Вступне слово

Переживання вояків-українців під час 2-ої світової війни, на різних фронтах і у різних арміях, не завершилися їхніми спогадами, їхньою аналізою пройденого, описуючи їх з перспективи минулоло. Брак таких спогадів відчуваємо тим більше, що переживання, багатьох, що їм пощастило опинитися поза засягом комуністичної орбіти, є дуже цікаві, наповнені не тільки геройством, але й важкими фізичними та психічними переживаннями. Здаємо собі вповні справу з того, що писати про ті недавні роки є досить важко, бо більшість нотаток, записок чи щоденників пропало, а невідрадні еміґраційні відносини зі страхом політичних доносів (таки своїх громадян) заставили багатьох понищити все, що мало будь-який зв'язок з їхньою військовою діяльністю під час 2-ої світової війни.

Павло Грицак (* 25.6.1925 † 2.4.1958)

Тільки дехто, — абстраґуючи від всіх «приємностей» повоєнно-еміґраційного життя — свідомий вартости записаних безпосередніх переживань, вартости історичних свідчень учасників, схоронив свої записки, або «на горячо» відтворив у своїй пам'яті пережиті події та списав свої спогади на папері, можє не як готовий еляборат до друку, а як підставу до дальших доповнень.

Такими якраз являються спогади бл. пам. Павла Грицака, який зі свідомістю майбутнього історика, списав у 1946 р., зараз після щасливого приходу до західньої Німеччини, свої спогади й переживання. Його спогади є не лише цікаві для майбутнього історика «Галицької Дивізії», але й для історика, що описуватимє про життя, та відносини в совєтських таборах полонених.

У відміну до інших, подібних спогадів, він не старався робити зі себе ні великого героя ані спеціяльного національного мученика, але зі спокоєм правдивого науковця аналізує не лише психічні етапи українського вояка і його довкілля але щонайголовніше, дає дуже повний образ переживань вояків у таборах полонених з докладним описом совєтських персонажів.

Павло Грицак абсольвент ярославської ґімназії, народ. 25.6.1925 р. у Перемишлі, син професора перемиської, а опісля ярославської ґімназії, д-р Євгена Грицака і Людмили з дому Добржанських, зголосився у ряди «Галицької Дивізії» добровольцем, свідомий свойого завдання і то без ніякого впливу тогочасної пропаґанди.

Автор від першого дня побуту в дивізії аж до часу виходу на «волю» з табору полонених, добре реєстрував цілість свого життя, а також і свойого оточення. Його вроджена інтеліґенція та високо розвинені товариські прикмети, допомогли йому (а при тому й іншим) пережити такі важкі часи большевицького полону.

Як тільки стало можливим писати листа з табору до дому, використовує першу нагоду, щоб повідомити своїх батьків про себе. Він не сподівався, що батьки залишуться у Ярославі чи Перемишлі, а все ж таки пише листа до свойого шкільного товариша (який в міжчасі помер) до Перемишля, в надії, що той лист таки попаде в якийсь спосіб до рук батьків. Так і сталося. Мамі, яка перебувала вже у Відні доручено листа кур'єром, який прибув з Польщі до Відня, що стало великою радістю для цілої родини.

Велика й глибока, а заразом і скромна релігійність бл. пам. Павла Грицака додавала йому сил пережити неволю і тримала в надії на кращу майбутність. Його переживання, хоч з'ясовані досить сконденсовано, є дуже цікаві для психологічних студій, він пише щиро й отверто, — не має чого закривати чи вибілювати, бо його життєвий шлях був і остався прямим, — тому опис його переживань на згадку можливости виходу з табору полонених, є надзвичайно цікавий.

Передаючи мені перед 6-ма роками свій рукопис, бл. пам. Павло Грицак мав дуже велику охоту побачити його друком, хоч застановлявся над тим, чи має поставити своє правдиве прізвище, чи підписатися псевдонімом. Причина була в тому, що він виеміґрував до США, не подаючи офіційно цілої своєї біографії і одисеї, бо ж в тодішних умовах, це означало б — неможливість еміґрувати.

Вже після переписування рукопису, переговорювали ми в справі змін і доповнень, що частинно зроблено. Докінчити ж однак не вдалось, бо невблаганна смерть 2 квітня 1958 року в Нью-Йорку забрала бл. пам. Павла Грицака з круга власної родини, дивізійної і пластової братії, серед яких втішався він великими симпатіями.

Із звільненням з большевицького полону й приїздом до Перемишля (де від знайомих репатріянтів довідався про перебування мами у Відні) ще не закінчилися дуже цікаві пригоди бл. пам. Павла Грицака. Далека ж бо була дорога з Перемишля до Мюнхену.

З багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя. Еміґраційні будні, життєві турботи і студії — приневолювали його відкладати докінчення своїх дуже цікавих переживань на майбутнє.

Віримо, що ці спогади бл. пам. Павла Грицака допоможуть і заохотять численних дивізійників списати свої переживання у рядах «Галицької Дивізії» (пізніше 1 УД-УНА) та в такий спосіб збагатити нашу мемуарну літературу з періоду останньої війни.

Віддаючи ці спогади до рук читачів, видавництво почувається до милого обов'язку подякувати всім тим, що допомогли видати ці прецікаві спогади, а саме: пластовому куреневі «Бурлаки», станиці Братства кол. вояків 1 УД-УНА в Чікаго, пані д-р У.Слиж, п-ву д-р Панчакам, інж. Петрові Грицакові і п. В.Галушці.

Орест Городиський

Від автора

«На Дивізію дивився я, як на школу, і був свідомий цього, що за науку треба буде платити». Від оцих слів одного нашого визначного громадянина, вирішно, як дехто тепер каже, «співвинного» в творенні «Галицької Дивізії», хочу розпочати свої спомини. Здаю собі справу (і це сповняє мене до деякої міри гордістю), що належу до тих, які, чи власне якими, саме мали платити; хоч розумію рівночасно, яка мізерно мала моя особиста участь у цій трагічній «заплаті» що в просторі триває від Москви чи Донбасу до Ріміні та Дармштату, а в часі — від літа 1944 до сьогодні, — і не відомо, коли скінчиться. Пишу ці слова без тіні якогось нарікання, чи жалю. Бо чи ж можу, чи маю право нарікати — я тільки один з-посеред тисяч інших, — ще до того, коли знаю, що й вони, розуміючи потребу, ба конечність заплати за цю школу, теж не нарікають?

Гіркість цієї заплати осолоджує всім їм почуття свідомости відбутої школи. Школи, наука з якої не пішла в ліс, учні якої ще чекають.

Моєю амбіцією є писати так, щоб колись, по літах, коли вже буде існувати ряд праць про такі важливі в нашій історії сорокові роки, коли будуть вислухані інші безпосередні учасники подій, ніхто моїм споминам не зміг закинути, що