підсмикав вище штани.

Я сів, простягши долоні до грубки, і, дивлячись на рожеві, крізь світло полум’я, пальці, упивався млосним теплом.

— Я вас слухаю, — сказав Брок, знімаючи окуляри та протираючи очі кінцем заслиняної хустки.

Зирнувши ліворуч, я побачив, що картина Горшкова на місці. Це був болотний пейзаж із димом, снігом, обов’язковим, безвідрадним вогником серед ялин і парою ворон, що летіли від глядача.

З легкої руки Левітана у картинах такого роду передбачається навмисна «ідея». Здавна боявся я цих зображень, мета яких, звичайно, не могла бути іншою, як тільки викликати мертвотне відчуття порожнечі, покірності, бездіяльності, — у цьому передбачалося, однак, поривання.

— «Сутінки», — сказав Брок, зауваживши, куди я дивлюся. — Найвидатніший витвір!

— То окрема розмова, але що б ви хотіли за неї?

— Тобто, як? Купити?

— Еге ж!

Він підхопився та, ставши перед картиною, потяг борідку кінчиками пальців уперед.

— Е-е… — сказав Брок, косячись на мене через плече. — Та у вас і грошей стільки не буде. Я ще подумаю, чи оддати за двісті, та й то лишень тому, що треба гроші. Так у вас і грошей нема!

— Знайду, — сказав я. — Я того й прийшов, щоб поторгуватися.

Далеко, у парадному, постукали в двері.

— О, то вже до мене!

Брок кинувся до дверей, виставив у щілину з коридору борідку та кинув мені:

— Одну хвилинку, я зараз вернуся поговорити з вами.

Поки його не було, я роздивлявся кругом за звичкою проводити час більше з речами, аніж з людьми. Знову впіймав я себе на тому, що насвистую «Фанданґо», мимоволі відгороджуючись мотивом від Горшкова та Брока. Тепер мотив цілком відповідав моєму настрою. Я був тут, але дивився на все навколишнє здалеку.

Це приміщення було вітальнею, досить просторою, з вікнами на вулицю. Коли я тут жив, в ній не було надлишку речей, завезених Броком після мене. Мольберти, гіпс, ящики та кошики з накиданими на них білизною та одягом, захаращували прохід між стільцями, розставленими довільно. На роялі стояли тарілки стосиком, з ножиком та виделкою зверху, між очистками з огірка. Запилені портьєри були розсунуті кутом, дуже неохайно. Старий килим, весь у дірах, слідах підошов і тирсі, димівся біля грубки там, де на нього впало розжарене вугілля. Посередь стелі горіла електрична лампочка; при денному світлі нагадувала вона клаптик жовтого паперу.

На стінах було багато картин, почасти написаних Броком. Але я не роздивлявся їх. Зігрівшись, рівно й тихо дихаючи, я думав про невловиму музичну думку, тверде відчуття якої з’являлося завжди, як я прислухався до цього мотиву — «Фанданґо». Добре знаючи, що душа звуку незбагненна для розуму, я, проте, пильно наближав цю думку, і, чим більше наближав, тим більш далекою ставала вона. Поштовх новому відчуттю дало тимчасове пригасання лампочки, тобто в сірому її склі з’явився червоний дріт — знайоме всім явище. Поблимавши, лампочка засвітилася знов.

Щоб зрозуміти подальший дивний момент, необхідно пригадати звичайне для нас відчуття зорової рівноваги. Я хочу сказати, що, перебуваючи в будь-якій кімнаті, ми зазвичай відчуваємо центр ваги простору, що містить нас у собі, залежно від його форми, кількості, величини та розташування речей, а також від напрямку світла. Все це доступно лінійній схемі. Я називаю таке відчуття центром зорової ваги.

У той час, коли я сидів, я відчув — може, на мільйонну частку миті, — як одночасно крізь мене та поза мною промайнув простір, у який я дивився поперед себе. Почасти це нагадувало рух повітря. Воно супроводжувалося нагальним неспокійним відчуттям переміщення зорового центру, — так, замислившись, я, нарешті, зазначив переміну настрою. Центр зник. Я підвівся, потираючи чоло та вглядаючись кругом себе з бажанням зрозуміти, що сталося. Я відчув нічим не виражену визначеність, причому центр, відчуття зорової рівноваги вийшло за межі, ставши прихованим.

Чуючи, що Брок вертається, я знову сів, не в змозі позбутися відчуття цієї зміни навколишнього, у той час як усе кругом було тим самим і таким самим.

— Ви, мабуть, зачекалися? — сказав Брок. — Нічого, грійтеся, паліть.

Він увійшов, тягнучи чималу картину, але сподом до мене, тож я не бачив, що то за картина, і поставив її за шафу, кажучи:

— Купив. Вже втретє приходить цей чоловік, і я купив, аби тільки здихатися.

— А що за картина?

— А, дурниці! Мазанина, поганий смак! — сказав Брок. — Подивіться краще мої. Осьо написав дві останнім часом.

Я підійшов до вказаного на стіні місця. Овва! Так от що було в його душі!.. Одна — пейзаж горохового кольору. Неясні обриси дороги та степу з неприємним закуреним колоритом; і я, покивавши, перейшов до другого «витвору». Це також був пейзаж, складений із двох горизонтальних смуг; сірої та сизої, з зеленими кущиками по ній. Обидві картини, позбавлені таланту, викликали тупу, холодну напруженість.

Я одійшов, нічого не сказавши. Брок глянув на мене, покашляв і запалив.

— Ви жваво пишете, — зауважив я, щоб не затягти мовчанку. — Ну, то що ж Горшков?

— Так, як і сказав, — двісті.

— Це за Горшкова двісті? — вирвалося в мене. — Дорого, Броку!

— Ви це сказали тоном, про який дозвольте вас запитати. Горшков… Як він вам?

— Це — картина, — сказав я. — Я мав намір її купити; про те й мова.

— Ні, — заперечив Брок, уже роздратований і моїми словами, і байдужністю до його картин. — За неповагу до великого національного художника ціна з вас буде тепер триста!

Як це часто буває з нервовими людьми, я, розлютившись, не міг утриматися від гострого питання:

— Що ж ви візьмете за цю капусту, як я скажу, що Горшков всього лише поганий художник?

Брок упустив з губ цигарку і довго та злостиво подивився на мене. Це був тонкий, пронизуючий погляд заскоченої зненацька ненависті.

— Добре ж ви розумієтеся… Цинік!

— Навіщо лаятися, — сказав я. — Що погано, те погано.

— Ну, та все одно, — заявив він, суплячись і дивлячись у підлогу. — Двісті, нехай так і буде, як було: двісті.

— Не буде двісті, — буде сто.

— Отепер вже ви починаєте…

— Добре! Сто двадцять п’ять?!

Ще більше образившись, він похмуро підійшов до шафи та витяг з-за неї картину, яку був приніс.

— Оцю я оддам даром, — сказав він, потрясаючи картиною, — бо вам саме до смаку; можете забрати за двадцять карбованців.

І він підняв урівень з моїм обличчям, правильно повернувши картину, дещо приголомшуюче.

IV

Це була довга кімната, сповнена світла, зі скляною стіною ліворуч, оповитою плющем та квітами. Праворуч, над рядком старовинних стільців, оббитих зеленим плюшем, висіло по горизонтальній лінії кілька