революцій і намагався протиставити їм політичний і світоглядний лад поза марксівським соціалізмом і демократичним лібералізмом³. Останні є ворожими один одному як ідеологічні та політичні сутності, але випливають з одного коріння революційної діалектики XIX ст. За висловом речника консервативної революції Е. Ю. Юнга, вона мала поновити «повернення пошани до всіх елементарних прав і цінностей, без яких людина губить зв’язок з Богом і природою і не в змозі збудувати справедливий лад»⁴. Слід при цьому констатувати, що «революційний консерватизм» у Німеччині не вилився у практичні дії і не вийшов за межі суто інтелектуального самовиявлення. Його творцями були насамперед інтелектуали фронтового покоління, вирішальними переживаннями якого були війна і технічне прискорення новітнього світу. Вони вороже сприймали і ліберальну демократію, і ліворадикальні тоталітарні системи. У світлі цього консервативна революція була виявом протесту проти західної модернізації (цивілізаційного прискорення). Лібералізм, соціалізм чи націоналізм трактувалися як знаряддя цього прискорення, щодо яких, як еманації засад поступу, революційні консерватисти мали зайняти ворожу позицію.

На відміну від соціалізму чи лібералізму консерватизм не пропонував обов’язкових політичних моделей, які необхідно застосовувати всюди. Навпаки, консерватори спирались на конкретні історичні традиції, досвід, успадковані звичаї, релігію, суспільні інститути, які мали свою специфіку у різних країнах (інститут гетьманства в Україні, скажімо). Тому прояви консервативної революції були різними у кожному конкретному випадку Якщо в Німеччині вона пс переросла у практичний політичний рух, то у низці країн Центральної і Східної Європи вона мала цілком реальне суспільне самовиявлення, яке характеризувалося намаганнями втілення в життя монархічних принципів. З огляду на це не можна не погодитись із спостереженням М. Шлемкевича, що «молоді, переважно селянські, народи особливо близькі до монархічної ідеї. Вона промовляє й переконує селян аналогіями спадщинно упорядкованого і веденого господарства»⁵.

Українське село було тією клітиною національного організму, яка стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя, причому їх носіями були не тільки селяни, а й представники українського шляхетства. Обидва соціуми, попри всю складність взаємин між ними, створювали об’єктивні передумови для формування організованого консерватизму, який мав слугувати свідомим інструментом збереження національної ідентичності України.

Тісний і тривалий зв’язок української шляхти (дворянства) з селянством, багатий досвід господарської співпраці, яка водночас доповнювалася низкою спільних рис щоденного життя, побуту, давали В. Липинському підстави для формування переконання, що і «великоземельні», і «малоземельні» хлібороби «можуть, коли схочуть, стати аристократією, створивши власним риском і власними жертвами для своєї нації таку відповідну політичну організацію, яка їм дасть змогу правити нацією»⁶. Власне цей досвід, що постійно збагачувався громадською і науковою діяльністю, став для В. Ли-пинського підґрунтям, на якому виросла його концепція хліборобського класу, покликаного реалізувати консервативну ідею української трудової монархії.

Особливістю українського національного руху у Великій (Наддніпрянській) Україні було переважання в ньому протягом тривалого часу соціалістичних концепцій суспільного розвитку у поєднанні з автономістсько-федералістськими поглядами на державний устрій у контексті перспектив взаємин з Росією. На цьому тлі радикал-самостійництво М. Міхновського і самостійництво консерватора В. Липинського виглядали поодинокими явищами і здавались нездійсненою утопією.

Соціальний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував від участі у його структурах консервативно налаштовану українську шляхту, яка опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей ухил шляхти не був остаточним, а скоріше кроком, спрямованим на самозбереження і захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, хоча і відійшли від українського ліберально-радикалізованого руху, але не втратили свого національного інстинкту, який виразно засвідчив про своє існування після лютого 1917 р. Саме в середовищі представників цієї верстви сформувалися світоглядні позиції майбутнього гетьмана Павла Скоропадського, тісно пов’язаного родинними відносинами з численними українськими аристократичними родинами давньої Гетьманщини - Кочубеями, Милорадовичами, Мікла-шевськими, Марковичами, Тарновськими, Апостолами, Закревськими та ін. «Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенку, Василю Петровичу Горленку, Новицькому та іншим, - зазначив П. Скоропадський, - незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з тучними полями, з чудовим кліматом, але й із славним історичним минулим, людьми, уся ідеологія яких різниться від московської»⁷. Саме в цих колах української історичної аристократії Лівобережжя жила гетьманська традиція, що дала підстави для секретного доносу російському уряду, в якому повідомлялось, що українці «прагнуть вільної республіки з Гетьманом на чолі»⁸, причому кандидатом у гетьмани називали В. Тарновського, представника давнього козацько-старшинського роду, мецената, збирача української старовини.

Дещо іншим бачилось суспільне середовище в Галичині, де консервативні сили виявляли неабияку політичну і духовну життєздатність і сприяли консолідаційним процесам на державному ґрунті. Одним із важливих компонентів консервативного галицького світогляду стало звернення саме до княжої доби історії України, королівської гідності представників династії Романовичів. Очевидно мав рацію С. Томашівський, коли вказував на труднощі у спробах «створити в Галичині культ постатей, узятих з історії Наддніпрянщини». «Таких героїв маємо в княжих часах (у Галичині - Володимири)»⁹, - зазначав він. Саме на галицькому ґрунті знайшла виразне окреслення монархічно-династична ідея, яка пов’язувалась із проблемою боротьби за державно-політичну самостійність України. Вона була висловлена В. Липинським, а також низкою наддніпрянських і галицьких політиків на таємних нарадах у Львові в 1911 р.

Передбачаючи можливість глобального військового конфлікту, В. Липинський у меморіалі «Про наше становище супроти політичної