портфель, куртка перекинута через плече — сонце пекло немилосердно.

За зеленими купинами садків чепурні будиночки, яскраві квітники у дворах, обплетені диким виноградом веранди, розчинені навстіж гаражі.

— Всі на роботі, до міста поїхали, — ніби відповідаючи на запитання юнака, сказав міліціонер. — Тут живуть наукові працівники, художники, письменники, словом, публіка солідна.

— Відчувається. Для таких людей могли б і кондиціонери встановити на вулиці, а то задихнутися недовго.

Сержант щось хотів відповісти на цей, як йому здавалося, недоречний жарт, але стримався. Запитав з іронічними нотками в голосі:

— А що, в Сибіру прохолодніше?

— Коли як. Буває гарячіше, ніж у Криму.

Юнак прочитав напис на табличці: “Вулиця Красіна”.

— Уже близько, — мовив міліціонер, змахуючи долонею крапельки поту з обличчя.

Вулиця упиралася в зелену гущавину молодого осичняка. Тут містечко кінчалося, далі був гайок, що збігав униз по крутому схилу. Звідси було видно, як біля підніжжя гори, звиваючись, мов зеленкуватий вуж, повзе електричка.

— Гарне місце, — відзначив юнак. — Але ж куди нам іти?

— Заходь, господарю. — Сержант натиснув клямку на хвіртці, розчинив її навстіж, жестом запрошуючи юнака у двір.

За фруктовими деревами із запущеною густою кроною виднівся чорний від негоди фронтон з похиленою телевізійною антеною. Слухове вікно без шибки похмуро зяяло в безхмарне небо.

Поблизу будиночок був ще непривітнішим: глухо зачинені потріскані віконниці, дошки на підлозі ґанку прогнулися, цегляні стіни почорніли від дощів. Ліворуч від входу розкарячився ветхий сарай, порожня собача будка біля старої груші, верстак на двох укопаних в землю стовпчиках, далі примітивна плита з кількох цеглин…

Міліціонер оглянув червону печатку на вхідних дверях, понишпорив рукою в сумці, вийняв ключі й відімкнув великим, а потім маленьким замки. Зняв печатку, і вони ввійшли.

У передпокої чимось нудотно тхнуло — коли ввімкнули світло, побачили гнилі яблука на підлозі кухоньки. Сержант старанно витер підошви об повстяну постілку, і вони пройшли до великої кімнати. Клацнувши вимикачем, сержант сів до столу і розгорнув папку.

— Ну, що ж, нащадку, давай, як кажуть, обміняємося вірчими грамотами. Тут у мене акт передачі майна.

Хлопець стояв мовчки. Він оглядав незатишне житло: великий овальний стіл посередині кімнати застелений побляклою клейонкою, над ним — запилюжений абажур; міцні дерев’яні стільці з грубою базарною різьбою, віденська качалка, сервант, на якому примостився телевізор старої марки, диван з люстерком на спинці, старовинна шафа…

— Так… Ярчук Климентій Никандрович і Станевич Віктор Михайлович склали цей акт… перший прийняв, а другий передав… І так далі, згідно з описом. Давай приймай за описом.

Ярчук, ніби прокинувшись, поставив портфель на підлозі й розписався, не читаючи акт. Станевич похитав головою, очевидно, не схвалюючи такої легковажності.

— І вікна відчини, а то тут… як у склепі.

Коли Клим розчинив віконниці, ранкове сонце осяяло скромну світлицю, і вона одразу стала меншою й затишнішою. В кутку кімнати він побачив контури людської постаті, окреслені крейдою на фарбованій дощатій підлозі.

— Що це?

Сержант відірвався від опису, глянув на Клима, потім перевів погляд у куток кімнати, на підлогу, де з-під пластмасової кришки стирчали обрізані кінці проводки.

— Малюнок? Це слідство лишило. Батько твій саме в цьому місці упав і тім’ям вдарився об підлогу. Сигналізація тут у нього була, саморобна, до сарая. Очевидно, поночі схопився за оголений провід.

— Це слідство встановило?

Клим довго дивився на окреслену крейдою людську фігуру. Станевич закінчував оформляти документи.

Потім він підвівся і дістав з польової сумки товстий заяложений записник, низку ключів, якісь папери.

— Візьми. Це все його. Розберешся, що до чого. До речі, давай свій паспорт, віднесу на прописку. Втомився з дороги?

— Дякую, я сам…

— Давай, давай.

Клим дістав з бокової кишені паспорт, розкрив його, подав Станевичу. Той одразу ж помітив глянсовий папірець, почав читати.

— Так… Умовно, значить? Як же вони тебе сюди відпустили?

— Визнали за можливе.

— Ясно… — Станевич акуратно згорнув довідку, поклав її в сумку, а паспорт віддав.

— Сам зайдеш до паспортистки. І сьогодні ж. Взагалі, запам’ятай, Ярчук, у мене дільниця зразкова, я не дозволю тут… Зрозумів?

— Зрозумів, — буркнув Клим, спідлоба глянувши на сержанта.

Сержант обвів Клима суворим поглядом, повернувся і швидко вийшов надвір.

Клим зітхнув, потер долонею лоба, — він і не розраховував на добре слово, пред’являючи сержантові такий документ…

Оглянувши другу кімнатку, — очевидно, вона була водночас і спальнею, і робочим кабінетом, — Клим вийшов на подвір’я, постояв якусь хвилину, щось обмірковуючи; а потім попростував до сарая. Над довгим верстаком, біля заґратованого віконця висів рулон креслень, невеличкий кульман стояв у кутку. На стелажі — купа металевого брухту, лампа-переноска, зачеплена струбциною за крокву. Схоже, тут була майстерня. Клим узяв з верстака якийсь теслярський інструмент з дерев’яною ручкою, на якій стояв чорнильний штамп школи № 3 з інвентарним номером, покрутив його в руках, поклав на місце. На інших інструментах таких штампів не було.

Навпроти стелажа, біля стіни, виднівся тапчан ї круглий дерев’яний стілець, — батько, мабуть, працював на ньому. На старенькій розсохлій тумбочці чорнів приймач “Балтика”. В сараї стояв запах сухого дерева й автолу.

Тепер лишалось оглянути сад. Клим пройшов поміж старих яблунь до огорожі, — колючий дріт на похилених стовпцях, — за якою густою стіною стояв осичняк. Зате з протилежного боку, на межі з сусіднім садом, височіла огорожа — на бетонних стовпах напнуто вольєрну сітку. Подекуди по ній угору вилась березка.

— Добридень, сусіде! Дозвольте відрекомендуватися — Губський Іван Терентійович.

За огорожею біля кущів смородини стояв дебелий, середнього зросту чоловік у шовковій майці й світлих домашніх штанях і з цікавістю дивився на хлопця.

— Здрастуйте. Клим Ярчук.

— А я ваш сусід. Думаю, треба познайомитись. Може, завітаєте до моєї скромної оселі, відпочинете з дороги, погомонимо про се, про те, перекусимо чим бог послав. Ходімо, ласкаво прошу.

Клим глянув на “скромну оселю”: новенький, чистий черепичний дах, високі цегляні стіни, акуратно виведені під рустування, розкішний балкон з балюстрадою над зеленою гущавиною саду. Навіть з першого погляду можна було визначити,