холмс та Вотсон, ті ж таки грані типового англійського характеру. Вотсонова мужність і педантична чесність, вишукана ввічливість і наївна прямолінійність не можуть не викликати симпатії. Він об’єктивно оцінює свою звичайність порівняно з геніальністю друга, свідомо обирає роль помічника, оспівувача, літописця. А втім, коли треба, він іде на ризик заради істини, готовий захистити і підтримати свого друга у смертельно небезпечних ситуаціях. Його чудова пам’ять, уважність, літературний талант свідчать про те, що й скромний Вотсон не такий уже нездара і невдаха, яким себе малює.

Величезною заслугою Конан Дойля як письменника було й те, що, будуючи свою оповідь, він завжди прагнув зробити її оригінальною, несхожою на всі попередні. Хоча в суті своїй розслідування Холмса спираються на той самий принцип, але кожного разу на цій основі виростає нова барвиста й оригінальна рослина. «Голубий карбункул» за настроєм, постатями, ситуаціями аж ніяк не схожий на «Лев’ячу гриву», «Скандал у Богемії» не нагадує «Останню справу Холмса» тощо. Щоправда, часто-густо повторюється вихідна ситуація — сіренький день, полум’я у каміні вітальні на Бейкер-стріт, знуджений Шерлок Холмс у халаті невиразного кольору, раптовий дзвоник біля дверей будинку пані Хадсон, схвильований або змучений відвідувач, що приносить з собою запах біди, вологість сліз, напруження нещастя. Та далі все розгортається по-своєму, все захоплює незвичністю, веде за собою в глибини Шерлокових міркувань, все вирішується здебільшого неочікувано, хоч переконливо і логічно.

Не всі оповідання однаково вдалися авторові. Були серед них і такі, де «гончак» Шерлок виступав начебто втомленим і байдужим, повторював себе самого (точніше, це було з самим автором). Але найкраще — і цього досить багато — зроблено з такою блискучою майстерністю, так чисто й витончено, що не набридає знову і знову перечитувати такі твори, як «Спілка рудих», «Порожній будинок», «Пістрява стрічка», «Шість Наполеонів» і, звичайно ж, «Етюд у багряних тонах». Тільки по-справжньому значний художній твір може викликати у читача бажання перечитувати його не заради фабули, інтриги, сюжету, а заради атмосфери, загального настрою, тонких деталей і живих людських характерів. І тепер ми можемо повернутися до думки, висловленої на початку цієї статті.

Чи був Артур Конан Дойль видатним художником? Мабуть, помилялися ті його колеги-письменники й ті критики, які вважали його не досить цікавим з естетичного погляду. Стиль цього майстра художнього слова не вражає особливою яскравістю, примхливою оригінальністю чи вишуканістю. Ми не знайдемо в нього порівнянь, метафор чи інших формальних засобів, які б зупиняли увагу своєю небуденністю, були б справжнім відкриттям у царині художнього. Але його рядки випромінюють ту прекрасну сумлінну простоту, ту переконливу ясність, ту кристалічну чіткість, відграненість кожного слова, кожної фрази, які теж є ознакою високого художнього рівня, становлять особливості цілісного стилю Конан Дойля. Конан Дойль демократичний у тому розумінні, що він письменник для всіх. Переважна більшість читачів може назвати його своїм улюбленцем. А це — велика заслуга будь-якого майстра.

Кажуть, що час — найкращий суддя, що його вироки найсправедливіші, і саме вони не підлягають перегляду. Вирок часу щодо вартості творів Конан Дойля винесено. Письменник цей не загубився в анналах історії літератури, а залишився серед живих постатей красного письменства. Мабуть, до цього спричинилося його переконання, висловлене ще на початку повісті «Етюд у багряних тонах» устами доктора Вотсона: «Щоб