тонкого тикового полотна.

— Wer bist du?^[5] — спитав він.

Невідомий ворухнувся, голосно сплюнув.

— Номер 14 232, — відповів лаконічно. За мить додав: — Шель. А ти хто?

— Леон Траубе.

Схрещуючись у темряві, їхні голоси звучали зовсім невиразно. Кілька секунд в'язні замислено мовчали.

Гострий кашель вихопився з легенів і повернув Траубе до дійсності. Од раптового приступу виснажене тіло аж засіпалося. Жадібно хапаючи повітря, хворий витер повні сліз очі і довго лежав, покірно чекаючи, поки минеться нестерпний біль. Пульс бився дедалі сильніше, кволий організм жив залишками колишньої енергії, яка от-от могла вичерпатись до краю.

Навколо було темно, в будинку панувала гнітюча тиша. Траубе відчув себе цілком самотнім. І, щоб скоротити безнадійне чекання, він знову повернувся в крашу давніх вражень.

Підвал. Пробираючись через гори щебеню, Траубе і Шель спіткнулись об нерухоме тіло конвоїра. Тремтливі пальці легко вгадали цупку матерію мундира і шкіряний ремінь. Не задумуючись, чи солдат живий, в'язні вийняли у нього з кишені сірники. При блідому вогнику побачили завалений уламками стіни, тиньком і цеглою підвал, засипані сміттям сходи, що вели вгору, і грізні глибокі тріщини на стелі. Траубе засвітив ще одного сірника і схилився над німцем. Безформна глиба бетону розчавила йому голову. Скоцюрблені, мов кігті, пальці стискали чорний автомат.

В кутку застогнав третій в'язень, якого придавило величезним чемоданом. Коли Траубе і Шель витягли його, той сів і, обхопивши руками голову, почав жалібно скиглити: «Get me out… get me out!..»^[6]

— Що він верзе? — спитав Шель.

— Хоче, щоб його визволили, — кинув Траубе. — Це американець Джонсон. Він працював у бараці доктора Шурікке прибиральником.

Оглядаючи підвал далі, в'язні помітили прохід, що вів кудись у глибину. Важкі металеві двері були вибиті, на тріснутому одвірку теліпався видертий замок.

В'язні переступили поріг, зацікавлені й стривожені. Масивні двері, що охороняли цей прохід, могли. навіяти різні припущення. Проте тривога була марною, приміщення виявилося зручно обладнаним сховищем. Засвітивши свічки, що стирчали у тригранному ліхтарі, вони роздивлялися довкола. В кутку стояли два ліжка, над ними містилася невелика бібліотечка, посередині сховища — крісельця й стіл; попід стінами тяглися полиці, заставлені банками консервів, бутлями і пляшками. Ні про що не забуто: тут були навіть радіоприймач, велика посудина з водою і примус.

Далі спогади спливали в пам'яті стомленої людини не зв'язаними між собою уривками.

Знадвору не долинав жоден звук, вони припускали, що бомба дощенту знищила будинок, а їх вважають за мертвих. З часом напруження минало. Американець отямився і ходив понурий з кутка в куток. Шель розгадав, як діє вентиляційна система: свіже повітря ринуло в підземелля крізь металеву трубу в стелі. Для трьох в'язнів світ, одгороджений товстелезними стінами підвалу, набрав свого звичайного вигляду. Адже йде війна. Скрізь бомби, трупи, і про них забули. Переконавшись, що радіоприймач працює від акумулятора, вони уважно слухали повідомлення з фронтів, потім спали, коли відчували втому, або гаяли час у тривалих розмовах.

Траубе чудово пам'ятав худе, але завжди веселе обличчя Шеля. Поляк розказував про життя в окупованій Варшаві, про свої знегоди й злигодні. Гітлерівці схопили його, коли він ніс зброю для оборонців гетто. Шель пройшов крізь горнило гестапівського пекла, аж поки виснажений, побитий і змучений опинився в товарному вагоні поїзда, що мчав на захід. Рік у концентраційному таборі Вольфсбрук не зламав гарту молодого поляка. Ні голод, ні знущання не могли похитнути його віри у щастя і скоре закінчення воєнного кошмару.

Пауль Абель Джонсон належав до зовсім іншої категорії людей. Худий довгань з високим лобом і довгим носом, що звисав на тонкі губи, був скептичний і байдужий до всього. Він служив навігатором в ескадрі бомбардувальників. Поблизу Ганновера вискочив з палаючого «Дакота», якось добув цивільний одяг і вирушив сам один на захід, сподіваючись дістатися до Франції. Проте його затримав патруль німецької жандармерії і відправив у табір Вольфсбрук.

Буркотливому навігаторові пощастило. В січні 1945 року, через місяць після арешту, комендант табору надумав вивчати англійську мову з допомогою американця. Уроки мали відбуватися таємно, тому Джонсона призначили на роботу в барак доктора Шурікке. Щовечора в'язня відводили в контору коменданта, а на ніч замикали в одиночці.

На запитання Траубе і Шеля Джонсон відповідав неохоче. Розмова з ним ускладнювалася тим, що американець слабенько володів німецькою, а Траубе знав англійську не настільки, щоб вільно вести з ним бесіду. Вечорами Джонсон захоплено слухав повідомлення з Лондона. Це були ті хвилини, коли на його похмурому обличчі з'являлася схожа на посмішку гримаса. «They’re comming»^[7] — ділився він звістками. У відповідь на запитливі погляди Шеля і Траубе намагався пояснити: «Ідуть інгліш енд раши, ідуть на Берлін, сі?» Найчастіше невдалі спроби порозумітися закінчував помахом руки.

Коли радіо сповістило, що Радянська Армія підходить до столиці Німеччини і західний фронт теж недалеко, Шель виліз на стілець і, приклавши вухо до отвору вентиляційної труби, спробував вловити хоч які-небудь звуки, що свідчили б про бої. Ввечері дев'ятого дня він прислухався кілька хвилин до тривожної тиші, а потім замахав руками і скочив на землю, гукаючи:

— Постріли! Знаєш, Траубе? Жахлива стрілянина!

Джонсон догадався з жестів, про що йдеться, виліз і собі на стілець, приклав вухо до труби.

— Yes! — підтвердив жваво. — They're fighting!^[8]

Тихий шелест біля вхідних дверей урвав нитку спогадів. Хворого Траубе опанувало тупе чуття страху. Він намагався відновити в пам'яті картини минулих подій… Джип, Джонсон, який жує гумку… Руїни… Гаряче какао.

Ні! Неправда! Лишилася тільки ніч. Повна тривог і самотності ніч!

Десь рипнули сходи. Траубе спробував переконати себе, що це лише оманливі передчуття, але жах не покидав його. Переляканий, вслухався у тривожну тишу. Якусь мить навіть подумав про порятунок. Хотілося вискочити з темної кімнати й цього жахливого будинку, бігти навмання, аби тільки втекти! Та гаряче прагнення втечі зразу ж пригасила крижана хвиля немочі.

Він лежав мов очманілий, важко дихаючи. Повітря з посвистом вихоплювалося з грудей, зуби були зціплені. Траубе знав, що втеча не має сенсу…

На сходах, перед його дверима рипнула суха дошка. Він хотів підвестись, але не вистачило сил. З гіркотою подумав про дивну зрадливість тіла, яке завжди стає немічним, коли потрібно