* * *

Дроворубе, зрубай мою тінь…

Ґ. Лорка

Тінь віддавна — щось загадкове, містичне. Це і людина (без неї — і її тіні не буде), і не людина, а лишень — її тінь. Звідси — й уявлення про світ тіней у підземному царстві: там — безпам'ятні, безголосі подоби людей, тіні. В надземному світі, щоб була тінь, потрібне сонце; в підземному, щоб були тіні, навпаки, потрібно, щоб не було сонця. Полеглий герой у Гомера спускається у володіння Аїда (Невида) зі своїм «довготінним» списом. Але на межі того світу спис уже втрачає свій епітет: там він — просто тінь, яка вже не має своєї тіні, як і воїн — своєї. Там — самотність… Є щось загадкове, містичне, притягальне й у театрі тіней…

Але в загадці мова про ту тінь, яка невідступно йде за людиною, тінь наземну, яку годі відділити від тієї речі, завдяки якій вона і є тінню. «Дроворубе, зрубай мою тінь…» — благає у поезії Лорки всохле помаранчеве дерево, бо тільки так воно може позбутись своєї безлистої, безплідної тіні… Тінь дерева у спекотних краях — рятівний прихист для людини. Кожен античний поет віддав шану гостинній тіні — «першому храмові», в який входила людина (можна б укласти об’ємну антологію — про тінь). Початок першої Вергілієвої буколіки (пастушої пісні) — милий для кожної людини «образок»: «Тітіре, ти ото, лігши собі під буком розлогим, / Пісню пастушу свою на тонкій награєш сопілчині…»

«Хто мені скаже, що я таке?» — запитав блазня король Лір. А той: «Лірова тінь». І знову ж — загадка: чи слова блазня — це відповідь на першу частину запитання («Хто мені скаже…»), а чи на другу («…що я таке?»). Тінь — безмовна, але — і красномовна, і правдомовна у тій безмовності, як у Горація: «Pulvis et umbra sumus» (Ми — це лиш порох і тінь). І в цьому «ми» — і королі, й жебраки… Ледь помітний перегук із Горацієм, зокрема, з його «Пам'ятником», — у знаменитій мініатюрі Ґ. Лорки «Chopo у torre» (Сокір і вежа)…

XCVIII. Echo. Exo

Echo

Exo

* * *

Є декілька версій міфу про німфу Ехо, яка уособлює відлуння, що його чути у горах та лісах. За однією з них красуня Ехо, що прекрасно грала на сопілці, відкинула пристрасну любов лісового бога Пана, теж сопілкаря. Розгніваний Пан наслав на неї пастухів, затьмаривши їм розум. Вони зловили Ехо, пошматували її тіло і розкидали його по всій околиці. Але з волі Муз не загинув голос їх улюбленої вихованки: Ехо, чий голос разом із тілом прийняла Земля, відгукується, наслідуючи, як і колись, із сопілкою, голоси людей і птахів, грайливо повторює будь-які звуки…

За іншою версією, Ехо закохалася в Нарциса, але той не відповів їй взаємністю. Ехо, страждаючи, так висохла, що від неї залишився тільки її голос… Був іще міф про те, як Гера, ревнуючи свого чоловіка Зевса, розшукувала його в горах серед німф, але говірлива Ехо заважала богині. За це Гера відібрала їй мову; відтоді Ехо повторює лише закінчення почутих слів. Подібно — у т. зв. «зміїних віршах», загалом у двовіршах (елегійних дистихах), де початок гекзаметра відлунює наприкінці пентаметра, як-от: «Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах, / Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз».

Відлуння — то наче тінь голосу. Відсутність тіні — то пустеля для ока; відсутність відлуння — така ж пустеля для вуха, для душі. Людина в постійному очікуванні відлуння. Навіть у відкритому морі, коли берег далеко: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!» Навіть у Космосі. Бо відлуння — це мовби доторк до межі, це повернення. «Мене жахає мовчання тих неосяжних просторів» (Паскаль про Космос). Саме мовчання, яким повниться простір, де немає, куди б не податися, жодних меж… Декілька збірок перекладів Г. Кочура — під однаковою назвою: «Відлуння». У тій назві — глибокий сенс перекладу, загалом життя: відлуння єднає людей у духовному просторі…

ХСІХ. Somnus. Сон

Somnus

Сон

* * *

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

«О ти, хто спиш, скажи мені, що таке сон», — запитує Леонардо з вершин Високого Відродження. Запитує античну добу, запитує свою, нашу й прийдешню: «Що таке сон?..» І немає на те запитання відповіді. Бо той, хто спить, — не відповість. А прокинувшись — теж не відповість, бо знатиме не більше, аніж той, хто запитує… Хтозна чи вклалася б в одну лишень книгу й антологія снів, справжніх і надуманих, що їх описали, починаючи від Гомера, античні автори. Та скільки б не було їх, тих описів, всі вони ведуть у світ незвіданого, у той загадковий стан, коли людина бачить із заплющеними очима (інакше й не побачить) щось найдивовижніше, химерне, абсурдне — у що, одначе, втрутитись не може. Бо не вона є «режисером» тих видовищ (точніше — видив)…

Інша річ — мрія, сон наяву, мрії-сни, коли сама ж людина вибудовує свої візії, погоджуючи їх зі своїми сподіваннями. Більша частина творів найелегійнішого з-поміж античних елегіків, Тібулла, — це, власне, сни наяву. Його сучасник, Проперцій, любив описувати таки реальні сни: «Бачив я, світе мій, сон…» (II, 26). Античні (як і ми) і вірили в сни, і не вірили в них (ще у Гомера — про дві брами сну: однією вилітають правдиві сни, другою — оманні). Дивувались, як і ми дивуємось: сон — «брат смерті», але водночас, той же сон, — щось найсолодше; як же сон може поєднувати непоєднувальне: смерть — і солодкість?..

Отож і сон, і те, що бачимо вві сні, — вічна тема. Скласти всі античні сни докупи — був би довжелезний (і таки цікавий!) «серіал». Але один кадр у тому серіалі вражав би найбільше. Це, з «Іліади», — коли Ахілл побачив уві сні свого полеглого друга Патрокла. Той нарікає на свою кривду: тіні померлих відганяють його душу від Аїдової брами, й блукатиме