імпульсну анігіляційну тягу, був побудований майже наприкінці епохи, котру телевізійні коментатори встигли охрестити “невдалою релятивістською”. Назва була дошкульна, але, на жаль, досить точна.

Наприкінці XXI століття — значно пізніше, ніж передбачали футурологи, — земляки нарешті добилися певної єдності дій у масштабах усієї планети. Перші міжнародні об’єднання почали будувати потужні космічні кораблі, які скоро побували в усіх куточках сонячної системи. Були налагоджені регулярні сполучення з Венерою, Марсом і Меркурієм, На цих рейсах безвідмовно трудилися випробувані за півсторіччя ядерні планетольоти: в експедиціях до зовнішніх планет обкатувалися термоядерні, а потім і анігіляційні моделі. Нарешті в 2110-х роках загально земними зусиллями були складені у відкритому космосі перші релятивістські велети, призначені для подорожей до найближчих зірок. Жоден надтугоплавкий рефлектор не витримав би імпульсної анігіляції протягом кількох років, тому дзеркала нових кораблів робили настільки величезними, що фокус згорання був за десятки кілометрів од їхньої поверхні. Для безпеки екіпажу багатокілометрові труби-тунелі з’єднували двигун із житловим корпусом, одягнутим у надзвичайно потужну броню з металу і магнітного поля. Носовий квантовий перетворювач, винесений далеко вперед, час від часу створював псевдомасу з колосальною гравітацією — це робилося для вловлювання розсіяної міжзоряної речовини. Зрозуміло, що такий корабель — тонесеньке увігнуте дзеркало завбільшки з велике місто, підвішене до довгої гірлянди з труб, тросів, розгінних сопел і броньованих куль, — такий корабель не міг не те що робити посадку, а навіть наближатися до планет. А втім, зореліт мав тільки підійти до об’єкта і лягти на орбіту: для дальших досліджень призначалися звичайні атомці ракети.

Як ведеться, кілька видатних учених негайно виступили із захопленими заявами про те, що дана система зорельота є ідеальною тому-то й тому-то (наводилися формули) і в найближчу тисячу років може зазнати тільки часткових удосконалень.

У трьох перших дуже близьких релятивістських польотах брали участь лише автомати. Стискання простору-часу для корабля, що летить, зростання маси — всі ці абстрактні фізичні категорії були вивчені експериментально. Потім відбувся політ одинадцятьох чоловік до Проксіми Кентавра, досить вдалий, але він, на жаль, не багато додав до повідомлення автоматів. По трасі на чотири світлових роки було неможливо вести корабель із субсвітловою швидкістю — ледве розігнавшись, довелося б гальмувати. Значить, не відбулася головна перевірка, перевірка реакцій людини на максимальні релятивістські ефекти.

Невдовзі після повернення експедиції з пустельних планет Проксіми — екіпаж був відсутній одинадцять власних років і п’ятнадцять земних — були закінчені, розрахунки траєкторії польоту більш як на сто світлових років до білої зірки, від якої надходили осмислені радіосигнали. З граничним прискоренням, яке витримають космонавти тривалий час, світлоліт розженеться не менш ніж до “восьми дев’яток після нуля”^[2] і пройде шлях до зірки за чотирнадцять власних років.

Саме для цього польоту, що викликав бурхливу полеміку як в учених колах (“безумна авантюра”, “жертвоприношення”), так і серед широких кіл населення (“забрати у Землі стільки енергії”), був побудований суперсвітлоліт “Титан” зі стокілометровим дзеркалом і додатковими баками антиречовини, котрий перевершував свого кентаврійського собрата по величині, як кондор ластівку. Резервне пальне призначалося для регулярних радіопередач, тоді як інші світлольоти мали можливість послати імпульси дальнього зв’язку тільки двічі-тричі за весь політ, скажімо, повідомити про прибуття на місце призначення чи про зворотний старт.

І “Титан” говорив із Землею. Протягом багатьох десятиліть розповідав про все, що діялося на його борту. Дивні були то передачі, спотворені уповільненням часу. Рідкі, напівстерті міжзоряним шумом сигнали складалися в страшні своїм лаконізмом рапорти про те, як на швидкості сім дев’яток будь-яка порошинка, що летить назустріч, влаштовує могутній вибух на броні; як зростає кількість заряджених часток, що проникають крізь поле, і піднімається радіація в житловому корпусі; як, невпинно зростаючи, маса тіл змушує екіпаж постійно лежати в ртутних ваннах, як повільно помирають поранені чи опромінені космонавти і ніхто не в змозі зрушити з місця, щоб їм допомогти… Багато з повідомлень були неоціненними для науки, але страждання екіпажу “Титана” позбавляли спокою всю Землю. І мало-помалу будівники зорельотів звертали із звичних інженерних шляхів.

На п’ятдесят восьмому земному році польоту передачі припинилися. “Титан”, грандіозний, як жодна із споруд в історії цивілізації, овіяний більш трагічною славою, ніж кораблі полярних першопрохідців чи венеріанські десанти, остаточно пішов у темряву, в небуття, яке, можливо, не було смертю, але дорівнювало їй.

Однак Земля, прагнучи підбадьорити своїх героїв і мучеників, усе-таки послала зниклому кораблю ще одне, радісне повідомлення.

Після відходу “Титана” відбувся ще ряд анігіляційних перельотів на менші відстані, кілька катастроф, і епоху релятивізму остаточно назвали невдалою, невиправданою. Просто ніхто більше не вважав за потрібне посилати людей на десятки років тортур заради крихітного шансу знайти щось несподіване, невідоме Землі. Шансу, який не випав жодній із експедицій, котрі після всіх руйнівних років польоту знаходили або безпланетні світила, або крижані мертві світи… А якщо рано чи пізно й збудеться надія — кому потрібні наші відкриття на землі в XXIII і XXV сторіччях? Так закінчилась епоха, і могильну плиту над нею поклав міжнародний колектив фізиків-абсолютистів. Як на півстоліття раніше зусиллями кібернетиків була припинена вівісекція — досліди над живими організмами, — так тепер з допомогою небанального наукового рішення припинилися муки космонавтів: фізика абсолюту довела можливість миттєвого відтворення будь-якої матеріальної системи на будь-якій відстані поза звичайними поняттями про віддаленість і швидкість. Ось про цю подію, що сповіщала про початок космічної зрілості людства, говорила Земля у своєму останньому зверненні до “Титана”…

Однак Веллерсхоф, Свідерський і Феррані, що вийшли вранці з ракети на поверхню загадкової Шостої, не чули цієї передачі. Неймовірно сильне поле тяжіння, що виникло довкола корабля на швидкості дев’ять