що лежав поруч, підклавши руку їй під голову, перехилився й поцілував її в одну грудь, а потім і в другу.

— Вони мають присмак моря,— мовив він.

— Давай отак тут і заснемо.

— А ти змогла б?

— Надто важко тримати спину прогнуту.

— Давай запливемо ще далі, а потім повернемо до берега.

— Гаразд.

Вони запливли так далеко, як ніколи доти не запливали, туди, звідки видно було берег за сусіднім мисом, і ще далі, аж поки побачили нерівні лілові обриси гір, що височіли над лісом. Там вони теж полежали на воді, споглядаючи берег. Потім неквапливо попливли назад. Двічі спинялися перепочити: перший раз — коли зникли з очей гори, а другий — коли не стало видно дальшого мису; потім, уже не затримуючись, повільно й рівно запливли в свою бухточку і вибралися на берег.

— Стомилася? — запитав Девід.

— Дуже,— відказала Маріта. Вона ще не запливала так далеко.

— Серце колотиться?

— Та ні, все гаразд.

Девід перейшов пляжем до скелі й приніс пляшку тавельського та два рушники.

— Ти зараз наче тюленя,— сказав він, сідаючи на пісок поруч Маріти.

Він простяг їй пляшку, вона трохи відпила нахильці й віддала пляшку назад. Девід і собі на довгу хвилю припав до шийки, а тоді обоє простяглися проти сонця на гладенькому сухому піску, поставивши поруч кошик з провізією і час від часу ковтаючи прохолодного вина, і Маріта сказала:

— А от Кетрін не стомилася б.

— Де в біса. Вона ніколи так далеко не плавала.

— Справді?

— Ми ж із тобою, дівчинко, запливли хтозна-куди. Я й сам ще ні разу не плавав аж туди, звідки видно оті далекі гори.

— Ну гаразд,— мовила Маріта.— Сьогодні їй годі чимось зарадити, отож і не думаймо більш про це. Девіде...

— Що?

— Ти ще кохаєш мене?

— Так. Дуже кохаю.

— А може, я припустилася великої помилки, і ти кажеш це тільки з ласки до мене.

— Ти не припустилася ніякої помилки, і я кажу це не з ласки до тебе.

Маріта взяла жменьку червоної редиски й повільно з'їла її, запивши вином. Редиска була молода, хрустка й гостра на смак.

— А щодо роботи ти не тривожся,— сказала Маріта.— Усе ввійде в свою колію, ось побачиш.

— Та певне,— мовив Девід.

Він одітнув виделкою шматок обчищеного артишока і, поколотивши ним у гірчичному соусі, який зробила мадам, поклав до рота.

— Можна мені ще того тавельського? — спитала Маріта. Тоді ковтнула вина й поставила пляшку біля Девіда, міцно втиснувши денце в пісок і прихиливши її боком до кошика.— Добрячий обід приготувала нам мадам, еге ж?

— Чудовий. А що — Ороль справді наставив їй синця під оком?

— Та ні, не так уже щоб синця.

— Вони часто лаються між собою.

— Між ними чимала різниця в літах, і їй перепало по заслузі, бо вона його таки образила. Вона сама мені призналася, вже наприкінці розмови. А тобі просила переказати особливе вітання.

— Яке ще особливе?

— З любов'ю.

— Та вона ж любить тебе,— сказав Девід.

— Ні. Ти не втямив. Вона тільки на моєму боці.

— Нема вже нічиїх боків,— сказав Девід.

— Нема,— погодилася Маріта.— І не з нашого почину вони виникли. Просто так сталося.

— Сталося то й сталося.— Девід передав їй банку з артишоками в гірчичному соусі й дістав другу пляшку тавельського. Вино було ще холоднувате, і він добре потягнув з пляшки.— Ми з тобою наче погорільці,— сказав він.— Божевільна жінка залишила Бернів погорільцями.

— А ми Берни?

— Звісно, що Берни, аякже. Потрібен тільки деякий час, щоб оформити належні папери. Але ми — це ми. Хочеш, я дам письмове свідчення? Сподіваюсь, бодай це написати я спроможуся.

— Немає такої потреби.

— Ось зараз напишу на піску,— сказав Девід.

Вони заснули міцним, здоровим сном і проспали мало не до вечора. Уже сідало сонце, коли Маріта прокинулась і побачила Девіда, що спав поруч неї. Губи його були міцно стулені, дихав він спокійно і рівно, а вона дивилася на його обличчя, на заплющені очі, що їх лише двічі перед тим бачила склеплені сном, на його груди, на простягнені вздовж тулуба руки. Потім перейшла до дверей ванної і поглянула на себе у високе, на повен зріст, дзеркало. Усміхнулася до свого відображення. А тоді одяглась, пішла до кухні й завела розмову з господинею.

Девід і далі спав, і згодом вона повернулася й сіла біля нього на край ліжка. В сутінках його волосся здавалося майже білим проти засмаглого обличчя. Маріта сиділа й чекала, поки він прокинеться.

Вони сиділи біля стойки бару й пили віскі з «Перр'є». Маріта пильно стежила за собою, щоб не випити зайвого.

— По-моєму, тобі слід щодня їздити до міста,— сказала вона.— Купити газети, вихилити десь чарчину, почитати на самоті. Шкода, що поблизу немає клубу чи справжнього кафе, де ти міг би заприятелювати з кимось.

— Та немає.

— І все ж таки, я вважаю, тобі буде корисно щодня проводити без мене якусь годину чи дві, крім тих, коли ти працюєш. Досі ти був оточений самими жінками. А я дбатиму про те, щоб ти мав і чоловіче товариство. Кетрін нехтувала цим, і то був один з дуже серйозних її прорахунків.

— Без лихого умислу, бо в цьому більше винен я сам.

— Може, й твоя правда. А як ти дивишся на те, щоб у нас були друзі? Справжні друзі.

— У кожного з нас уже є по одному.

— А інші будуть?

— Можливо.

— Чи не відіб'ють вони тебе в мене, бо з ними буде цікавіше?

— Не буде.

— А що, як прийдуть молоді, ще не звідані й свіжі, з новими принадами, і ти занудьгуєш зі мною?

— Не прийдуть, і я не занудьгую.

— А як і прийдуть, то я їх повбиваю. Я не віддам тебе нікому, як це зробила Кетрін.

— От і добре.

— Я хочу, щоб ти мав друзів-чоловіків, товаришів з війни, з ким міг би піти постріляти, пограти в карти у клубі. А от друзі жіночої статі нам ні до чого, правда ж? Нові, незнайомі, такі що закохуватимуться в тебе, по-справжньому тебе розумітимуть і всяке таке інше.

— Я не ласий до жінок, ти ж знаєш.

— Повсякчас з'являються нові,— провадила Маріта.— День крізь день навколо нові жінки. Ніхто не може бути цілковито певним. А надто ти.

— Я кохаю тебе,— сказав Девід,— і ти моя подруга. Але ні про що не турбуйся. Просто будь зі мною.

— Я з тобою.

— Так, і я люблю дивитися на тебе, і знаю, що ти поруч і що ми разом заснемо й будемо щасливі.

Уночі Маріта лежала, нахилившись над ним, і Девід відчував її груди проти своїх, і її руку в себе під головою, і другу руку, що пестливо торкалась його тіла, і її уста на своїх устах.

— Я твоя дівчинка,— шепотіла вона в темряві.— Твоя дівчинка. Хай там що, а я завжди твоя. Твоя слухняна дівчинка, що дуже кохає тебе.

— Авжеж, моя люба, моя кохана. Спи спокійно. Спи...

—