— Тому сорок і шість літ, — глухим голосом проказав роб, — я сидів отут коло свого намету й мав гостем одного мудрого грека. Казав йому, що я найщасливіша людина в світі, а він одповів: «Царю, не речи такого. Про людину можна ректи се тільки тоді, коли вона щасливо прожиє й щасливо вмре».

— Хто сей грек і для чого він мені? — здвигнув плечима царський вельміж.

— Його звали Солоном і його вже забрали кумири: ще тоді він мав сімдесят і дев'ять літ і того-таки літа помер в Афінах. А речу се тобі, велій муже, для того, що маєш Дар'явауша за щасливого. Я живу робом уже третього перського царя.

Сі останні слова Крес мовив у спину персові, зовсім не певний, чи той почув їх. Спомігши собі ціпком, він сів на витолочену траву й знидів. Спробував якось виважити, чому се раптом його порадував той лихий знак перед походом Дар'явауша на Скіфію, й не міг. Просив кумирів допомогти перському цареві й у сім ратінні, а тепер несподівано втішався злими прокобами…

Розділ 2

Лишивши по собі високий обеліск із рожевого халкедонського мармуру, Дар'явауш переправився на той бік, у Європу, дарма що піші полки та обози ще тяглися й тяглися мостом і кінця їхнього не видно було. Досі нога його не ступала на європейську землю, й Дар'явауша заполонив нетерплячий шал: яка ж вона? Колись, іще в ратях царя Камбіса, він пропливав повз південні грецькі острови, але вони тільки мріли на полуніч-нім небокраї. Три дні він дивився на неї впритул — і ніяк не міг надивитися. Й горби, вкриті лісом, і трав'янисті полонини, й жовті зрізи круч на тому березі Боспору здавалися досущ, як і все, що він бачив досі і в Персії, й у Месопотамії, й у Палестині, й у Єгипті. Та зір часто підводить людину, й Дар'явауш із богобоязним тремом чекав миті, коли нарешті ступить на ту землю чоботом і скаже: «Моя!»…

На мармуровім обеліску було з одного боку письменами ассірійців, а з другого — альфабетом греків написано:

«Дар'явауш, великий цар, цар царів, цар і володар усієї неосяжної землі, єдиний велитель усіх людей, господар гір і долин по сей і по той бік моря, по сей і по той бік пустелі. Дар'явауш, син Віштаспа з роду Ахеменів. Цар Дар'явауш рече: се царство, яким я володію від Согдіани до Куша, від Індії до Сард, дав мені Ахурамазда, найвелійший з-поміж кумирів. Хай захистить і спідможе мені й моєму домові Ахурамазда. Я повів за собою все воїнство й проклав міст з Азії в Європу. Дар'явауш повів на скіфів європейських усі язики, що населяють землю. Повів індів, котрі сидять у понизов'ї Великої річки, й хандхару, й саттагіду, й арахозійців, і карман з усіма царями, й дрангіян, і сагаріїв, і маргіїв, бактріян із сього боку Оксу, й согдів, що живуть на тому боці аж до Яксарт-річки з жовтою водою, й масагетів, і хорезмійців, і гіркіян та кашпіїв, і вавілонян, яких я вдруге після Кіра-царя взяв тому вісім літ, і ашшурів, що сидять вище за них між тими річками Уфрату та Тіглатом, і арменів горішніх і долішніх, і сіріян, і юдеїв та ішраїльців палестинських, і городи фінікіян Тір, і Сідон, і Бібл, і Газу, ікаппадокіян, і кілікіян, і сіріян білих полунічних, що в закруті ріки Галіса жиють, і людян, і фрігійців, і місян, і всі городи грецькі азійські, й лівіян, і єгиптян, і всі десять племен мідійських, і всі шість племен перських, і всіх, хто доброхіть став під мої знаки та зелені хоругви. І я, Дар'явауш, цар усіх на світі царів і всіх людей, і річок, і гір, і долин, я речу: хай споможе мені й моєму домові Ахурамазда й хай згине ворог його Анкра-Майнью».

Не вмівши прочитати ні клинцюватих ассірійських різок, ні грецьких значків, Дар'явауш вислухав мага, який знався й на тому, й на тому письмі, поторкав химерну мережку пальцями й звелів везти себе на європейський берег Боспору.

Відтак усе військо рушило понад Пропонтидою суходолом, не чекаючи останніх піших полків, що й досі тяглися через міст, а грекам Дар'явауш повелів пливти всіма трієрами, дієрами та іншими кораблями в Понт і далі до Істру й зводити в гирлі його новий міст.

Дорога від самого Бізантія слалася рівна й укочена, Дар'яваушеві було видно море, яке то ближче, то далі просявало з лівої руки, синювато-біле, мов розведене на козячому молоці. Півдня цар їхав у широкій подорожній колісниці сам, укотре переживаючи те хвилювання, що охопило було його зранку, коли він м'яким чоботом ступив на траву європейської землі.

Спершу його пойняло розчарування. Ся земля нічим не різнилася від тієї, що була йому звична досі. Й груддя, й трава, й пущі та дерева були скрізь однакові, й вода теж мочила руки, й вітер холодив шкіру.

Полк безсмертних рухався на конях за півстадії попереду, щоб не здіймати пилюки цареві, за царською колісницею гупотіло ще п'ять сотень безсмертних, посаджених на коні, далі тяглись ошатровані колісниці царських наліжниць, малого царевича Хтай-аршіта цариці Парміс, у жилах якої кипіла войовнича кров діда Кіра. По них упереміш їхали вельможі, царські слуги та ратники з полку безсмертних, а ще далі звивалася безкінечна змія війська: голова її була вже в Європі, а хвіст вився через Боспор хтозна й де в Азії.

Й, осягнувши подумки всю велич і свого війська, що простяглося на два материки, і сієї врочистої миті, про яку колись співатимуть пісні, Дар'явауш раптом знову розхвилювався. Досі нога перса не ступала на сю дику, забуту людьми й кумирами землю. Він одкрив її перший, і про се теж співатимуть ашуги всіх поколінь, співатимуть тоді, як його забере до себе злий Анкра-Майнью.

Се вже було під обід, і Дар'явауш не міг усидіти в запряженій четвериком колісниці. Він махнув євнухові Мітробатешу, щоб осідлали коня, й коли чорного жеребця підвели, раптом роздумав сідати верхи й наказав:

— Гаубаруву!

Мітробатеш кинувся виконувати нову повелю царя царів, і незабаром старий вельміж поцілував Дар'явауша в ліве плече.

Та коли він усівсь поряд із царем на м'якому сидінні, Дар'яваушеві перехотілося говорити з ним будь про що. Настрій не впав, але розмовляти не було бажання, й він сказав йому:

— Поїдь трохи в моєму візку.

Гаубарува не здивувався, лише витяг із-за пазухи довгу бороду й білим клинцем пустив майже до пояса. Він був ровесником Дар'яваушевого вітця Віштаспи й належав до тієї п'ятірки вельможів, що мали право не падати перед царем у порох, а цілувати в плече. Він завжди, сідаючи, витягував бороду з-за пазухи, й сей рух щоразу нагадував Дар'яваушеві той досвіток за чорною стіною Сус, коли він, вісім літ тому, став царем.

Вітер зовсім ущух, і курява з-під копит кушпелилась аж у колісницю, й Дар'явауш штрикнув погонича. Той ворухнув червленими віжками, коні пішли жвавіше, й порох перестав лізти в очі. Того досвіта було так само тихо, як і зараз, і