Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії

Організаційний комітет конференції:

Смолій В. А., директор Інституту історії України НАН України, академік НАН України (голова).

Верстюк В. Ф., заступник голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор (заступник голови оргкомітету).

Пиріг Р. Я., завідувач відділу Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор (заступник голови оргкомітету).

Осташко Т. С., провідний науковий співробітник Інституту історії України, кандидат історичних наук (секретар оргкомітету).

Завальнюк О. М., ректор Кам’янець-Подільського національного університету, кандидат історичних наук, професор.

Калакура Я. С., професор Київського національного університету імені Т. Шевченка, доктор історичних наук, професор.

Копиленко О. А., директор Інституту законодавства Верховної Ради України, член-кореспондент НАН України, доктор юридичних наук, професор.

Корновенко С. В., доцент Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького, кандидат історичних наук, професор.

Солдатенко В. Ф., завідувач відділу Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса, член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор.

Терещенко Ю .і., завідувач кафедри Київського національного лінгвістичного університету, доктор історичних наук, професор.

Турченко Ф. Г., перший проректор Запорізького національного університету, доктор історичних наук, професор.

Вступне слово

Шановні колеги - учасники конференції!

Цей рік, як і попередній, багатий на ювілейні дати, пов’язані з подіями Української революції 1917-1921 років. Принаймні дві з них незаперечно заслуговують на увагу наукової громадськості. Це - 90-річчя утворення Української Держави, більш відомої як гетьманат Павла Скоропадського, і 90-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки.

Проведення даної наукової конференції є не тільки даниною ювілейній традиції, а й іманентною потребою сучасного вітчизняного історіографічного процесу. Адже гетьманат 1918 p., як один із рельєфних етапів українського державотворення, упродовж багатьох десятиліть викликає різні оцінки. Не випадково й у формулі нашої конференції присутнє визначення «контроверсії».

Репрезентовані у програмі доповіді також дають підстави прогнозувати дискусійний характер нашого зібрання.

І все ж при цілком природних розходженнях у науковій оцінці останнього гетьманату то був закономірний етап розвитку Української революції, детермінований низкою потужних факторів. Серед зовнішніх - це насамперед німецько-австрійська окупація краю. Саме іноземна мілітарна присутність інспірувала консолідацію ліберально-консервативних, власницьких сил, забезпечила їм прихід до влади шляхом державного перевороту.

Водночас у цих умовах стала очевидною й вичерпність державотворчих потенцій Центральної Ради, адміністративно-управлінська кволість її урядовців.

Присутність на тогочасній політичній арені такої постаті, як генерал Павло Скоропадський - царський генерал, аристократ і нащадок українського гетьманського роду, - відіграла не останню роль у визначенні форми державності.

Очевидно, що на її сутність, національний характер впливав і такий потужний чинник, як російська імперська спадщина.

Доля ж цього державного утворення після всього вирішувалася державами - переможницями у Світовій війні.

Як бачимо, навіть з відстані дев’яти десятиліть українська гетьманська держава 1918 р. залишає чимало простору для досліджень сучасних учених. І нинішня конференція повинна стати певним внеском у наукову розробку цієї проблеми.

Користуючись присутністю тут провідних фахівців, хочу висловити деякі побажання щодо подальшого розвитку досліджень з історії Української революції 1917-1921 pp.

Перше. Попри всі суперечливості і складності перебігу подій ця доба все ж є до певної міри цілісним періодом. Очевидно, численні напрацю-вання у дослідженні окремих його етапів, типів державності (уенерівської, гетьманської, зуенерівської, радянської) вимагають сьогодні вищого рівня історіографічного осмислення і створення фундаментальної синтетичної праці, можливо, нарисного жанру.

Друге. Сучасна вітчизняна історіографія поступово утверджує образ української національно-демократичної революції як процесу самодостатнього, відмінного від російської революції, на думку Михайла Грушевсько-го, «хаотичної і страшної» (На порозі нової України. - С. 71).

Однак події того часу, на наш погляд, мають бути більш органічно вписані в європейський контекст, особливо фінального етапу Світової війни.

Це дасть можливість подолати й певну «відрубність» у висвітленні історії ЗУНР, утвердження якої залежало не тільки від краху старих центральноєвропейських монархій, а й від розвитку національно-демократичної революції в Наддніпрянській Україні.

У листопаді цього року виповнюється 90 років від часу утворення Західно-Української Народної Республіки. Поза сумнівом, цій даті слід присвятити солідну наукову конференцію.

Суттєвої уваги науковців вимагає й 90-річчя Акту злуки, яке припадає на січень наступного року.

Безперечно, розробка цієї важливої тематики має бути постійною і системною, а ювілейні наукові імпрези - своєрідним оглядом певних напрацю-вань та визначення дослідницьких перспектив.

Третє. Хотілося б привернути увагу й до завдань археографічного плану. Як відомо, діяльності Української Центральної Ради і Директорії Української Народної Республіки присвячені фундаментальні видання документів, а от Українська Держава 1918 p., маючи досить потужний архівно-джерельний комплекс, і лосі не представлена солідною публікацією документів. Треба докласти всіх зусиль, щоб у цьому році побачили світ протоколи засідань Ради міністрів гетьманату. Перспективною справою є й видання мемуарів відомих діячів Української Держави. Залишили цікаві спогади начальник штабу гетьмана генерал Стелецький, Одеський градоначальник Мустафін, урядовець Ауербах та ін.

Четверте. Тема Української революції за роки незалежності збагатилася численними працями. Тільки дисертацій захищено у 1991 - 2006 роках (вдумайтеся!) 343, з них 33 - докторські. Очевидно, історіографічне осмислення цього масиву праць, розвитку історіографічної традиції, образу Української революції в зарубіжній історіографії є нагальним