Балабан повернувся до міліціонерів спиною і рушив повільно слідом за веселою компанією, що вийшла з ресторану. Так він дістався до асфальтованої доріжки, яка круто звертала ще до одного літнього ресторану. За спиною знову загуркотів мотоцикл, і Балабан інстинктивно сховався в чагарнику за кілька кроків від доріжки.

— Ти повартуй тут, Омельченко, а ми подивимось, що робиться біля ресторану! — наказав хтось хрипким голосом, певно, старший патруля.

Повз Балабана прочовгали по асфальту черевики. Балабан мимоволі притиснувся до стовбура ясеня. Серце страшенно калатало з переляку.

Човгання черевиків стихло, і Балабан заспокоївся. Зрештою, чого йому боятися? Нічого він не вчинив, навіть не п'яний. Правда, він нетутешній. Але що з того? Приїхав у гості до родичів, хіба це заборонено?

І все ж якийсь страх лежав у грудях і заважав вільно дихати, розсунути кущі і вийти незалежно, не звертаючи уваги на патрульного, що майже поряд сидів на мотоциклі. Певно, це був споконвічний страх злодія перед стражами порядку.

Міліціонер закурив, і приємний запах тютюну полоскотав Балабанові ніздрі.

Балабан безшелесно вислизнув із кущів, ступив два кроки асфальтованою доріжкою.

— Товаришу міліціонер…

Той озирнувся.

— Там… хтось стогне, чуєте? — з удаваним збудженням сказав Балабан.

Міліціонер підвівся з мотоцикла й постояв, прислухаючись.

— Може, когось там… — переконував Балабан.

Міліціонер одірвався від мотоцикла, кинув недокурок і, на ходу розстібаючи кобуру, пішов назустріч незнайомцеві безшумною, легкою ходою.

— Де стогне? — раптом долинуло до свідомості Балабана, і він знову тицьнув пальцем у кущі.

Тепер міліціонер був зовсім поряд, він обмацав Балабана уважним і недовірливим поглядом, але той не відвернувся й не знітився. Мовив твердо:

— Там у кущах хтось стогне… Я чув це зовсім ясно…

Міліціонер ступив під дерева, зробивши знак незнайомцеві йти за ним. Це й згубило його. Балабан не став чекати, поки міліціонер заглибиться в кущі, він ударив фінкою одразу, ударив у спину щосили — міліціонер навіть не встиг крикнути: захрипів, захитався і впав у кущі…

Балабан тремтячою рукою намацав пістолет, заховав у зовнішню кишеню піджака й кинувся вгору. Вже діставшись до алеї, згадав, що залишив фінку, метнувся назад, витяг її, огледівся і, побачивши, що нікого навколо нема, попрямував до сходів, що вели до горішнього парку.

Хотілося чимдуж тікати звідси, та примушував себе йти не поспішаючи. На сходах переклав пістолет до внутрішньої кишені піджака й, перестрибуючи через кілька сходинок, піднявся нагору. Перетнув горішній парк, вийшов на вулицю і сів у трамвай. Лише проїхавши кілька зупинок, зрозумів, що їде не в той бік. Пересів і доїхав до вокзалу. Через кілька хвилин уже сидів у електричці.

Зранку Балабан любив поніжитись у ліжку: по-перше, уникав зайвих розмов з матір'ю, яка чомусь вважала, що йому неодмінно треба самому заробляти на хліб; по-друге, надолужував недоспане в колонії з її ранніми підйомами й суворим режимом. Але сьогодні, почувши, що мати вже клопочеться біля печі, позіхнув і виліз із-під теплої ковдри. У сінях випив кухоль холодної води, протер заспані очі і зайшов до кухні.

Мати зиркнула запитливо. Балабан пошкрябав неголене підборіддя.

— Ти, мамо, того… — почав не дуже впевнено.

— Грошей не дам — нема! — обірвала його мати. — Йди працювати. Он і в нас робітники потрібні.

— Сотня на місяць, — зневажливо скривився Балабан, — цілий день горба гнути! Нема дурних.

«І все ж хоч про людське око треба кудись влаштуватися, — подумав, — бо міліція не дасть спокою. Протягнути два-три місяці і звільнитися. Потім півроку можна шукати роботу».

— Я щось погано себе почуваю, — мовив матері. — Важка робота не для мене.

Мати зміряла сина зневажливим поглядом, і той зрозумів, що зараз, поступово розпалюючись, почне шпетити його, і все закінчиться звичайним скандалом. Іншого разу навіть підкинув би жару у вогонь. Та сьогодні не хотів сперечатися. Заговорив запобігливо й улесливо:

— Ти, мамо, скажеш, якщо запитають, звичайно… Ну, що я хворий і другий день уже лежу… Усікла?

— Тьху! — плюнула спересердя мати. — Ти по-людськи можеш розмовляти?

— Ну, того… — Льоха почухав пальцями босої ноги під коліном другої. — Я з одним типом посварився, і міліція може розпитувати… То скажеш, що я хворий, вчора з дому нікуди не виходив…

Мати сплеснула руками й заплакала.

— І коли вже ти розуму наберешся? Знову за своє?.. Мало тебе життя вчило?

Вона сердито висипала з каструлі картоплю в корито. Тицьнула синові в руку м'яло.

— Нагодуєш кабана! — звеліла.

І Балабан покірно почав товкти картоплю.

Та тільки-но мати вийшла з двору, він з відразою штовхнув ногою корито і дістав цигарки. Випустивши кілька акуратних кілець диму, підвівся й рушив до сарая, де під дровами лежав пістолет. Йому так кортіло поглянути на нього, однак примусив себе зупинитися. Висипав картоплю кабанові, з цікавістю спостерігаючи, як той жадібно їсть, і вийшов у садок.

Став за крислатою яблунею так, щоб бачити сусідське подвір'я. Дочекався, коли на ґанку з'явилася баба Соня, підійшов до невисокого паркана, що розділяв садиби.

— Гарні у вас полуниці! — почав голосно: баба Соня недочувала та й бачила вже погано, хоч удавала, що все гаразд, і сердилася, коли хтось співчував їй.

Баба не почула, проте закивала згідливо головою. Відповіла про всяк випадок байдуже:

— Здоровий будь, Льошко. Як твоє життя?

— Гарні у вас полуниці, — повторив Балабан голосніше, мало не крикнув. — Я вчора ввечері дивився, як ви поливали грядки, і думав: що ви з таким урожаєм робитимете? Грошей мішок наторгуєте!

Бабі чомусь не сподобались Балабанові підрахунки — підозріливо стрельнула на нього очима й замахала руками.

— Які там гроші?! Сльози, не гроші…

«У-у, відьмо, у тебе по скринях би пошмонити — не одну сотню заначила!» — із злістю подумав Балабан, та, солодко усміхнувшись, промовив:

— Я вчора ввечері дивився, як вправно ви працюєте, і думав: «Молодець баба Соня, нам би отак… Ніяка хвороба її не бере». — А я ось… — закашлявся, — зовсім розклеївся…

— Погода! — категорично мовила баба. — Я тобі, Льоню, малинки дам, — раптом заклопоталася. — Як рукою зніме.

— Пив уже, — зупинив її Балабан. — Я вчора хотів попросити у вас банки, але ви були зайняті на городі… — Він знав, що баба Соня щовечора поливає полуниці. — І не помітили мене…

Це вже був натяк на її, бабину, підсліпуватість.

— Як це не помітила! — образилася вона. — Бачила як облупленого, ще хотіла запитати, чого вечір марнуєш?