риштовань усе ж таки хоч якось проглядаються, впізнавані. А от Україна шляхетська, «косачівсько-драгомановська», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, у XX ст. скінчилася, схоже, безповоротно.

Мені ще пощастило застати її живі уламки — і не тільки ті, що їх розкидало кількома еміґраційними хвилями «по чужих українах». Дещо відбилося в ранній дитячій пам'яті: як мене, маленьку, підводять у фойє Оперного театру до дами, яку я одразу й назавжди пов'язую з образом королеви з усіх казок, — це «остання Рюриковичівна», онука М. Старицького Ірина Стешенко (враження від її «княжости» настільки сильне, що я забуваю зробити кніксен, за що мені потім перепадає від батьків); як в огорожі Лесиної могили на Байковому, де мої батьки кладуть квіти (біля цвинтарної брами завжди можна було купити «з-під поли» жовто-блакитного букетика «для Грушевського»: щодня ті букетики з могили Грушевського змітали, і щодня невидимі руки клали нові…), у такої самої княжої постави й так само променистоокої «дами без віку» (не «бабусі», Боже борони, — «бабусями» цю породу пань ніхто б не наважився назвати!) — Євгенії Михайлівни Косач — моя мама з живим жіноцьким інтересом допитується, яка була Леся Українка з себе, і відповідь досі, через тридцять з гаком літ, звучить мені в ушу: «Чи була Леся красива? — Пауза. — Вона була  б л а г о р о д н а», — саме так, із притиском, «в розрядку», від якої двом жінкам, сорокалітній (мамі) й десятилітній (мені), на мить забиває дух — доторком до якоїсь іншої, нетутешньої й недосяжної естетики, котра мимохіть і тебе змушує випростувати плечі й підносити голову…

Потім, у дорослому віці, були подорожі, були знайомства — то ближчі, то доривчі, але щоразу безцінні — з Оксаною Радиш-Міяковською, Оксаною Соловей, Оленою Отт-Скоропадською, — за кожну з тих зустрічей я вдячна долі, і всі вони сукупно по-своєму також доклалися до появи цієї книжки, висвітлюючи мені з різних сторін, як при обертанні алмазу різними гранями, глибший смисл такого незвичного, як на сучасне вухо, епітета «благородна» — спільнотний, пов'язаний із певним типом культури… Так із роками поступово складався у свідомості той колективний образ української жіночости, котрого, поза  в с і м  корпусом текстів Лесі Українки (а  в е с ь  він, до речі, ніколи й не видавався, останнє багатотомне видання було, страх сказати, тридцять років тому!), — в нашій культурі вже нема, не збереглося, і взяти його — нема звідки.

Ось цю-то «Україну, яку ми втратили», мені й праглося в цій книжці — коли не реставрувати (це-бо завдання не на мізерні сили однієї людини!), то бодай означити зачерком, як на контурних мапах — обриси затонулого материка.

У ході роботи «материк» дедалі увиразнювався й оживав, заселяючись новими й новими постатями з пантеону «забутих і зневажених» героїв, — і дедалі наочніше виявляв свою «катакомбну» включеність, на багато поверхів углиб, у контекст ширшого — транс'європейського — культурного материка, а відтак і пряму свою причетність до найбільших історичних драм християнської культури, про перебіг яких «на нашому, на данському ґрунті» сучасному читачеві вже нічого не відомо. Кинута Лесею Українкою «ниточка від клубка» пішла розмотуватися на відстань уже навіть не століть, а, страх сказати, тисячоліть, — і щокрок ставало дедалі ясніше, що саме цю, «Українчину Україну» ми «втратили» аж ніяк не випадково. Повернення її на місце не просто «добудовує» зруйновані поверхи української культури, — воно змушує радикально переглянути цілу її, на сьогодні складену в нашій уяві «архітектоніку» від самих фундаментів. Порівняно з «шевченківською» та «франківською» саме Україна шляхетська, «Українчина», є найбільш відпірною, найтрудніше піддатною на всяке вульґаризоване тлумачення, — її найважче спрофанувати, ввівши в русло «простих», як «ги-ги-ги», масових міфологій модерної та постмодерної доби. Інакше кажучи, її практично неможливо сфальсифікувати — для цього треба її спочатку викреслити й забути. Що в нас зрештою й відбулося, і моя справа була, серед іншого, з'ясувати, як саме воно відбулося — і чому.

Так ця книжка, задумана, було, як історія втраченої чуттєвости — як доторк до культури людей, що жили на тій граничній напрузі душевних сил, котрої інформаційна епоха вже не допускає, а безрелігійна свідомість блокує, — мимо моєї волі обернулася «історією незакінченої війни» — війни новітніх «міфологій влади» проти величних теогонічних міфів давнини, рівновеликих усій культурній пам'яті людства. І несподівано вийшло, що в цей сюжет, як у головне русло, вливаються інтелектуальні пошуки мало не цілого мого свідомого життя — самі собою складаючись у щось подібне на світоглядову систему.

Цим пояснюється не тільки незвичний та відстрашуючий для сучасної української книжки обсяг цього томиська, але також і певні труднощі стилю, які довелося по ходу роботи долати авторці — і доведеться, відповідно, долати читачеві (наперед перепрошую!). Щоб ця книжка могла бути написана гладко й легко, бракувало одної доконечної передумови — щоби перед нею раніше було понаписувано десятки й десятки інших книжок на «дотичні» теми, і тим позакривано незліченні діри, лакуни, «білі плями» та інші «ноосферні пустоти», що ними наша культурна пам'ять узагалі зяє навсібіч, мов пошматоване сито. Легко виплітати цілість тільки з цільної нитки — а коли мусиш плести з обрізків нитки, то їх неминуче треба позв'язувати, і ці «вузлики» (коментарі й виноски «по ходу») інформаційно дуже ущільнюють текст, позбавляючи його «повітря». Куди частіше, ніж би хотілося, мені доводилося перебивати хід думки заштриховуванням тих «білих плям», які траплялися «по дорозі» — і, якщо їх не означити й не обкласти прапорцями, загрожували перетворитися на розриті ями для читацького розуміння. Леонід Плющ (Франція), перший читач цієї книжки, якому я безмірно вдячна за всі висловлені поради й завваги, в одному листі згадав, як тридцять з гаком років тому в середовищі київських шістдесятників була виникла ідея — скласти повний список «білих плям» української культури як свого роду довготерміновий «план-проект» для майбутньої незалежної Української Академії Наук… Як більшості українських «безумних ідей», цій також судилося згаснути незреалізованою (втім, трохи пізніше таку саму ідею реалізували в себе опозиційні інтелектуали Польщі — зайвий доказ, що думку ніколи не можна знищити, можна знищити тільки її носіїв, а думка все одно потім десь та й вигулькне, нічого не знаючи про свої «попередні інкарнації»!). Виглядає, що нині, із запізненням на тридцять років, ми все-таки вперлися в потребу