поки що треба не забувати поступатися власними бажаннями і якомога ясніше давати їй зрозуміти, що ті години вимушеної самотності гідні жалю й що він аж ніяк не пишається цим. Він був певен, що вона сприйме все як належить і знайде чим заповнити той час, але поки між ними велося отак, як тепер, йому й самому прикро було думати про те, щоб знов засісти за роботу. Та й не міг він, звісно, зробити цього без тверезого погляду на речі, і тепер його цікавило, чи розуміє це вона й чи не тому саме подалась оце кудись у пошуках чогось більшого, ніж вони мали досі, по щось нове, чого ніщо не зможе здолати. Але що воно може бути? Ніщо не здатне зв'язати їх міцніше, ніж вони зв'язані тепер, і то без ніякого поганого осаду опісля. Все, що вони відчувають, це щастя, взаємне кохання, а потім голод, насичення — і знову все спочатку.

Він побачив, що вже допив свій fine á l'eau й що день уже хилиться до вечора. Тоді замовив ще чарку й спробував зосередитися на газеті. Але газета не цікавила його, як звичайно, і він сидів та дивився на море й важко нависле над ним надвечірнє сонце, коли це почув, як до кафе зайшла вона і мовила своїм горловим голосом:

— Привіт, любий.

А тоді швидко підійшла до столика, сіла, задерла підборіддя й подивилася на чоловіка усміхненими очима на золотавому від засмаги обличчі з ледь помітним ластовинням. Волосся її було коротко, по-хлоп'ячому, підстрижене. Обчикрижене без жалю. Зачесане назад, зверху воно лежало звичайною важкою хвилею, але з боків було геть обстрижене, так що відкрилися зграбні, прилеглі до голови вуха, а внизу темний край волосся гладенько сходив нанівець і тягся назад до потилиці.

Вона повернула голову, випнула груди й сказала:

— Поцілуй мене, будь ласка.

Він поцілував її, подивився на її обличчя, на підстрижене волосся і знов поцілував.

— Тобі подобається? Помацай, яке гладеньке. Помацай на потилиці.

Він помацав на потилиці.

— А тепер збоку, на скронях. Проведи пальцями вгору... Ось бачиш. Оце і є мій сюрприз. Я дівчина. Але тепер я також і хлопець і можу робити все, все, все, що захочу.

— Сідай отут, ближче,— сказав він.— То чого ти хочеш, братику?

— О, дякую,— відказала вона.— Я питиму те саме, що й ти. Тепер ти розумієш, чому це небезпечно, еге ж?

— Так. Розумію.

— Хіба я не молодець, що зробила це?

— Може, й так.

— Ніяких «може». Так і є. Я добре подумала. І все обміркувала. Чому ми маємо жити за чужими приписами? Ми — це ми.

— Нам і досі було добре, і я не почував себе зв'язаним ніякими приписами.

— Зроби ласку, погладь мене ще.

Він погладив і поцілував її.

— Ой, який ти милий,— мовила вона.— І тобі подобається так. Я ж відчуваю це і можу сказати напевне. Можеш не виявляти захвату. Хай спершу тільки подобається.

— Мені подобається,— сказав він.— У тебе дуже гарна форма голови, і ця коротка стрижка напрочуд пасує до твоїх чарівних вилиць.

— А з боків хіба не гарно? — запитала вона.— Це ж тобі не якась там підробка. Це достеменна хлоп'яча стрижка, і не в кожному салоні краси таку зроблять.

— Хто тебе підстриг?

— Перукар в Ег-Морті. Той, що минулого тижня підстригав і тебе. Ти тоді пояснив йому, як тебе стригти, і я сказала, щоб він підстриг мене точнісінько так само. Він повівся дуже ґречно й анітрохи не здивувався. І зовсім не сприйняв це як щось неподобне. Тільки перепитав: «Точнісінько так само?» А я сказала: «Точнісінько так». Ну, це щось важить для тебе, Девіде?

— Так,— відказав він.

— Дурні люди подумають, що це химера. Але ми повинні пишатися цим. Я люблю пишатися.

— Я також,— докинув він.— От зараз же й почнемо пишатися.

Вони й далі сиділи в кафе, пили fine á l'eau і спостерігали, як спускається над водним обширом сонце і як селище огортають сутінки. Повз кафе проходили люди, але не дозволяли собі чимось образити молоду жінку, бо ті двоє були в селищі чужинці, хоча й жили там уже близько трьох тижнів; до того ж вона тішила око своєю вродою, і всі ставилися до неї прихильно. А ще того дня сталась ота пригода з великою рибиною, про яку, природно, чимало балакали в селищі; одначе й ця переміна була неабиякою подією для місцевих жителів. Жодна пристойна дівчина в їхніх краях не підстригалась отак коротко, та навіть і в Парижі таке траплялося рідко й викликало подив — чи то як щось дуже гарне, чи, навпаки, дуже погане. Воно могло багато про що свідчити, а могло й свідчити тільки про бажання показати прекрасну форму голови, що її, зрештою, можна було й не показувати.

На вечерю вони замовили біфштекс із картопляним пюре й зеленою квасолею та салат, і дружина спитала, чи не можна їм випити пляшку тавельського.

— Це найкраще вино для закоханих,— сказала вона.

Девід подумав, що вона незмінно виглядає на свої літа,— а їй був двадцять один рік. Його це завжди дуже тішило. Але того вечора ніхто не дав би їй стільки. Її гарні вилиці вирізнялись як ніколи раніш, вона усміхалася, і обличчя її було запаморочливим.

У кімнаті стояла сутінь, і лише трохи світла проходило у вікно знадвору. Вечірній вітрець із моря приніс прохолоду, і на ліжку не було укривала.

— Деве, ти не проти, якщо ми пустимося берега?

— Ні, дівчинко.

— Не називай мене дівчинкою.

— Коли я отак обіймаю тебе, ти дівчинка,— сказав він. Він міцно обіймав її за груди й розтискав і стискав пальці, відчуваючи під ними свіжу пругку плоть.

— Вони дісталися мені в посаг,— сказала вона.— А мій сюрприз — це щось нове. Помацай... Та ні, облиш ти їх. Нікуди вони не дінуться. Помацай мені скроні й потилицю. Як там усе по-новому, яке воно чисте й гладеньке на дотик. Прошу тебе, Девіде, кохай мене таку, яка я є. Зрозумій мене, будь ласка, і кохай.

Він заплющив очі й відчув на собі легку вагу її довгого тіла, і її груди, притиснуті до його грудей, і її уста на своїх. Він лежав у темряві й відчував щось невиразне, потім її рука сягнула вниз, і він трохи підвівся, щоб допомогти їй, а тоді знову відкинувся на спину й ні про що вже не думав, тільки відчував її вагу і якусь дивну порожнечу всередині, коли це вона озвалася:

— Ну, тепер ти вже не можеш сказати, хто з нас хто?

— Ні.

— Ти перетворюєшся,— провадила вона.— Так, так. Перетворюєшся. Ти стаєш моєю дівчиною, Кетрін. Хочеш перетворитись, і стати моєю дівчиною, і дати мені здолати тебе?

— Це ж ти Кетрін.

— Ні. Я Пітер. А ти — моя кохана Кетрін. Як добре, що ти тепер вона. Дякую тобі, Кетрін, дякую. Будь ласка, зрозумій мене. Зрозумій і не дивуйся. Я ладна отак кохатися з тобою все життя.

Урешті обоє геть виснажились і знесиліли, але то був ще не кінець. Вони лежали поряд у темряві, дотикаючись ногами, і її голова спочивала в нього на плечі.