завирувало, як ніде. Може, востаннє. Ти не маєш права саме тепер проганяти мене звідси. Я ж знаю тебе. Якраз тепер я лишуся з тобою, ми ніколи не розлучалися, Доку.

В її тихому голосі бриніла ніжність і ласка.

Док і далі стояв нерухомо. Йому кортіло обернутись і вдячно глянути їй у вічі, але він боявся відвести погляд від столу, де сиділи злочинці. Він-бо знав, до чого йшлося. Дора лишиться, як завжди. Надто вони міцно зв’язали докупи своє чудне життя. Він опанував себе й знову прибрав байдужої міни.

Гай Джілберт теж не пішов із салону, як порадив йому Біл Лік. Він швиденько проштовхався між юрбою до столика в лівому кінці зали, де сиділо четверо пияків, і сів до них, не привернувши нічиєї уваги. Тільки пияки здивовано глянули на нього і знову зацікавлено перевели очі на Біла та його компанію.

Гай зайшов до зали саме вчасно. Ронні дав знак очима його братові Бертові, той підвівся й поплентав до дверей. Там він сперся на одвірок, і тепер уся компанія була перед ним як на долоні. Але до нього негайно ж підступив Док, підморгнув йому, захихотів і сказав:

— Що, знову бенкет, га?

Руки він схрестив на грудях, ледь засунувши праву долоню під полу.

Берт Джілберт не зважав на нього. Він прикипів очима до столу.

Те, що потім сталося, тривало заледве дві хвилини. Деякі з тих подій годі було простежити оком.

Біл Лік сів до столу, поставив пляшку ліворуч від себе, а стільця відсунув назад — так, щоб не заважав, як треба буде встати. Він засміявся і порозштовхував сусідів:

— Розсуньтеся, пияки, щоб можна було повернутися! І берімося до нового трунку!

— Справді! — вигукнув Ронні. — Ми вже налили тобі чарку, друзяко. Будьмо!

Ронні підняв чарку.

— За що ми п’ємо? — спитав Біл Лік і глянув на нього.

Ронні не знайшов, що сказати. Вони з Метьюзом тримали вже свої чарки в руках.

— Знаю, за що! — крикнув радісно Біл Лік. — Ронні, першого дня, як ми побачилися після стількох років, ти говорив за розплату. Ми з тобою товариші, Ронні! Тож вип’ємо за добрий кінець і за велику розплату!

У Ронні майнула в голові якась підозра, одначе Біл Лік уже підняв свою чарку. Ронні з Метьюзом були напружені до краю, тож не помітили, що Біл тримав чарку в лівій руці. Вони пригубили чарки, дивлячись на Біла. Очі в нього блищали, мов світляки. Метьюз упустив свою чарку, та пізно.

Біл Лік вихлюпнув горілку Ронні в обличчя й крикнув:

— На, пий, мерзотнику!

Водночас над столом блиснув голубий вогник, і серед гомону та музики гримнув постріл. Куля влучила Ронні в шию, і він лантухом звалився на підлогу.

Відразу ж вистрілив і Метьюз. Біл метнувся вбік і нараз відчув важкий гарячий удар у ліве плече. Швидко, як ласиця, він шмигнув до дверей, відстрілюючись до останнього набою. Тепер стріляв не тільки Біл та його ватага, але ніхто вже не бачив, куди.

Коли пролунав перший Білів постріл, Берт коло дверей витяг револьвера, та не встиг прицілитись, як Док вихопив а-під сурдута свого кишенькового пістолета й бабахнув йому в праве вухо. Берт простягнувся на підлозі. Другим пострілом Док розбив лампу за прилавком. То було вже останнє світло в залі.

Гай Джілберт перший погасив кулями дві лампи. Ларрі знадвору вибив каменем шибку, а тоді вистрілив у третю лампу. За кілька секунд після першого пострілу в залі було темно, як у льоху.

Зчинилася паніка, затріщали столи й стільці, люди закричали як навіжені. Одні рвалися до вікон, інші падали додолу, ховалися від куль, треті тупотіли до дверей. Ларрі збили з ніг, він застогнав і залишився лежати під вікном. А стрілянина не вщухала.

Гая Джілберта юрба випхала до дверей. І там він раптом наткнувся на Дока. Гай підняв його, як поліно, і поніс надвір.

Біл Лік перший вискочив із зали. Аж тепер він відчув колючий біль у плечі й завважив, що по руці йому тече тепла кров. Плече було розтрощене, але це ще не біда — треба тільки перев’язати його! Він сів під стіною, затис між коліньми револьвера й найперше зарядив його наново. Лівою рукою він уже не володів, вона була наче мертва.

Раптом серед темних постатей коло себе Біл почув Метьюзів голос:

— Шукайте його, шукайте! Він поранений і далеко не втече! Шукайте!..

Біл випроставсь і затремтів з люті. Йому здалося, ніби в темряві виринула постать Метьюза, і він вистрілив. Люди перед ним сипнули врозтіч і знову попадали додолу. Тоді пролунав крик:

— Він тут! Тут!

Кулі сипнули дощем, і Біл кинувся тікати. Ватага на чолі з Метьюзом погналася за ним. Біл безперервно відстрілювався, і бандити трохи відстали від нього.

Гай Джілберт опустив Дока додолу, і вони вдвох оббігли навколо барака, гукаючи Ларрі. Той лежав долі й ледве спромігся їм відповісти. Стрілянина віддалялася в напрямку скель.

— Догляньте його, — важко дихаючи, сказав Докові Гай. — А я побіжу за ними.

Та Док схопив його за руку:

— Поможи ж мені занести його до барака.

Гай схопив понівеченого Ларрі й заніс у темне приміщення. Через нього він затримався на добру хвилину, і то було його щастя. Док гукнув, щоб хтось засвітив світло.

— Посидь тут, не біжи туди сам, — попросив він Гая. — Гол ось-ось надійде.

Але техасця годі було втримати. Він поспішився навздогінці за Бідовою ватагою, одначе спізнивсь і цим урятував своє життя. Попереду знову загриміли постріли — мабуть, уже під скелями або навіть серед скель.

Біл Лік видряпався на узбіччя, присів під каменем і знову зарядив револьвера. Він знесилився, втративши багато крові, в голові йому шуміло, в скронях гупало. Ось він побачив переслідувачів кроків за тридцять від себе, вистрілив у них і побрався далі нагору. Він уже ледве тяг ноги. Над ним виступив із темряви величезний ніс. Під цим носом була печера. Біл добувся туди, заліз у неї і біля входу впав на землю. Серце йому вискакувало з грудей. Надбігли переслідувачі, і він пострілами відігнав їх назад. Але їхні кулі теж порощали вже у стелю й стіни печери. Біл узявся знову заряджувати револьвера й побачив, що зосталося лише чотири набої; отже, надійшов його кінець. Він не думав про смерть, тільки лютував, що дарма витратив кулі. Треба було почекати, підпустити їх ближче. Він двічі ще вистрілив у бандитів, що, мов щури, дряпалися нагору, тоді заліз глибше в печеру й наткнувся на скриньки з динамітом.

Сторожа коло них не було — давно вже втік. Бідові сяйнула божевільна думка і сповнила його радістю. Він ножем розламав одну скриньку, тоді викидав з неї і порозривав пакунки з динамітними шашками. Знадвору почувся Метьюзів голос:

— Залазьмо всі і вистрілимо разом. Швидше, поки не розвиднілося, бо тоді він бачитиме, куди цілитись!

Вони, мабуть, причаїлися коло самої печери.

Над горами вже