слів народу, і всерйоз досліджувати. До давніших збірників додалось чимало нових — Афа-насьєва, Якушкіна, І. Киреєвського, П. Рибнікова, Варенцо-ва, В. Даля, П. Безсонова, Є. Барсова, Л. Майкова, професора Гільфердінга та багатьох інших. З’явилась низка ґрунтовних досліджень про ці твори — Афанасьєва, Бус-лаєва, Пипіна, Тихонравова, професора Міллера та ін. При цьому спочатку дослідники, захопившись лінгвістичною теорією міфології, а згодом теорією міфології природи, ледь не в кожному народному творі намагались віднайти і вказати якщо не повний якийсь давній міф, то принаймні хоча б уламок його.

В останню чверть XIX століття виникла нова історико-літературна школа, заснована на порівняльному вивченні народності і підсилена надійним керуванням порівняльної граматики і порівняльної міфології індоєвропейських народів. Вона дійшла переконання, що «всі суттєві підвалини мови, побуту родинного і племінного, міфологічних і поетичних переказів становлять неподільну власність; всієї групи народів індоєвропейських, або арійських, і саме за тієї віддаленої доби, жива пам’ять про яку збереглась до наших часів у найдавніших гімнах та обрядах священних книг давньоіндійського племені, відомих під назвою Вед.

Ця віддалена доба, коли складались окремі народності, що виокремлювалися із загальної арійської, — доба, яка приховувала в собі справжні основи наступного літературного розвитку народу, набула в очах дослідників народності високого значення, а її характеристика стала суттєвою частиною, конче потрібним вступом до історії мови і літератури. Заснована на даних порівняльного мовознавства, порівняльної міфології і побуту арійської сім’ї, така характеристика пояснює найдавніші долі відомої народності, її первісну культуру, ті основи народності, з яких розвивалося і якими визначалося наступне історичне життя народу. Історія народної словесності сьогодні немислима поза цим зв’язком з віддаленою національною старовиною, поза її зв’язком з історією мови з одного боку, з міфологією — з другого. На думку Макса Мюллера³, «за первісної доби між народами і релігіями — такий же щільний зв’язок, як і між народами і мовами: мова і релігія становлять для нього істинні елементи, конче потрібні для утворення народності». І ось з’являється останнім часом чимало — іноді досить великих — вчених порівняльно-етнографічних праць, на чолі яких по справедливості мають бути вельми ґрунтовні дослідження академіка Веселовського, які збагатили вивчення фольклору.

Цілком природним при цьому є те, що головну увагу збирачів народних творів і вчених-дослідників було звернено на літературу, ближчу до них, а саме — московську, так звану великоруську. Щоправда, і збірники українських народних творів, що не тільки нічим не поступалися перед творами великоруськими, а й за своїм історичним і художнім значенням безперечно перевищували їх, почали з’являтися майже одночасно із збірниками народних творів великоруських. Першим з них був збірник князя М. Цертелєва, що вийшов у світ 1819 року під заголовком: «Опьіт собрания малороссийских песней». Далі йшли збірники: М. Максимовича, П. Лукашевича, І. Срезнев-ського, П. Куліша, А. Метлинського, П. Чубинського, М. Маркевича, Д. Мордовцева, М. Драгоманова, Номиса (М. Симонова), Я. Головацького, П.Іванова, В.Іванова, Б. Грінченка і дуже багатьох інших. Отже, сирого етнографічного матеріалу зібрано вже вельми значну кількість томів, часто, притому, доволі солідних^[3]; немало передбачається їх і попереду, оскільки скарбниця української народної поезії є чи не однією з найбагатших, та до того ж, як показали спостереження останнього часу, українська народна творчість не лише не вичерпується, а й намагається навіть пробиватися на нові шляхи.

На жаль, із збирачами не йшли поруч дослідники зі своїми порівняльно-етнографічними працями, і українська народна література надто мало ще привнесла від себе в багату скарбницю наукової розробки фольклору, який з кінця минулого століття, за гарним образним висловом професора М. Сумцова, «струмує багатьма живими поточками по головних національних і наукових течіях, — поточках, які ще далеко не злилися у спокійні й величні ріки широкого порівняльно-етнографічного вивчення життя народів». Це пояснюється, з одного боку, тим, що етнографічна наука взагалі порівняно поки що молода, хоч в останні два десятиліття вона зростає надзвичайно швидко, при підтримці антропології, археології і філології. З другого боку, українська література весь час перебувала у нас, з огляду на суто політичні міркування правлячої адміністрації, під сильним гнобленням усіляких цензурних та інших утисків, так само як почасти і все, що торкалося рбзкриття тих чи інших сторін життя українського народу. Ось чому українські вчені наші вважали за краще спеціалізуватися в галузі власне руської літератури, і справа дійшла до того, що коли Академія Наук взялася до складання наукових програм з різних наріч руської мови і говорів мови великоруської, то для складання програми з української мови не знайшли в жодному з університетів на українській території вченого «офіційного» фахівця і звернулись… до бухгалтера пивоварного заводу — великого, втім, знавця української мови.

На цей час обставини зовсім змінились. Ми стоїмо на знаменному рубежі скорого і швидкого розквіту всіх сторін життя тридцятимільйонного українського населення великої Російської імперії, яке от-от, як мовиться, не сьогодні— завтра, цілком прирівняно буде в усіх відношеннях до населення великоруського. Яким потужним джерелом завирує тоді в ньому життя, з якою напругою почне працювати наукова думка в рідному напрямку, як оживиться український поетичний геній, — про це говорити не доводиться, оскільки Україна дала Росії за час спільного політичного існування чимало видатних діячів на всіх теренах.

Та чи підготовлене російське суспільство до відродження усе-таки сиднем сиділого українського богатиря? Чи безперечно талановитий український народ не є для нього тільки веселим оповідачем сміховинних сцен з малоросійського побуту, одягненим у вишиванку з довгим яскравим вистьобом, у широкі шаровари, заткнуті за халяви, та у високу смушеву шапку? Чи знає воно його поза театральним коном у жанрових п’єсах з того ж малоросійського побуту, оскільки декілька створених «ідейних» п’єс останнього часу не дійшли ще до великих міст Велико-росії?.. Є сумнів, що на поставлені питання доведеться дати негативні відповіді.

Та й самим українцям треба твердо пам’ятати, що будь-який поступальний рух на шляху прогресу не тільки зумовлюється, але й