Отже, об’єктивність Шевальє, більша ніж у польських хроністів-сучасників і пізніших польських шляхетсько-буржуазних істориків, сама по собі дуже обмежена. Проявом її можна вважати, наприклад, те, що Шевальє двічі підкреслює віроломство польських керівних кіл, яке виявилось у страті козацьких ватажків (Підкови, Павлюка) всупереч урочистій обіцянці зберегти їм життя (до речі, тільки завдяки цій обіцянці козаки погодилися видати своїх ватажків та скласти зброю). При всій своїй прихильності до М. Потоцького автор підкреслює, що однією з причин визвольної війни українського народу – точніше, поштовхом до неї – було те, що Потоцький замість задоволення скарг козаків готував проти них каральний похід^[7] тощо. Обмежена об’єк- тивність Шевальє проявляється і в деяких інших твердженнях, про які іде мова трохи нижче.

Хоч П. Шевальє помилково вважав українську мову діалектом польської, але українців він називав руськими (les Russes) або русинами (les Russiens), іноді мешканцями України (les habitans de l’Ukraine), a їх мову називав рутенською, підкреслюючи, до речі, що вона дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та витончених зворотів.^[8] Росіян він визначав терміном «московити». Отже, він вважав українців окремим народом. Шевальє відкидав думку, наче козаки є народ, підкреслюючи, що це «тільки військо», ^[9] але він знав про поголівне прагнення мас українського народу під час визвольної війни до покозачення і зазначав, що дуже волелюбні мешканці України «сьогодні всі називаються козаками і з гордіс- тю носять це ім’я».^[10]

Шевальє було ясно, що козацтво утворилося сти- хійно задовго до сформування польським урядом загонів реєстровців. Але для кінця XVI і першої половини XVII ст. він не відрізняє вільних козаків – городових і запорозьких – від реєстровців. Між тим, як відомо, саме для цього періоду необхідно розрізняти вільних і реєстрових козаків: по суті то були два різних стани суспільства в тодішній Речі Посполитій Польській, і на окремих етапах історії їх суспільно-політична роль була далеко не однакова. /9/

З трьох розвідок Шевальє, які подаються у цьому виданні в перекладі українською мовою, найбільше історіографічне значення має, зрозуміло, «Історія війни козаків проти Польщі». Вона є стислим, але зв’язним викладом найважливіших політичних і воєнних подій перших чотирьох років визвольної війни українського народу. Автор не вдається в спеціальні розумування з приводу причин подій, а висвітлює їх скупими, нібито карбованими фразами. Так, немає в даній книзі розділу чи навіть окремої сторінки, де були б з повнотою викладені міркування автора про причини визвольної війни. Своє головне, мабуть, єдине завдання він вбачав у викладі фактів. Але з усього змісту праці видно, що автор вважав причинами війни релігійні і національні суперечності, виділяючи, проте, як головну, соціальне пригноблення українського селянства і козацтва польською шляхтою і магнатами. Так, він пише, що «багато польських магнатів, які здобули або одержали в дар прикордонні землі в місцях, призначених для перебування козацького війська, хотіло заради збільшення своїх прибутків підпорядкувати своїх нових підданих тій самій панщині, до якої були зобов’язані мешканці інших провінцій Польщі»; що за прикладом козаків «почали менш терпляче зносити своє ярмо й селяни».^[11] Далі він розповідає, що селяни України та сусідніх провінцій були «неначе рабами», переобтяжені працею і різними сплатами для панів і орендарів, – «отож не треба дивуватись, якщо селянські заворушення були такими частими і що в останніх війнах селяни відстоювали і обороняли свою свободу з такою завзятістю».^[12] Шевальє констатує, що саме «тяжке рабство було причиною розквіту всього хороброго запорозького війська».^[13] Особливо цінним для історика визвольної війни українського народу є свідчення Шевальє, що під час так званого золотого спокою 1638–1647 рр. «руське (тобто українське. – А. Б.) населення не могло насолоджуватися миром, бо мир замість того, щоб приносити йому (населенню) спокій, давав шляхті більше змоги держати селян у рабстві».^[14] Цікаво, що Шевальє розумів особливості польського кріпосного права, знав, що в Польщі селяни становили «частину спадкових маєтків»,^[15] тобто включались поряд з живим і мертвим реманентом до інвентарів маєтків.

Шевальє точно, хоч і стисло, передає зміст листа Богдана Хмельницького до Владислава IV від початку червня 1648 р., а також зміст листа Адама Киселя до Богдана Хмельницького. /10/ Не підлягає сумніву, що він ці листи або копії з них читав: адже про ці листи немає згадки в книзі «Wojna domowa» C. Твардовського, перша частина якої вийшла в 1652 р.,^[16] тобто раніш книги Шевальє, і в останнього зміст їх викладено значно точніше, ніж у Грондського.^[17]

Можна так само впевнено сказати, що опис битви під Пилявцями дано Шевальє не тільки на основі усних оповідань і чуток, але, перш за все, на основі офіційних документів – реляцій або копій з них, які надійшли до Варшави з поля битви. Цікавим у цьому зв’язку є твердження Шевальє про те, що Богдан Хмельницький зовсім погано був поінформований про паніку, яка зчинилася в польському таборі під Пилявцями, і вважав втечу поляків стратегічним ходом; у офіційному документі під назвою: «Повідомлення про розгром польського війська під Пилявцями року божого 1648» відмічалось, що «козаки подумали, що наші роблять якийсь стратегічний маневр». ^[18]

Шевальє дає точний виклад змісту листа Яна Казіміра до кримського хана від 15 серпня 1649 р. Він був обізнаний також з польськими офіційними реляціями і іншими документами, які описували хід Збаразької облоги і Зборівської битви. Вкажемо тут на те, що, за офіційною реляцією (латинською мовою) про Зборівську битву, військо Богдана Хмельницького і татари непомітно підійшли дуже близько до королівського війська під Зборовом, хоч сотник М. Гдешинський, «воєначальник, який відзначається справжнім умінням розвідувати ворога і перевершує в цьому відношенні всіх інших командирів», був відряджений королем на чолі кількох сотень жовнірів на розвідку.^[19] Шевальє про це пише так: «Козаки так приховано пересувалися, що поляки /11/ їх не помітили, – чи тому, що король не відрядив розвід- ників, чи тому, що надіслані не змогли нічого довідатися, а чи тому, що навколишні селяни досить схильні були підтримувати козаків, оскільки вони були однакової релігії з ними, і не давали полякам правдивих відомостей».^[20] Отже, Шевальє не був покірним рабом апологетичних щодо Яна Казіміра джерел (таким саме була згадана латинська реляція), а до певної міри скептично і