- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (60) »
Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80
Художники Р. Є. Безп’ятов та Г. П. Філатов Упорядник В. І. Положій
ВІД УПОРЯДНИКА
Твори, зібрані під обкладинкою щорічного збірника “ППФ”, різнотемні й різножанрові: знайде читач у книзі і детективне оповідання, і розповідь про великого мандрівника, і твори-памфлети, які розвінчують істинне обличчя капіталізму тощо. Але найбільше місця у збірнику відведено фантастиці. І не випадково. “Фантастика, — за образним висловом відомого радянського письменника О. Казанцева, — це двері у велику літературу. Науково-фантастична книга здебільшого бував першою в руках юного читача. І, захоплюючи, вона прилучає його до читання, прокладає дорогу до інших книжок, пробуджує потяг до знань, до пошуку взірця для прикладу в житті”. Слід сказати, що в сьогоднішнього читача значно зросли вимоги до змісту творів. Однак те, що завжди приваблювало його — драма ідей, краса незвіданих країн, загадкові пригоди й несподівані ситуації, — залишилося незмінним. У цьому фантастика близька до літератури пригодницької, до розповідей про цікаві подорожі — недарма названі жанри сусідують. Єднає ж їх ще головне: як і в літературі фантастичній, так і в пригодницькій не екзотика, наука чи детектив самі по собі в центрі уваги, а людина, конфлікти й проблеми нашої сучасності. Можна сміливо твердити, що для названих жанрів, як і для всієї художньої літератури, провідною тенденцією сьогодні є осмислення долі людини, її призначення у світі, що не став простішим. У “ППФ-80” надано сторінки і письменникам досвідченим, і тим, чиї твори тільки почали з’являтися на сторінках періодики нашої та братніх республік. Навмисне не вживаємо слова “молоді”. Бо ж за віком справді молоді В. Головачов, О. Тесленко, Г. Прашкевич, В. Щербаков, але читачі вже давно знають їхні книги. А скажімо, оповідання Ю. Константинова, В. Зайця, О. Палійчука, О. бмченка надруковані в такому збірнику вперше. Можна вважати, що дебюти в “ППФ” стануть доброю традицією. Звичайно, в пропонованих творах не все рівноцінне й однозначне. Судити вже вам, читачу. Але сподіваємося, що буде помітно й інше: серйозність і наполегливість, з якими наші автори ведуть творчий пошук.Віктор Балаян ТАЄМНИЦЯ ЗРУЙНОВАНОГО ПІДВАЛУ Пригодницьке оповідання
— Ну й таланить же вам на психів, товаришу капітане, — ще з порога проказав лейтенант Авакян. — А що сталося? — Та тут один екскаваторник зайшов. Світло якесь привиділося йому в котловані вночі, перелякався бідолаха. — А чого ж він перелякався? — Нібито скелет світився, каже. А хлопці сміються. “Навіщо до нас, у міліцію, прийшов, звернувся б краще до археологів”. А він їм: “Так скелет незвичайний — світиться ж!” Пригадуєте, товаришу капітан, сина Гаяне? …Сталося це з півроку тому. В коридорі якийсь чолов’яга підійшов до Авакяна, показав йому камінець і заходився доводити, що в його руках рідкісний мінерал. “Цим каменем на чому завгодно писати можна — не зітреться”. Коли здивований Авакян доповів про це мені, я одразу збагнув: — Мабуть, дивак який абощо… — Та ніби не схоже. На вигляд чоловік серйозний, а камінь і справді якийсь незвичайний. — Нехай зайде. До кабінету зайшов чоловік досить-таки інтелігентної зовнішності. Ми з майором Даніеляном сиділи тоді в одній кімнаті. — Ану показуйте, що там у вас? У руці чоловік тримав звичайнісінький морський крем’ях. — Слухай, Авакяне, — мовив я лейтенантові, — ти коли-небудь купався в морі? — Ні. — Воно й видно, — відповів я і кілька разів черкнув камінцем по мармуровій чорнильниці. Потім попросив відвідувача: — Відколіть мені шматочок на згадку. — Не можу, це подарунок. — Чоловік мерщій сховав крем’ях до кишені. — Ну так з чим же ви тоді прийшли до нас? — Розповідати по карті чи без неї? — гарячково запитав він. Очі його дивно блищали. — Без карти, — усміхнувся Даніелян. — Я — син Гаяне, — з підкресленою гідністю мовив відвідувач. — Живу біля вокзалу. Мене всі так і звуть — син Гаяне, а ще — хлопець з вокзалу. Там мені пам’ятник стоїть, може, бачили? — Гаразд, гаразд. А тепер давайте по карті. Син Гаяне витягнув з кишені потертий клапоть паперу” Розгладив його і почав водити по паперу пальцем: — Сам я родом з Горіса,[1] ось наш будинок. А тут стояв будинок мого діда, трохи віддалік — дядьковий. А оце, бачите, аеродром. Там, де колись були наші землі. Дід… — Ближче до справи, будь ласка, — перебив я його. — Одне слово, — поспішив той, — я до вас з проханням: дайте мені кілька тракторів зорати й засіяти аеродром. — Ну-у-у, — протягнув я задумливо, — справа це серйозна, і тут треба ще помізкувати. Прохач пішов і, на щастя, більше не з’являвся. Згадавши цю історію, я перепитав Авакяна: — Думаєш, і цей такий? — Факт! — Ану запроси його, — втрутився майор Даніелян. Зиркнувши на наші погони, екскаваторник підійшов до Даніеляна й одразу почав скаржитись: — У мене серйозна справа до вас, а тим тільки жарти в голові. — Він кивнув на Авакяна. — Навіщо, питають, ночами котлован риєш? Рию, щоб таким, як ти, скоріше хату дали, ясно? — Ну гаразд, громадянине, — Даніелян підійшов до нього, — хлопці молоді, ви вже даруйте. Отож вам здалося дивним, що скелет світиться? — Зовсім ні, — перебив екскаваторник Даніеляна, — кожен школяр знає, що підгнилі кістки в темряві світяться. Щоправда, спочатку я таки злякався… — Ви казали, що він вас чимось насторожив… — У скелета проламаний череп, ось чому я до вас прийшов. Даніелян докірливо зиркнув на Авакяна, і в його погляді той прочитав для себе більше, аніж просто докір. — Я підозрюю, що там колись було вчинено злочин, — мовив екскаваторник. — Добре, що прийшли… І вибачте за хлопців… — Нічого, нічого… Просто, подумав, усяке може бути, дай-но заявлю… — Ну тоді прихопимо зараз експерта і разом поїдемо подивимося на вашу знахідку. А як, до речі, вас звати? — Гарутюн. На тому місці, де працював екскаваторник Гарутюн, раніше стояв двоповерховий будинок, тіснилися невеличкі хатинки, тепер же закладали фундамент висотного будинку. Експерт уважно оглянув скелет. Як виявилось, жіночий. — Ви не чіпали його? — запитав я Гарутюна.- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (60) »