екстремізмі, та все ж переважно воно єднає людей, усюди дає їм змогу почуватися, як удома...

Гадаю, це є однією з причин, чому росіяни так несподівано добре обізнані з історією Фінляндії. Росіяни, на загал, чимало знають про нас, чого не можна сказати про наших західних сусідів, шведів. Вони відчувають певну спорідненість душ з фінами, бо ж і ми колись були частиною Росії. Контраст, порівняно зі Швецією, велетенський. Ті, хто стикався з часто повною, тотальною некомпетентністю шведів щодо Фінляндії, зрозуміють, що я маю на увазі. Фінляндія була провінцією Швеції сім століть! Велике Князівство Фінляндське проіснувало заледве понад сто років, однак росіяни незрівнянно краще за шведів орієнтуються у фінській історії.

Чим же пояснити, що така велетенська країна як Росія, більше знає про своїх сусідів, ніж маленька Швеція? Очевидно, тим, що історія тут завжди жива й присутня. Вона є частиною політики, суспільства та свідомості в цілком інакший спосіб, аніж на Заході.

Ми сидимо на березі річки, смажимо ковбаски, співаємо пісень. Виявляється, мої друзі знають безліч давніх пісень, і радянських, і навіть з часів Громадянської війни. Їм усім від 20 до 35 років, багато хто з них не застав комуністичної Росії, хіба в ранньому дитинстві. Та, попри це, вони все ж знають давні пісні!

День Перемоги — насамперед день єднання, колективне свято. У Росії відчуття належності до колективу відіграє нечувано велику роль. Загальні ритуали обмежені кількома церемоніями, що зосталися з комуністичних часів і стають, здається, щороку дедалі важливішими, щоразу прибираючи нових форм. Вигадці з так званими героїчними георгіївськими стрічками від сили лише кілька років, але вона швидко прижилася. Їх безкоштовно роздають на кожному кроці, пришпилюють на комір піджака, чіпляють до автомобільних антен, дівчата пов'язують на вишукані торбинки.

Це сприяє моєму розумінню Дня Перемоги, розумінню, чому цей день такий важливий для росіян. Та щоразу, коли його святкують, у мені зринає відчуття спротиву, а на душі стає сумно. День Перемоги оповитий флером брехливості, і вона стає відчутнішою, що помпезніше святкування. Друга світова війна продемонструвала некомпетентність радянського керівництва. Москва вистояла тільки завдяки кільком досвідченим і мудрим генералам, а ще своїм майже невичерпним людським ресурсам, які дозволяли напихати ненажерливу утробу фронтів новими солдатами навзамін полеглих. Радянське керівництво посилало на фронт мільйони вояків, як гарматне м'ясо, — без вишколу і навіть без гідного озброєння. За час війни загинуло від 20 до 30 мільйонів радянських громадян — це перевищує втрати всіх країн-учасниць разом. Левова частка цих втрат спричинена не неминучою необхідністю, а лише некомпетентністю.

Вочевидь, не існує жодної іншої системи, яка б забрала життя стількох людей, як комунізм.

Жодний з цих історичних моментів у Росії не обговорюється. Аж ніяк не є предметом дискусії анексія країн Балтії чи концтабори ҐУЛАҐу. Не обговорюється жодна з ран у російській історії, які ще досі кривавлять і не загояться доти, доки Росія вдаватиме, ніби їх ніколи й не було. Мертвотна тиша замовчування страждань російського народу і жахливих прорахунків російського керівництва оглушує...

— Я все своє життя присвятив одній справі: пробудити народ і змусити його іншими очима подивитися на нашу історію. Доки ми не глянемо їй відкрито в обличчя, суспільство не зможе рухатися уперед, — сказав Ігор Чубайс, москвич, доктор історичних наук і опозиціонер з ліберальними поглядами. Ігор один з тих, з ким я познайомилася завдяки своїй роботі, і який став згодом моїм щирим другом.

Ігор Чубайс веде ток-шоу на радіостанції Говорит Москва. Ми зустрічаємося, коли він запрошує мене поговорити про Фінляндію, про те, чому фінська економіка дає собі раду ліпше, аніж російська. Або ж поставивши запитання на російський лад: чому фіни живуть набагато ліпше за росіян?

Таке запитання прозвучало з вуст Ігоря в прямому ефірі. Я мала лише одну відповідь: бо в нас не було комунізму.

Неможливо уявити собі всієї тієї біди, якої комунізм завдав Росії, та принаймні спробую коротко сформулювати: комунізм знищив російське суспільство і зруйнував російську економіку. І це головна причина, чому Фінляндія процвітає, а Росія нидіє, хоча тут комунізм остаточно повалено ще 1991 року. Але росіяни так і не зуміли усвідомити цього...

Мій приятель Микола з Санкт-Петербурга часто гуляє у модній червоній бобці з літерами СССР почерез усі груди. Коля (ласкаве зменшувальне ім'я від Микола) носить її не тому, що хоче повернення совєтських часів, а тому що це прикольно — старі радянські символи нині модні. А ще тому, що вважає радянський період епохою могутності Росії. Це природний для Росії стан.

Коли навесні 2007 року не на жарт розгорівся конфлікт між Росією та Естонією з приводу пам'ятника солдатові-визволителю. я торкнулася цієї теми в розмові з Колею та Янсоном, моїми найближчими друзями. Обидва з вищою освітою, вивчали економіку в Санкт-Петербурзькому університеті. Янсон працює в телекомунікаційній компанії у Санкт-Петербурзі, Коля — на фірмі Рено в Парижі. Обоє мої ровесники, тридцятилітні. Критично налаштовані до Путіна і нинішнього російського режиму. Володіють іноземними мовами, мають ліберальні погляди, багато подорожують. Таких, як Коля та Янсон, я завжди згадую, як приклад, критикуючи фінську журналістську братію за застарілі погляди на Росію. І ось вони сидять переді мною і затято захищають ідіотичну російську політику супроти Естонії. Лише з однієї причини — йдеться ж бо про Велику Вітчизняну війну!

— Є речі, яких не можна прощати. Естонці зневажили Росію і нашу історію, — каже Янсон.

Я погоджуюся, що момент для демонтування пам'ятника — за кілька тижнів до Дня Перемоги — вибрано невдало. До того ж, не надто мудро з боку естонського уряду провадити свою внутрішню політику коштом стосунків з Москвою. Чесно кажучи, естонський уряд трохи несповна розуму. Однак факт залишається фактом: естонці мають право зносити всі пам'ятники, які їм лиш заманеться, на своїй території.

Я запитую Колю та Янсона, чому так важко збагнути, що Естонія просто ніколи НЕ ХОТІЛА бути частиною Радянського Союзу. Тому тепер так прагне перенести пам'ятника.

— Як це, хотіла чи не хотіла! Це було зафіксовано в Ялтинській угоді! — обурюється Коля.

— Так, але ж ніхто не питався естонців!

— Дорогенька Анно-Лєно! Гадаєш, хтось питатиме такі маленькі країни, коли йдеться про велику політику?

Отоді я розсердилася. Трапляються у Росії такі речі, на які, якщо ти фін, реагуєш спонтанно, відчуваючи їх