ІСТОРИЧНИЙ РОМАН З ЧАСІВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

ЧАСТИНА ПЕРША

Шляхта живе як у раю, а селяни — як у чистилищі. А як ще селянам трапиться попасти в неволю лихому панові — іхне становище гірше віл галерних невільників. Ця неволя багатьох інших амушув до втечі, а найвідважніші йдуть до запорожців.

Cuillaume de Beauplan

Ой у Лубнах крутоярих, у високім замку

Сидить пишний князь Ярема на тесовім ганку.

Насупився князь Ярема: все листи читав.

«Враже хлопство… Хамське кодло», — раз по раз гукав

Позаймали волоцюги

Всі провалля і яруги.

Де могили, де прикмети.

Там чатують їх бекети.

На кониках вигравають,

Шабельками повертають —

Хмельницькою виглядають…

Під страшну негоду

Через Жовту Воду

Не знайшли пани броду.

П. Куліш

1

Року 1590-го за молодого короля польського Зигмунда Вази одержав князь Олександер Вишневецький з королівської ласки «пустелю ріки Сули по тому боці Дніпра», де князі Вишневецькі з давніх-давен володіли величезними просторами.

Тоді ж саме й князь Микола Рожинський «на підставі конституції сеймової» став паном «пустельних урочищ над річками Сквирою, Раставицею й Кам’яницею аж до меж Паволочі».

Року 1609-го пан Валентій Олександер Калиновський одержав у подарунок від короля «певну пустелю Гумань», що в дійсності займала щось чи не тридцять миль землі української.

З цього часу з надзвичайною швидкістю, з гарячковим нестримним поспіхом захоплювали польські магнати безмежно широкі, мало залюднені, казково прекрасні землі на кресах Дикого Поля.

Людові, що жив споконвіку на цих вільних землях, обіцяли пани цілковиту волю від всяких данин та обов’язків.

Усім, хто жив або приходив селитися на панських займанщинах, надавали магнати великих пільг, будували села, містечка й замки для оборони від татарського нападу.

Протягом дуже недовгого часу на пустельних просторах за Києвом, Брацлавом і Баром зароїлися численні оселі…

Ще зовсім недавно хвилювало тут море буйних степових трав, паслися табуни диких коней, гасали стрункі сарни й меткі сайгаки, брехали в яругах червоні лисиці, в гаях та чагарниках було повно всякого звіра й птаства, в річках і озерах аж кипіло од риби.

Але все більші й більші шматки Дикого Поля одвойовувала людина.

Щороку ширше й далі на південь чорніла під ралом жирна родюча земля, все далі й далі розливалися зелені хвилі буйного, високого жита.

Хоч небезпечно було в цих краях від хижих татар, хоч треба було тут орудувати однаково добре й ралом і гострим мечем, хоч не минало й року, щоб не гнали чамбули татарські в полон сотень і тисяч українського люду, — про те все більшими й більшими юрбами сходився люд в ці краї шукати щасливої долі…

Магнати раділи. Пожадливо підраховуючи майбутні прибутки, вони чекали, поки осяде люд, поки збагатіє від рільництва, бджільництва, скотарства, — поки казково родюча земля сторицею заплатить «нікчемним хлопам» за їхню брудну «хлопську» працю.

А через деякий час, коли у хлопів було вже що взяти, коли багато хто з бундючних магнатів нараховував уже в своїх маєтностях десятки тисяч простого люду, коли завертілися й загули кола тисяч млинів, перемелюючи тисячі тисяч пудів золотої пшениці, — почало панство вигадувати все нові й нові податки: і з диму, й з млинового кола, й десятину, й ставщину, й очкове, й рогате, й сухомельщину, й поволовщину й таке інше.

І застогнав під панським ярмом колись вільний люд, і вибухнули криваві повстання, й розлилися по всій країні люті хвилі пожеж, і піднялися до неба стовпи чорного диму — над містечками, над містами, над панськими замками…

Але не встояли проти регулярного польського війська розпорошені загони повстанців: вибито до ноги найсміливіших, замордовано на палях, на шибеницях, порубано й спалено ватажків козацьких, і приневолений був народ скоритися можновладним, панам.

Минали роки… Знов і знов спалахували народні повстання, але кінець кінцем переможцями ввесь час залишалися пани.

По всій Україні розташоване було військо Речі Посполитої польської. Пильно й ретельно стерегли магнати своє добро.

А стерегти таки справді було що: вже року 1620-го князі Острозькі, Заславські, Потоцькі, Конецьпольські,

Вишневецькі та інші володіли величезними, незліченними скарбами.

У самого тільки князя Януша Острозького було: «Міст і містечок вісімдесят, сіл дві тисячі сімсот шістдесят, червоних злотих шістсот тисяч, талярів твердих чотириста тисяч, монети різної двадцять дев’ять мільйонів, ламаного срібла тридцять, діжок, цугів та ридванів п’ятдесят, коней верхових сімсот, кобил маток чотириста, бидла й овець — без ліку…»

Не останній — коли не перший — магнат був і князь Ієремія Вишневецький, що року 1619-го одержав у спадщину всі добра батька свого Михайла, а трохи пізніше без жодної на те ухвали польського сейму зробився владарем «п’ятдесяти містечок на широких пустелях за Переяславом».

По ріках Сулі, Удаю, Сліпороду, Солониці й далі — ген аж до кордонів Московії — простяглася займанщина Вишневецьких.

Близько тридцяти п’яти тисяч господарств платили податок князеві. Чотириста двадцять три кола млинових мололи збіжжя на Вишневеччині, і з кожного кола одержував князь Ярема по два червоних злотих щорічно…

А скільки ж то було тут пасік, майданів до здобування селітри, поташевих буд, бобрових гонів… Скільки було смолярів, дігтярів, бортників, будників, чабанів, рибалок у цих землях!..

І всі вони повинні були платити данину князеві.

І Задніпрянщиною далеко ще не обмежувалися Яремині володіння: на правому боці Дніпра — у воєводствах

Волинському, Руському, Сандомирському — Вишневецьким належав широкий пас земель від берегів Дніпра аж до Кракова.

У розкішних замках Яреминих — у Білому Камені, у Вишневці, в Збаражі, в Лубнах — були тисячі слуг, сотні збіднілої, колись-то бундючної шляхти, що служила князеві, немов тому королеві.

Мав Ярема і власне військо — щось близько п’яти тисяч жовніра різної зброї: були тут і полк піхоти німецької, й полк панцирний, і власна армата.

Войовничий був князь Ярема. Ходив він і на татар, і на москалів, що прозвали його Палієм, а найбільше на козаків-повстанців…

Не