- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (16) »
Була сподівана розмова[1].
Минули літо і зима.
Тепер лиш мова Бажанова,
Бо української нема.
Тому така на серці мряка
Ще й холодрюга крижана.
Лиш гола лисина мов сонце,
Звитяжно сяє в Бажана[2].
Тут лежить Бажан Микола,
(А казали: не умре…)
Залишилась хитра школа —
Від «ура» і до «УРЕ».
«Не радій, Миколо. Шевченкової премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета — орденоносця і орденопросця Миколи Бажана».Так воно й станеться.
Із повісті-діалогу Миколи Сома з матір’ю В. Симоненка Ганною Федорівною Симоненко-Щербань (збірка «З матір’ю на самоті»):
«Поет: …Звичайно, шанований Микола Бажан наперед знав, що премія дістанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме про це я голосно сказав у театральному Товаристві — на громадському обговоренні творів, які висувалися на Шевченківську премію у 1965 році. Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли дати доброго прочухана. Поет: Звичайно, я теж людина зі страху… Але за моєю спиною стояв тоді добрий бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечорі, привселюдно назвав мене літературним хуліганом…» Через роки Микола відповість на звинувачення його в літературному хуліганстві (як і в інших звинуваченнях, що стосувалися його звитяжного і непокірного характеру) віршем «То був не я»:Я ніжний був. А той, хто був не я, —
То грубіян, задира, забіяка…
Земний уклін Миколі Сому!
Він тут (нарешті!) охолов,
Тож не втече тепер із дому
Поет, учитель, риболов.
Вода по коліна,
Труси по коліна,
Вусатий рибалка закляк і намок.
Минає година — і лиш цигарчина
Танцює під носом, немов поплавок.
Пізня осінь сорок шостого…
Під ножами вітру гострого
Ми йдемо — рука в руці.
Хто ми? Сироти.
Старці.
Ми у торбі сльози носимо,
Кладемо ногами босими
Нашу бідну первопуть…
Голод.
Хліба не дають.
Де буряк, де бульба з морквою…
Важко.
Торба стала мокрою,
Давить, муляє плече.
Боже!
Як мені пече!
Я той сором пам’ятатиму —
Я ж учився в класі п’ятому,
А тобі — годочків три,
А кругом вітри, вітри…
Жебраки.
Сіроми.
Сироти…
Треба нам рости, щоб вирости…
Але — виріс. Всупереч «щасливому і заможному колгоспному життю». Тож він усюди свій. Де не посій, там і вродить. І в тюрмі вже встиг побувати. І — не раз, бо зробив туди кілька ходок — із творчими виступами — як поет і гуморист. От виступав він в чернігівській жіночій колонії. Зворушені зечки йому дякують, дякують… А начальник тюрми (єдиний чоловік у тому специфічному закладі) і каже насамкінець: «Гражданін Сом! Вы нам очень понравились. Оставайтесь у нас навсегда!» Сом ще, правда, не скористався цією дружньою порадою… Виріс він не просто поетом, а — щирою доброю душею, дотепником-гумористом («Іду. Дивлюся: когось б’ють. Я придивився: б’ють мене»), геніальним риболовом, завжди бадьорим, голінним, рвучким, легким на підйом. Бадьористо-зухвалим. Але й не занозистим, не хвастуном-хвальком (хоча й не без, гм-гм… цього. Особливо, як розповідає про свої успіхи у риболовлі). А взагалі, він, незважаючи на вік, хват, хлопець-зух і молодець. Юнак. Леґінь. Парубок. (Він здається вічним парубком, хоч має дружину, доньку й онуків, себто дружне сімейство Сомів). Вирісши, він гордо на всю Україну заявив:
Хто я такий?
Пишіть: Микола Сом,
Іще пишіть: син коваля Данила.
Де народився?
В полі за селом
Мене красива мати спородила…
…Національність?
Звісна річ, яка,
Вона відома друзям і сусідам,
Як наша мова, ніжна і м’яка,
Я — українець з прадіда і діда…
…Іще нема медалей, орденів,
Та я омріяв чесну нагороду —
Щоб на багато велелюдних днів
Потрібним бути рідному народу.
Де я живу?
У рідній стороні.
Що я роблю?
Словами молодими
Малюю ніжно я свої пісні,
Аби вони та й стали не моїми…
Б’ю чолом!
Микола Сом.
До всього ж він — неперевершений майстер експромтів, що так і вилітають з нього — на ходу. І