вона доти, поки друзі не спалять його тіла. Пророкує й Ахіллові близьку його смерть (віщі сни!), а далі просить: «Кості мої поховай од твоїх не окремо, Ахілле, / Разом, як ми в нашім домі зростали, нехай спочивають»… Йому ж — Ахілл: «Ближче до мене підходь! Обнімім один одного міцно / Й хоч на хвилину болючим уп’ємося щирим риданням!» Але дарма: хоча сон і брат смерті — між простягненими руками друзів пролягає нездоланна межа потойбіччя: «Мовивши так, простягнув він товаришу любому руки, / Та не обняв, — душа його зникла, як дим той, під землю / З шелестом тихим…» І захлинувся б од невимовного болю герой, якби не рятівне пробудження: «Скочив на ноги Ахілл…»
При сумній темі — для усмішки (епіграма пізньолатинського анонімного поета): «Сонячний Феб уві сні повелів, щоб вина не вживав я, / Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю»…
Пам'ятник
Отож, підсумовує автор «Загадок», ймення — не лише порожній звук (nomen inane) — у ньому живуть людські заслуги (merita) — краща, чи то пак більша, якщо словами Горація (multaque pars mei), частка людського життя. Але час (згадаймо першу загадку) не дармує. Гарно про це, хоч і сумно, — Авсоній у своїй епіграмі, яку переклав М. Зеров («Ім’я на мармурі»):
Що таке «слава дзвінка», над тим думав і Т. Шевченко (як Горацій — син відпущеного на волю раба, так і він — відкуплений на волю син кріпака), тож невипадково закінчує свій «Заповіт», свій «Пам’ятник», знову ж таки, словом — «…незлим тихим»…
Отож, іще раз увиразнюючи циклічність композиції «Загадок» (стилос — пам’ятник), закінчімо наші роздуми на веселій ноті — пізньолатинським двовіршем: «Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе. / Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене»…
При сумній темі — для усмішки (епіграма пізньолатинського анонімного поета): «Сонячний Феб уві сні повелів, щоб вина не вживав я, / Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю»…
С. Monumentum. Пам'ятник
MonumentumNomen habens hominis post ultima fata relinquo:
Nomen inane manet, sed dulcis vita profugit;
Vita tarnen superest meritis post tempora vitae.
Пам'ятник
Ймення людини, яка відійшла, — собі залишаю.
Ось воно, ймення пусте, а миле життя — відлетіло.
Все ж я заслуги людського життя од смерті рятую.
* * *
Загадка підсумовує нескінченні роздуми античних над смертю — і життям у слові. Пам’ять — ось на що й вони покладали надію. Найстрашніше, що може чекати на людину (і в житті, і по смерті) — забуття. А щоб пам’ять тривала якомога довше, споруджували пам'ятники, monumenta (досл. те, що нагадує) — з бронзи, з каменю… «Боже святий, не роби з мене статуї», — благає Юліан Тувім, натякаючи на знаменитий «Exegi monumentum…» Горація, від якого, наче кола по воді, пішло безліч «Пам’ятників» («Я памятник себе воздвиг…», — повторює зачин Горацієвої оди й О. Пушкін). Але саме Горацій не хоче бути непорушною «статуєю»: його «пам’ятник», якщо вчитатись у «зашифровані» образи знаменитої оди (III, 30) — це могутнє дерево, чиє листя, постійно оновлюючись, єднатиме прийдешні покоління словом («листя — мова дерев») — словом Горація. Вийшовши з низів, він завжди «зростатиме у свіжій своїй славі» (бронза, камінь і зростання — щось несумісне)…Отож, підсумовує автор «Загадок», ймення — не лише порожній звук (nomen inane) — у ньому живуть людські заслуги (merita) — краща, чи то пак більша, якщо словами Горація (multaque pars mei), частка людського життя. Але час (згадаймо першу загадку) не дармує. Гарно про це, хоч і сумно, — Авсоній у своїй епіграмі, яку переклав М. Зеров («Ім’я на мармурі»):
Літера тільки єдина блищить, і дві крапки за нею:
«Люцій!» — читаємо ми власне наймення мерця.
Далі нарізане «М», але «М» не цілком збереглося,
Камінь упав і вгорі літеру ту пощербив.
І не вгадає ніхто із остачі нужденної — Марій,
Марцій чи, може, Метелл тут під землею поліг.
Порозпадались на порох усі переплутані скалки, —
Як уложити тепер прізвище з них родове?
Чи ж дивуватися смерті людей? Не втече від загину
Камінь могили твердий, імені слава дзвінка.
Що таке «слава дзвінка», над тим думав і Т. Шевченко (як Горацій — син відпущеного на волю раба, так і він — відкуплений на волю син кріпака), тож невипадково закінчує свій «Заповіт», свій «Пам’ятник», знову ж таки, словом — «…незлим тихим»…
Отож, іще раз увиразнюючи циклічність композиції «Загадок» (стилос — пам’ятник), закінчімо наші роздуми на веселій ноті — пізньолатинським двовіршем: «Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе. / Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене»…